Навіжені в Мексиці

— Аміґо! 'Oла, аміґо, ме йямо [32] Тьомик, Артьом. Зрозумів? — а потім повернувся і отетеріло витріщився на мене: — Що ця мартишка хоче від мене?

— Та, мабуть, впарити якесь барахло.

— Скажи, нехай показує! — категорично заявив Тьомик.

Я переклав його побажання, на що бродячий підприємець слухняно дістав з-під поли довгастий згорток і розкрутив його. Уже тоді, побачивши, як загорілись очі мого компаньйона, я зрозумів, що сьогоднішній вечір закінчиться кепсько.

32

H'ola, amigo, me llamo… ( ісп.) — привіт, друже, мене звати…

— Чувак, глянь! У нього пушка, — прошепотів Тьомик, від хвилювання немислимо вилупивши очі і висолопивши язика.

Незграбний мексиканець тримав перед нами стареньку двоствольну дубельтівку, ретельно загорнуту в звичайний обгортковий папір гірчичного кольору.

— Воно… е-е-е… воно працює? — обережно поцікавився я, торкаючись пальцями подряпаного й холодного металу ствола, поки Тьомик пускав слинки.

— Це найкращий дробовик на всьому Атлантичному узбережжі! — пролепетав торговець.

— А по-моєму, цю аркебузу сюди ще Кортес завіз, — заперечив я, нагледівши плямки іржі на стволі.

— Сеньйори! — обурився мексиканець. — Та як ви можете таке говорити? Ця гвинтівка — справжній витвір зброярського мистецтва!

Я відмахнувся і вже збирався послати кудись подалі цього набридливого нахабу, але Тьомик притримав мою руку й відкарбував, неначе солдат на плацу:

— Cu'anto cuesta, se~nor? [33]

«Ого, — думаю собі, — ніколи не бачив, щоб текіла так благодатно впливала на людину. Скоро мій напарник балакатиме іспанською не згірше від мене».

33

Скільки це коштує, пане? ( ісп.)

— Якщо сеньйор розуміється на зброї, а я бачу, що саме так і є, — улесливо почав торгаш, — то він збагне, що ціна цілком справедлива за такий шедевр — усього лиш п’ятсот песо, сеньйоре.

— Що він с-с-сказав? — Тьомик схилив до мене голову і довго водив по колу очима, стараючись намацати моє обличчя в сутінках бару. — А то я щось геть не тойво… не у фокусі. Він що, блін, китаєць?

— Нє, він мексиканець. Він каже, що хоче за цей допотопний мушкет п’ятсот песо.

Тьомик рішуче стукнув кулаком по столу:

— Я беру!

— Не спіши, — остудив я Тьомика і прискіпався до мексиканця: — А як у вас з набоями?

— Е-е-е… Ну, набоїв у мене немає, — промимрив бродячий крамар, і я зрозумів, що ствол крадений, — але… але ви можете прикупити їх у будь-якому мисливському магазині. А щоб зробити пробний постріл, замість дробу достатньо зарядити дробовик сіллю! У мене є два патрони.

— Нє, без набоїв ми не беремо, — промовив я, пихато відкопиливши нижню губу.

— Але й-й-а… — встряв був Тьомик, та я тут же наступив йому на ногу під столом, примусивши заткнутись.

— Нехай так, сеньйори, — покірливо схилив голову мексиканець, — чотириста п’ятдесят…

Я переможно зиркнув на Тьомика, мовляв, кого ти будеш вчити бізнесу, салабоне?

— Чотириста, і ні песо більше, аміґо, — кажу тому замурзаному спекулянтові.

Мексиканець гарненько вилаявся іспанською, сплюнув на підлогу пивнички, але погодився. З якимось тоскним передчуттям я допоміг Тьомику відрахувати купюри, після чого мексиканець хутко сховав їх за пазуху і зник.

— Ґрасіас, аміґо! — кинув йому вслід Артем, з любов’ю притуливши дробовик до грудей. Його обличчя сяяло невимовним щастям.

Затим ми одночасно злодійкувато роззирнулись навкруги — адже щойно придбали вогнепальну зброю без будь-яких документів прямо посеред людного ресторану, — однак ніхто, схоже, не звертав на нас ані найменшої уваги.

— Це діло треба обмити, — нарешті сказав я.

Тьомик ствердно хрюкнув. Ми свиснули офіціантку й хильнули ще по п’ятдесят грам.

— Ти коли-небудь був на полюванні? — зрештою поцікавився мій товариш.

— Нє, — кажу, — а ти?

— І я не був, але відчуваю, що стану запеклим мисливцем. У мене аж руки сверблять. Треба десь випробувати покупку, — від Тьомикової апатії не лишилося й сліду. Мій компаньйон ожив, посвіжішав, підморгував мексиканкам у барі й час від часу любляче погладжував стареньку проржавілу двостволку, яка спокійно лежала поряд з ним на столі.

— Але ж у тебе немає набоїв, — я знав, що це, в принципі, не аргумент, однак чомусь несвідомо передчував, що нам не варто того вечора пертися на полювання.

— Ти ж чув, що сказав мексиканець, її можна зарядити сіллю! Це ж тільки попробувати. А набої якось потім купимо.

Сказавши це, Тьомик безстрашно підвівся, незграбно метеляючи руками, зібрав сільнички з найближчих столиків і безцеремонно розпихав їх собі у кишені. «Все, — думаю собі, — сьогодні будуть трупи…»

— Ну, добре, — прогудів я, коли Тьомик всівся назад за стіл. — На кого підемо полювати?

— На слонів, — не задумуючись, ляпнув Тьомик.

Я почухав голову.

— Чувак, а ти впевнений, що в Мексиці, ну, взагалі в Америці водяться слони? — спитав я, одночасно гарячково копирсаючись у закапелках пам’яті, стараючись відшукати у захмелілій голові залишки знань, отриманих на уроках географії. Я так сильно розмірковував, що аж у очах потемніло.

Тьомик спочатку образився на моє зауваження, але нічого не відповів, призадумався. Хоча, гадаю, в дійсності він теж не знав напевне, чи є у Мексиці слони.

Тож на цьому все могло би й скінчитись. Ми ще погомоніли б трохи, поблювали б у туалеті та й пішли б собі тихенько спати. Однак Фортуна на той момент уже зробила половину справи і геть не збиралася відступати на півшляху.

— У Мексиці є слони, сеньйори, — зненацька долинув чийсь авторитетний голос з-за моєї спини.

Ми з напарником озирнулись. За сусіднім столиком, одним із тих, з яких Тьомик нахабно нахапав сільничок, сидів пристойно одягнутий і порядний на вигляд (я б навіть сказав — інтелігентний) смаглявий чоловічок.

— У Мексиці водяться слони, — впевнено повторив він.

Говорив чоловічок грамотною англійською, хоч і з відчутним іспаномовним акцентом.

— Де? — мене все ще не полишали сумніви.