Навіжені в Мексиці

Коли Тьомик від’їхав достатньо далеко, я дістав з-за пазухи товстенну книгу, на якій красувався чималенький напис «Верхова їзда: з чого почати?», розкрив її на одній із сторінок, де ще звечора уклав закладку, і почав викрикувати настанови своєму напарнику:

— Тримай спину рівно! Добре обхопи ногами живіт! П’яти вниз! П’яти вниз, кому сказав?! Ось так! Тримайся, тримайся! У тебе все чудово виходить! Для того щоб повернути вправо, потрібно…

У Артема дійсно непогано виходило, як для першого разу. Однак через надмірне хвилювання він почувався аж надто напруженим, а відповідно — невпевненим у своїх діях, і Білосніжка, схоже, це зрозуміла.

— Не слід різко нагинатися вперед і сильно задирати руки з вуздечкою, — зачитував я вголос пораду з однієї зі сторінок талмуду, — а то кінь може поне…

Але вона вже понесла. Коли я відірвав носа від книги, Тьомик, сильно відкинувшись назад, теліпався у сідлі, наче підстрелений ковбой на дикому мустангу, метеляв руками і верещав:

— Ай-яй-яй-яй-я-а-а-а!

Білосніжка, задерши морду догори, розмашистим алюром неслася до лісопосадки на західній околиці іподрому й радісно іржала. За кілька секунд кінь та його вершник зникли в переліску, після чого звідтіля донеслося глухе «гух!», схоже на віддалений постріл далекобійної гармати. Іржання і Тьомикові крики притьмом урвалися.

Я безпомилково визначив дерево, в яке спікірував мій напарник, по зграї вороння та цілій хмарі горобців, які зірвались увись, перелякано махаючи крильцями. Відразу за тим на крики Тьомика примчав переляканий власник іподрому.

— Що з ним таке? От дідько! Він, мабуть, убився, — закричав він.

— Не переймайся, чувак, — сказав я. — Це вже не вперше. У нього… кгм… уже є досвід у таких питаннях.

Коли ми підбігли до місця катастрофи, Тьомик нерухомо лежав коло підніжжя товстенного віковічного дуба, рясно обсипаний свіженькими зеленими жолудями. Танкістський шолом з’їхав аж до самого носа, тільки вуха з боків стирчали. Білосніжка незворушно паслася обабіч, винувато виблискуючи своїми вологими очима. Хазяїн іподрому пішов розбиратися з конякою, а я присів навпочіпки коло свого напарника і стягнув з нього трофейну дідову шапку. Тьомик був при свідомості, просто трохи контужений. На лобі розросталася величезна червона гуля.

— Ти все ще хочеш одружуватися? — спитав я.

Знаєте, іноді мій Тьомик буває страшенно впертим. І за це я його кріпко поважаю.

— Так, — непохитно відказав мій напарник.

10

За два тижні мій напарник, гепнувшись з Білосніжки ще тридцять чотири рази, вже більш-менш пристойно тримався в сідлі. Останнього дня, протягом трьох годин промотавшись по полю впевненою риссю, спітнілий Артем спішився і захекано заявив, що нарешті повністю готовий до освідчення. Я мовчки кивнув, поплескав його по плечу і подався на пошуки чорної троянди.

Хоча проминуло ще два дні, поки я відшукав квітковий магазин, який погодився гарантовано постачити мені чорну метрову троянду до вказаної дати. Після цього залишалося одне — призначити цю дату.

— Я думаю, на наступні вихідні, — сказав Тьомик, насилу стримуючи хвилювання. — Остання субота вересня.

— Хай буде остання субота, — погодився я, після чого уточнив останні деталі нашого плану: — З самого ранку, аби застати Альону вдома, подзвониш їй на домашній і скажеш, щоб спустилася до входу в під’їзд рівно о десятій. Вигадуй, що завгодно, говори, що хочеш, благай, вмовляй, але вона має спуститися.

Тьомик похнюпився і дещо зблід.

— А якщо вона вийде не сама?..

— Вася?

— Вася.

— Васю я беру на себе, — сказав я, гордо випнувши підборіддя, а потім продовжив: — Після того, як вона спуститься, я тобі подаю сигнал, і ти плавно виїжджаєш з-за рогу. Під’їжджаєш, намагаючись постійно триматися правим бортом до своєї красуні, спішуєшся, стаєш на одне коліно і вручаєш троянду. Ясно?

— Ясно. Але Вася…

— Я ж сказав: не думай про Васю.

— Ну, тоді ясно.

— Ну, тоді все, репетируй промову.

І ми розбрелись по хатах.

Хотілося б, щоби на цьому все закінчилось, але в ніч із п’ятниці на суботу Тьомик знову безцеремонно розбудив мене посеред ночі.

— Бляха, ти совість маєш? Ти хоч знаєш, котра зараз година?! — гарикнув я у трубку.

— Максе, це питання життя і смерті, — кволим голоском пробелькотів мій напарник.

Я зрозумів, що сталося щось страшне і непоправне, тому не відповідав, сердито пухкаючи. Можливо, мій напарник отямився, і вся операція скасовується?

— Ти справді думаєш, що задумка з принцом на білому коні спрацює? — спитав Тьомик.

— Так, — сердито відрубав я.

— І що сама ідея дійсно прикольна?

— Так!

— І що такого для неї ще ніхто ні разу не робив?

— Та-а-ак!!!

Якийсь час Тьомик сопів у трубку, щось обмізковував.

— Слухай, чувак, я тут подумав… а раптом коняка пукне?

Тієї ночі я по-звірячому розправився зі своїм домашнім телефоном.

11

Білосніжка не понесла, не намагалася влаштувати ковбойське родео, не наваляла по дорозі і якщо й перділа, то зовсім тихенько, впівголоса. Словом, усе складалося якнайкраще. На жаль.

Тьомик повільно, наче він рухався у товщі води на глибині десять метрів, зліз із коняки і зробив кілька непевних кроків у напрямку Альони, міцно стискаючи двома пальцями довгу чорну троянду. Дівчина стояла в кількох метрах від нього, якось в’яло опустивши руки вздовж тіла, але, як завше, гордо піднявши підборіддя. Вона дивилась кудись трохи вбік, холодно й таємниче виблискуючи очима. Праворуч від Альони стояв я, ліворуч — її батьки та старший брат Вася. Батько дівчини тримав руки складеними за спиною і похмуро зиркав то на мене, то на Тьомика, що ритмічно похитувався у сідлі і помалу наближався. У Васі вираз був якийсь відсутній і в той же час ще лютіший, аніж у батька. Обидва вже давно знають і мене, і Тьомика, як облуплених.

Навколо спинялись, зацікавлені небуденним видовищем, випадкові перехожі.

Тьомик непевно ступив ще кілька кроків, опинившись віч-на-віч зі своєю обраницею. І тоді на якусь долю секунди скосив погляд на мене. Цього вистачило, щоб я зміг чітко роздивитися його переполоханий вираз обличчя…

Знаєте, колись, ще замолоду, під час чергової молодецької гулянки, Тьомик поділився зі мною своїми страхами, мовляв, у нього просто патологічна боязнь таких моментів, як вінчання чи освідчення.

— Варто просто про це задуматись, — казав мені Тьомик, — як на мене налітає гикавка і накриває хвиля масної паніки, здається, що весь світ руйнується, і хочеться бігти, не спиняючись, кудись далеко-далеко в поле і сильно кричати: «А-а-а».

…Тож отієї долі секунди мені вистачило, щоб усе зрозуміти. Я ж казав: іноді я просто читаю думки мого Тьомика. Тому я вже знав, що далі буде. Зараз Тьомик пожбурить оту чорну троянду, щоб відшукати яку, я витратив неймовірні зусилля, на смітник, продекламує щось на зразок «Живим не дамся!» або ще більш банальніше «Пішли всі в сраку!» і чкурне звідціля так швидко, що навіть мені не наздогнати. Я вже й собі почав піддивлятися імовірні шляхи для відступу, бо встиг запримітити добре нагострену сокирку в руках Альониного тата, що той старанно маскував за своєю спиною, а також недобрий проблиск в очах Васі, Альониного брата, який непомітно, черепашачими кроками посувався до мене…