Навіжені в Мексиці

— Ти, може, пам’ятаєш, передача колись така була по телевізору, — тим часом не вгавав мій напарник, — «Все для тебе» називалася. Там мужики з парашутами стрибали, лазили у вікна дев’ятого поверху, посеред вистави квіти виносили, коротше, чого тільки не вигадували, аби красиво освідчитися. Ото мені треба щось таке ж саме, тільки з принцом!

— Та ти… ти х… ти х… — хрипів я.

— Тільки я не уявляю, як це краще втілити в життя, — докінчив мій товариш. — Але не вішаймо носа! Завтра все більш детально обговоримо. Все, більше я тебе не відволікатиму. Спи сухенький.

І, не дочекавшись моєї реакції, Тьомик кинув трубку.

— …ти х… ти хоч знаєш, котра зараз година? — нарешті спромігся прошамкати я, а потім, почувши у відповідь самі лиш короткі гудки, безсило звалився назад на подушку.

8

На ранок Тьомик ще більше зміцнів у своєму рішенні. Усе його єство заполонила конгеніальна ідея предстати перед обраницею у ролі казкового принца. Однак на цьому ентузіазм і винахідливість мого напарника вичерпалися, всохли, наче джерело посеред пустелі. Всю організацію мені довелося вкотре перебрати на себе.

Тож спочатку я спробував абстрагуватися від усього зайвого і вималювати собі в голові образ закоханого до нестями принца.

Головним і невід’ємним атрибутом будь-якого принца є біла коняка. Я так і сказав Тьомику:

— Без білої коняки — нікуди!

Щоправда, мій напарник до цього часу ще жодного разу не їздив верхи, але це, я сподівався, можна якось поправити.

— Я розумію хід твоїх думок, Максе, — відказав Тьомик, — але, може, давай оту тезу про принца на білій коняці сприйматимемо образно, так би мовити, в алегоричній площині? Ну, тобто я можу під’їхати до неї на білому «Mercedes’і» абощо.

— А ти що, маєш гроші на білий «Mercedes»?

— Поки не маю, але можу взяти машину в кредит або ж просто орендувати на день.

— Ні, чувак, — рішуче заперечив я, — якщо ти хочеш бути оригінальним, якщо прагнеш стати справжнім принцом, то про «Mercedes» можеш забути. На «Mercedes’і» до неї будь-хто підкотити може, а от на білосніжній конячці — ні.

— Добре, — неохоче погодився Артем.

— Тож конячку я тобі зорганізую. Білу, сумирну і податливу, наче Папа Римський, — бубнів я і ретельно занотовував усе собі до записника, щоб пізніше не впустити жодної деталі. — Не переживай, друже, у мене є знайомі на одному іподромі під Києвом, таку лошачку підберуть — закохаєшся. Тепер наступне: негоже благородному принцу з’являтися перед дамою з порожніми руками. Тому в руках ти триматимеш… ти триматимеш… — я замислився і почухав олівцем за вухом, — ти триматимеш чорну троянду!

— Ух ти! — пожвавішав Тьомик.

— Чорну троянду я теж беру на себе, — я зробив ще кілька поміток у блокноті. — Ну і останній атрибут справжнього принца — це фінальна промова, яка вцілить точно в серце майбутній нареченій, — підсумував я. — Над цим ти мусиш попрацювати сам.

— Із задоволенням, друже, — засяяв мій напарник.

Тож другого ранку, відшпурнувши геть усі сумніви, я кинув усі свої сили на підготовку майбутніх Тьомикових заручин. Іноді мені аж не вірилося, що я оце власноруч виряджаю свого найкращого товариша в останню путь, «по той бік фронту». Утім, інакше я просто не можу: коли вже робити щось, то тільки з повною віддачею, викладаючись на всі 100. І край.

9

До справжньої осені лишалося ще чимало часу, однак краєчки листків на деяких деревах потроху починали буріти. Сонце ковзало над горизонтом по плескатій дузі, щодень ближче притискаючись до обрію. Нерухоме повітря ще зберігало в собі залишки літнього тепла, лиш вряди-годи пориви по-справжньому осіннього вітру, які наскоками налітали з найближчого переліску, затято хлистали обличчя холодом. Повсюдно зависли павутинки бабиного літа.

Тьомик стояв переді мною у високих ботфортах і в кумедній шапочці танкіста на голові. Нормального шолома для верхової їзди я не дістав, тому довелося брати трофейну танкістську шапочку, яку мій дідуньо врятував з палаючого «Тигра» у 44-му десь на полях у Австрії. На обличчі мого напарника застигла перекошена гримаса люті, яка мала єдину мету — приховати його розгубленість та боязнь того, що має початися за кілька хвилин.

— Чого у неї під хвостом так брудно? — спитав мій напарник, практично не розтуляючи губ.

— Хочеш, можеш помити сам. Чистіше не було.

У кількох метрах перед нами, нетерпляче тупцяє невисока біла кобилка з міцними ногами, благородною осанкою, певно, запозиченою від арабських предків, і вологими оксамитовими очима, як у молодої лані. Зліва на її крупі, прямо над хвостом, виднівся невеликий ґандж — три химерні гніді плями. Коня чисто білої масті, на жаль, не найшлося. Але я сказав Тьомику, що ми наближатимемося до Альони правим бортом, тому нас це цілком влаштовує. Звуть кобилку Білосніжка, і, за словами власника, характер у неї як у черниці, — смирнішої не знайти на всю Східну Європу.

Білосніжка, як і належить черниці, стояла, чекаючи терпляче, а Тьомик нерішуче переминався з ноги на ногу, постукував підборами ботфортів і сопів носом. Зрідка кобилка граційно нахиляла голову до землі і починала ліниво пощипувати травку. Однак здебільшого роздивлялася мого напарника, немовби розуміючи, що саме цей незграба зараз її осідлає.

— Вона не кусається? — напружено проговорив Тьомик.

— Ні.

— А чого вона так витріщилась на мене?

— Певно, ти їй сподобався.

Попри це Артем не поспішав знайомитися ближче.

— Може, все-таки зупинимось на «Lexus’і»?

— Якому ще «Lexus’і»?

— Білому. Ну, замість білого «Mercedes’а»…

— Ні, — суворо відрізав я і затягнув тугіше зав’язку на танкістському шоломі мого напарника. — Відступати нема куди. Ні кроку назад!

Відтак Тьомик набрав повні легені повітря, а потім з шумом випустив його. Зробив один крок уперед, але зразу спинився:

— Чувак, ти взагалі впевнений, що це безпечно?

— Даю голову на відсіч! Це навіть легше, ніж на велосипеді їздити. Ти ж, мабуть, знаєш, що мій родовід починається напряму від монгольських завойовників, а ті були ого-го якими вершниками. Крім того, в юності, поки гостював у своєї бабці у селі, я ж із сідла не вилазив. Так що повір, я це діло знаю, мов свої п’ять пальців.

Насправді я безсоромно брехав. І про бабцю, і про монгольських завойовників. Як і мій напарник, я ще ні разу в житті не сидів у сідлі. Однак я мусив так говорити, аби надати хоробрості Артему.

— Давай-но, може, спочатку ти покажеш, — нерішуче запропонував Тьомик.

— Нє-нє-нє, у мене каски нема, а твій шлемофон на мою макітру не налізе. Я краще допомагатиму тобі здалеку. Цінними порадами.

Артем ще раз напнув груди, рішуче сплюнув на землю і, хвацько розмахуючи руками, помарширував до Білосніжки. На моє здивування він без якихось особливих зусиль одним махом забрався у сідло.

— Молодець! Прекрасно! — зрадів я.

Кобилка, відчувши на собі вершника, розпростала шию і мляво потюпала по полю.