Навіжені в Мексиці

— У мене був про запас ще один варіант, — серйозно повідав Тьомик. — « Спеціалісти NASA набирають команду для тестових польотів на Марс», але я вирішив, що перша байка більш реалістична.

Ми ще раз голосно розсміялися. Затим я взявся перераховувати гроші.

— П’ятдесят вісім тисяч вісімсот песо — майже шість тисяч баксів, чувак! Це, звісно, не поверне нам нашого «Доджа», але, враховуючи отримане особисто мною задоволення від операції, вважаю, що ми квити.

Люблю займатися бізнесом, щоб там не казали. Займатися не заради грошей (ну, тобто не тільки заради них), а заради отого лоскітливо-млосного відчуття, яке зринає в грудях після вміло провернутої оборудки. Люблю попри всі побічні ефекти такого роду діяльності. Адже цього разу, як я вже казав, ми з Тьомиком дуже сильно посварилися. Ми заледве не побилися, визначаючи, хто з нас виконуватиме роль боса, а хто — помічника, ну, тобто того, хто лишиться у Санта-Фе після «сварки». Ніхто не погоджувався ставати босом і поступатися можливістю побачити на власні очі, як сантафейці спочатку переловлять усіх мавп у навколишніх лісах, а потім ще й заплатять нам за них. Єдиним аргументом на мою користь було те, що Тьомик не розуміє іспанської.

…Літак набрав висоту і спрямував носа на північний схід, підставивши правий борт свіжому сонцю, яке, лукаво підморгуючи, щойно вигулькнуло з-за смужки небокраю. Ми летіли в Канкун, найвідоміший мексиканський курорт, розташований на самому вершечку Юкатанського півострова. Летіли просто так, відпочити кілька днів на узбережжі Карибського моря. Ми це заслужили, чи не так?

А десь там, далеко-далеко під нами, посеред мальовничих гір, вкритих такими прекрасними тропічними заростями, у Богом забутому мексиканському селі прокидались сантафейці. Без грошей. Зате з мавпами. По 50 баксів штука.

1—17 березня 2009 // Рівне, Київ, Севастополь

Фотосет для «Men’s Health»

1

Усе, що цікавить мене, — це гарний прибуток. Тьомик теж не проти загребти трохи грошенят, але при цьому для нього є дещо важливіше. Стоп, стоп, стоп! Це зовсім не те, про що ви подумали. Хоча я вас розумію: довгоногі дівулі — то, мабуть, перше, що спадає на думку, коли мова заходить про мого Тьомика. Насправді ж я маю на увазі славу. Ніде правди діти, мій напарник вельми марнославний.

Вряди-годи на Тьомика напосідає маніакальна ідея стати публічною VIP-персоною: то актором театру, то ведучим на телебаченні, то футболістом, то рок-зіркою чи ще якимось волохатим чуперадлом. Зазвичай два-три дні потому він ходить по квартирі в одних трусах і окрилено декламує вірші чи співає пісень перед дзеркалом. Через тиждень, так і не дочекавшись світового визнання, «зірка» виходить на балкон, плюється, обзиває перехожих нехорошими словами і бідкається, що його життя минає марно, ніхто так і не оцінить його талант. Так триває доти, поки перехожі не починають кидатися у відповідь підручними засобами. Після цього, проклявши безликий світ, який ніколи не розуміє до пуття тонких натур, Тьомик, мов ведмідь у сплячку, впадає у затяжний запій.

Усе б нічого, якби оця недоречна тяга прославитись не вплутувала Тьомика, і мене разом з ним, у всякі прикрі історії.

У Мексиці Тьомику забаглося стати фотомоделлю.

2

Помстившись дикунам із Санта-Фе (штат Чіапас) за спалене авто, ми з Тьомиком чкурнули на північний схід, до Канкуна, найвідомішого курорту Карибського басейну.

Канкун, столиця штату Кінтана-Роо, — місто доволі цікаве та нестандартне навіть як для Мексики. По суті Канкун — це одна єдина магістраль, авеню Тулум, яка простягається з півночі на південь вздовж узбережжя Карибського моря більш як на тридцять кілометрів. Праворуч від авеню, один за одним, наче солдати в колоні, здіймаються модернові готелі з білосніжного армованого бетону та лискучого синього скла (Zona hotelera), у верхній його частині знаходиться El Centro — кілька кварталів нормальних житлових будинків, а ліворуч, окрім юкатанських кущів, більше ні хріна немає.

Щоправда, Канкун від початку не планувався як нормальне місто. Забудовники не прагнули зробити з нього подобу Стокгольма чи Копенгагена, цих виплеканих європейських міст, де можна з насолодою працювати, спокійно займатися буденними справами, гуляти у парках, вирощувати городину і дітей. Канкун зовсім інший. Канкун — це чорна перлина, занурена в золотаві піски пляжів і оточена бірюзовими дзеркалами лагун, — місто розваг, розпусти і шалених грошей.

Попри те, що будь-який курорт — справжній рай для авантюрного бізнесу, ми з напарником їхали тільки відпочити. У таких місцях, як Канкун, своїх спритників не бракує. Тож без підготовки і ретельно продуманого бізнес-плану з власним «бізнесом» туди краще не пхатися, щоб одного дня не прокинутися закопаним по вуха в пісок на якомусь безлюдному пляжі на Козумелі [25] .

25

Острів у Карибському морі неподалік від материкової частини Канкуна.

3

Мавпяча афера, яку ми з напарником успішно провернули в джунглях Чіапасу, принесла нам більше втіхи, ніж фінансів, тому, щоб дарма не тратитися, ми зняли кімнатку не в готелі, а в дешевому хостелі в одному з кварталів El Centro на вуличці з милозвучною назвою «Орхідея». (Такого поняття, як дешевий готель, у Канкуні, на жаль, взагалі не існує.)

Якогось вечора ми рано повернулись після купання на віддаленому пляжі (а тільки такі пляжі в Канкуні безкоштовні) і відразу посунули до супермаркету за продуктами на вечерю. Відійшовши метрів триста від хостелу, я примітив, що до нас прилип низенький, неохайно підстрижений і тлустий мексиканець, на вид років тридцяти, в коротких шортах та замацьканій майці. Здавалося, я десь уже бачив його одвічно похнюплену міну, яка так і просилася цеглини. Можливо, він жив разом з нами у хостелі на вулиці Орхідей, а може, працював у якійсь пивничці поряд.

Попри те, що було вже далеко за полудень, спека стояла така, що асфальт під ногами танув, наче сніг, і місцями липнув до підошов кавалками чорного пластиліну. До супермаркету ми простували своїм ходом хвилин десять, обливаючись потом, наче в сауні. Увесь цей час барилкуватий коротун невідступно дріботів назирці. Кілька разів я рвучко обертався і встигав ловити його погляди. Втім, я не став нічого казати Тьомику: надто вже безхитрісно і простакувато виглядав наш таємничий переслідувач.

Мексиканець остаточно вивітрився у мене з голови, коли я заскочив у приміщення продовольчого супермаркету. Крижане повітря з кондиціонерів живлющою хвилею обмотало мене; я відчув, як на руках та шиї конденсуються краплинки вологи.

— Візьми кілька літрів «Коли», — хрипнув Тьомик. — А то я вчора ледь не помер від спраги вночі.

Я слухняно посунув до великого червоного холодильника з пляшками життєдайного бульбашкового напою всередині. Коли повертався, тримаючи під пахвами дві дволітрові пляшки «Coca Cola», то з подивом угледів, що приземкуватий мексиканець, який дріботів за нами від самого хостелу, рішуче підступив до мого компаньйона.

— Здоров, хлопці! Ви звідки будете? — недоросток розмовляв доброю англійською.

Я змовчав, Тьомик охоче відповів:

— З України.

— Я так і думав, що звідкись здалеку, — без тіні здивування відказав той. — У вас свіжий і нетрафаретний типаж обличчя, велика раритетність для генетично виснаженої нині Мексики, — остання хитромудра фраза стосувалася виключно Тьомика, бо після двох місяців у Мексиці мій «типаж» сильно засмагнув, і я тепер реально змахував на типового генетично виснаженого мексиканця.

«Що він, бляха, несе? — подумав я. — Замурзаний, небритий коротун у якихось зашмарованих шортах, а говорить, наче професор із Гарварду».