Навіжені в Мексиці

— Фашист! — це все, що сказав мені Тьомик за весь час, поки ми їхали назад у Тукслу-Гутієррес.

5

Через два квартали від готелю, де ми спинилися, я відшукав дуже пристойну на вигляд стоматологію. Її мені особисто порадив власник готелю, як найсолідніший заклад такого типу в усій Тукслі. Так воно, мабуть, і було, адже мені вартувало неймовірних зусиль втиснутися у розклад доктора, в якого всі години були розписані на три тижні наперед.

— Завтра на дев’яту ранку я записав нас на прийом до дантиста, — сказав я Тьомику за вечерею. Я вживав «нас», бо, по-перше, збирався супроводжувати Тьомика (доктор самотужки нізащо з ним не впорається), а по-друге, «записав тебе» могло сполохати напарника. І тоді ганяйся за ним знову по всьому Чіапасу…

— Значить так, підйом о сьомій, — правив далі я. — Почисти зуби, причепурися, словом, будь готовий.

— Краватку вдягати? — приречено спитав Тьомик.

— Не треба. Просто приведи себе в порядок і поводься пристойно. Не подумай кусатися!

…І що ви собі думаєте? Вночі цей вилупок знову втік.

Не думайте, що це для мене стало дуже вже великою несподіванкою. Я свого друзяку знаю, як облупленого. Саме тому напередодні, щойно розправившись з вечерею, я запхав Тьомика в готельну кімнату, ретельно замкнув вхідні двері, а сам всівся навпроти вікна і вирішив пильнувати цілу ніч, ні на мить не склепляючи очей.

До третьої ночі Тьомик крутився, вертівся, пихтів і чухався, неначе собака, закусаний блохами, час від часу крадькома зиркаючи на мене крізь прищурені повіки. Я чатував, не послаблюючи пильності. Сидів коло вікна, курив цигарки і при слабкому світлі настільної лампи читав газети. Всі передовиці рясніли крикливими заголовками про звіряче вбивство чотирьох ловців мавп у якомусь віддаленому селі на півдні штату. Писалося, що з невідомих причин при появі американських перекупників (які, до речі, приїжджали за мавпами в ці місця далеко не вперше), у місцевих жителів стався масовий напад невідомої форми сказу. Двох нещасних ловців тут-таки повісили за горло на найближчому кедрі, третього посадили на палю, четвертого спочатку нагодували мавпячим лайном, а потім втопили. За різними даними з ними був ще один, п’ятий. Його ще й досі шукають. Проводиться розслідування.

Після третьої години Тьомик зрештою втихомирився і засопів рівно, мов маля. Ще цілу годину потому я не спускав очей з його нерухомого тіла. Зрозумівши, що мій напарник врешті-решт заснув, я й собі намірився придрімати щось із півгодини — тільки півгодини, ну, може, хвилин сорок, не більше — і обережно стулив повіки.

…О сьомій ранку мене розбудив будильник. Я зірвався на рівні ноги, наче солдат по тривозі, і продер очі. Тьомик зник. На тумбочці коло його ліжка валявся викручений зсередини дверний замок.

— Гад! — спересердя рявкнув я, вдягнувся, на ходу чистячи зуби, і вилетів на вулицю.

— Куди він побіг?! — накинувся я на незмінного консьєржа в брудно-фіолетовій жилетці, напнутій поверх пом’ятої жовтої сорочки.

Мексиканець окинув мене затуманеним поглядом і махнув рукою на захід.

— Кудись туди. В бік виїзду на Оахаку.

— Давно?

— Годину тому. Не більше.

Я вже майже вискочив на вулицю, коли це раптом примітив, що у готельного швейцара з кишені якось аж надто кричуще і показово стирчить побгана купюра номіналом у сто песо. Нараз я зрозумів, що недооцінив Тьомика.

Тож я зупинився, неквапом підійшов до консьєржа, а тоді прискіпливо подивився йому в очі. Він не опустив погляду, хоча зирив кудись мовби повз мене. Відтак, не кажучи ні слова, я витягнув з портмонетки три папірці, по п’ятдесят песо кожен, і запхав йому в нагрудну кишеню.

— То куди він побіг? — вдруге спитав я.

Не повертаючи обличчя у мій бік і не відводячи скляного погляду від запиленої дороги, яка приймала на себе перші вранішні промені, мексиканець тицьнув пальцем у протилежну сторону, на південний схід, в напрямку гватемальського кордону.

— Ясно, — сказав я і сердито сплюнув у придорожню пилюку.

Мені вже починала набридати ця стоматологічна епопея.

Вскочивши до машини, я блискавично завів двигуна. Одначе в ту ж мить мій погляд намацав дещо, що примусило мене зловтішно посміхнутись і заглушити мотор. Поряд зі мною на сидінні валявся тугий гаманець з готівкою та кредитками і український закордонний паспорт. Бордовий, ще старого зразка. «Погоня скасовується, — тішачись, подумав я. — Гарно тобі погуляти, напарнику». Тьомик, ушиваючись поночі, забув прихопити гроші та документи…

Отож я нікуди не поїхав.

…Упіймав я його аж через два дні, коли Тьомик прийшов украсти в мене грошей і поцупити щось поїсти. Уявляєте? Оце-то сила волі у людини, оце характер! Хлоп цілих два дні тинявся невідь де, не маючи й травинки в роті, але до дантиста не пішов! Якби не бізнес, я б ним захоплювався. Чесно.

Я проснувся від того, що вчув, як хтось порпається в шухлядці напроти мого столу. Взагалі-то я сплю не дуже чутко, однак шелест купюр може витягти мене навіть із коми, особливо, коли це шелест купюр, які вивуджують з мого гаманця.

Сонце ще не встало, але надворі вже було світло. Тож я підірвався, як ошпарений. Охлялий Тьомик прихилився коло тумбочки і тремтячими від виснаження руками вишкрябував гроші з мого гаманця.

— Ага-а-а! — закричав я. — Попався!

— Нє-е-е! — закричав Тьомик і кинувся тікати.

— Сті-і-ій! Стій, кому сказав?!!

Я схопив свого кімнатного шльопанця — перше, що втрапило під руку, — і помчав навздогін.

Тьомик прудко скотився сходами на перший поверх готелю, прослизнув крізь рецепцію, прожогом перетнув ресторан і заскочив на кухню, де працівники саме готували наїдки для першого сніданку. Коли я залетів до куховарні, Артем, відбиваючись ногами від низькорослих кухарів, жменями згрібав з пательні котлети і квапливо запихав собі до рота. Побачивши мене, він знов чкурнув навтьоки, на ходу перевертаючи миски з салатом та каструлі супу. Я метнув у нього шльопанця, але, на жаль, не влучив.

Наздогнав я його аж на задньому подвір’ї. Збив з ніг, повалив на землю і притис усією своєю вагою. Ослаблений дводенним голодуванням, Тьомик мовчав і майже не пручався. Лиш сердито сопів, похапцем засовуючи до рота останню котлету.

6

— Чого бажаєте, сеньйори?

— Полікувати зуби.

— Що, відразу обоє?

— Ні, лише він, — я підіпхнув позеленілого від страху Тьомика поближче до екзекуторського крісла і додав: — І не полікувати, а вставити. Причому зразу два. Тільки, лікарю, нам потрібно зробити все швидко, прямо зараз, і головне — безболісно!

Я старався постійно стояти між сильно напруженим Тьомиком та дверима в коридор, ну, щоб у випадку чого придушити можливі спроби до втечі.

— Сеньйори, я був би радий вам допомогти, — поважно почав доктор, — але ви ж мусите розуміти, що я не можу за один день вставити зуб, а тим більше зразу два. Мені спочатку потрібно зробити зліпок, виготовити протез, провести примірку…

При цих словах Тьомик, задницею відчувши, що свердлити й бурити його пащеку сьогодні не будуть, на радощах почав посміхатися, виставивши на показ недостачу двох передніх зубів, по одному на кожній щелепі. Дантист тоді миттю затнувся, сильно змінився на лиці, нахилився вперед і якось хижо так, по-звірячому, вп’явся поглядом у Тьомика.