Найкраще в мені
Шрифт:
За багато років вона бачила від нього всяке: від нерозбірливого бурмотіння за вечерею чи за грилем до п’янезного знепритомлення просто посеред спальні. І через те, що усі навколо вважали його першокласним стоматологом, через те, що він жодного разу не пропустив роботу через дудліж й не мав боргів, вважалося, що в цьому немає жодної проблеми. Він не втрачав глузду, не ставав агресивним – і тому проблеми не було. І це ж було тільки пиво – то яка тут може бути проблема?
Але це було проблемою, оскільки він потроху ставав людиною, з якою вона нізащо не зв’язала би свого життя. Не перелічити, скільки разів вона плакала через це. І намагалася вмовити його кинути хоча б заради дітей. Благала його піти з нею до сімейного психолога, аби знайти вихід, чи лютувала через його егоїзм. Вона по декілька днів не розмовляла з ним, змушувала його тижнями спати в кімнаті для гостей й безперервно молилася. Десь раз на рік Френк таки дослухався до неї й ненадовго
Відповідей на ці питання вона не мала. Але достеменно знала, як це виснажливо. Більшість часу Аманда відчувала, що є єдиною відповідальною людиною в сім’ї, якій можна довірити дітей. Може, Джаред і Лін вже достатньо дорослі, щоби водити авто, але що трапиться, як хтось із них втрапить у халепу, коли Френк буде напідпитку? Чи зможе він вскочити в авто, пристебнути Анет до сидіння й рушити до лікарні? А як хтось захворіє? Так вже бувало. Не з дітьми, а з нею. Пару років тому Аманда випадково отруїлася морепродуктами, її нудило декілька годин. Тоді Джаред мав тільки учнівські права й не міг водити в темний час, а Френк був саме в розпалі одного зі своїх «сеансів». І коли опівночі вона була вже близька до зневоднення, Джаред сів за кермо, всадив батька на заднє сидіння й повіз її до лікарні, а Френк теліпався в них за спинами, вдаючи тверезого. Вона майже непритомніла, періодично помічаючи, як Джаред подеколи зиркав у дзеркало заднього огляду і скільки було в його погляді гніву й розчарування. Потому їй часто здавалося, що тієї ночі їхній син втратив значну частину дитячої невинності, коли став свідком страшних недоліків власного батька.
Френкове пияцтво було постійним джерелом виснажливого неспокою, і вона вже втомилася переживати через почуття чи думки дітей, які бачили, як їхній батько, похитуючись, шкандибає домом. Чи переживати через те, що вони його вже не поважатимуть. Чи переживати, що в майбутньому Джаред, Лін або Анет повторюватимуть за батьком, шукаючи виходу в спиртному, таблетках чи у бозна-чому ще, аж доки не зіпсують собі життя остаточно.
На допомогу сподіватися теж не було звідки. Вона й без спільноти анонімних алкоголіків знала, що сама нічого не зможе вдіяти і що допоки Френк не визнає, що в нього є проблема, і не зосередиться на її вирішенні, він лишатиметься алкоголіком. Що ж це означало особисто для неї? Що вона мала вибирати? Вона мала вибрати, чи й надалі миритиметься із усім цим. Ще вона мала скласти перелік наступних рішень і дотримуватись їх. У теорії це було просто, та на практиці все, що вона відчувала, це була злість. Якщо проблема в нього, то чого б їй брати за це відповідальність на себе? І якщо алкоголізм є хворобою, то чи не означає це, що вона має йому допомогти чи хоча б ставитися до нього поблажливо? І тоді яким же чином вона, його дружина, яка давала обітницю бути з ним і в здоров’ї, і в недузі, могла виправдати розлучення й руйнування сім’ї після всього, що вони разом пережили? Їй лишалася або роль безсердечної матері й дружини, чи роль безхребетної пристосуванки, коли усе, чого вона насправді прагнула, був чоловік, в якого вона колись повірила.
Через це їй щодня і було так тяжко. Вона не хотіла розлучатися, не хотіла руйнувати сім’ю. І хоч постійно доводилося йти на компроміси, якась частина її все ще вірила в подружні обітниці. Вона кохала чоловіка, яким він колись був, і вона кохала того, ким він міг би бути, але зараз, стоячи перед будинком Така Гостетлера, вона просто відчувала самотність і сум і не могла зрозуміти, як прийшла до цього.
Аманда знала, що мати чекає на неї, та наразі не була готова до зустрічі. Вона потребувала хоча б декількох хвилин, і коли сутінки стали спадати, Аманда вирушила крізь зарослий двір до захаращеного Такового гаража, де старий цілими днями реставрував класичні автомобілі. У гаражі стояв «Корвет Стінґрей», напевне, 1960 якогось року. Ведучи долонею капотом, вона з легкістю уявила, як Так повертається до гаража, його згорблений силует у косих вечірніх променях. Він був би одягнений у плямистий від мастила комбінезон, крізь ріденьке сиве волосся просвічує шкіра, а зморшки на обличчі такі глибокі, що майже скидаються на шрами.
Уранці Френк розпитував про Така, та Аманда майже нічого не розповіла, обмежившись тим, що старий був просто другом її сім’ї. Так, це було не все, та хіба вона могла розповісти більше? Вона й сама розуміла, що їхня дружба була щонайменше дивною.
Вона спілкувалася з ним, коли навчалася в старших класах, та поновила стосунки лише шість років тому, коли їй було вже тридцять шість. Тоді вона навідувалася до Орієнтала через матір і, схилившись над чашкою кави в кафетерії Ірвіна, підслуховувала, як група старих діляться плітками про нього:– Цей Так Гостетлер і досі творить дива з машинами, та тільки трохи ума тронутий, – сказав один із них й засміявся, хитаючи головою. – Одне діло говорити з померлою дружиною, а інше – божитися, що чуєш її відповіді.
– Та він завше не з простих був, це вже точно, – відповів інший.
Це було зовсім не схоже на Така, якого вона колись знала, і, заплативши за каву, Аманда сіла в авто й відшукала запилену дорогу до гаража. Решту дня вони з Таком провели в кріслах-гойдалках на розваленому ґанку, і з тих пір вона мала за звичку заїжджати до Така щоразу, коли була в місті. Спочатку це траплялося раз чи два на рік – вона не мала змоги бачитися із матір’ю частіше – проте останнім часом провідувала Така, навіть коли матері не було в місті. Часто вона готувала для нього вечерю. Так із роками слабшав, і хоч вона намагалася запевнити себе, що просто гостює в старого, вони обидва розуміли справжню причину її візитів.
Певною мірою старигані з кафетерію мали рацію. Так справді змінився. Він більше не був таємничим і мовчазним, ба навіть різким, як вона звикла про нього думати, але й не був божевільним. Він розрізняв уяву й дійсність і усвідомлював, що його дружина давно померла. Із часом вона збагнула, що Так якимсь дивовижним чином умів робити бажане частиною дійсності, принаймні власної дійсності. І коли вона нарешті зважилася спитатися про його «бесіди» з померлою жінкою, він просто відповів, що Клара завжди поруч і залишатиметься з ним. Він зізнався, що вони не лише говорили одне до одного, а ще й бачилися.
– То ви хочете сказати, що бачите привида? – запитала Аманда.
– Ні, – відказав Так, – я просто кажу, що вона не хоче лишати мене на самоті.
– А зараз вона тут?
Глянувши через плече, Так відповів:
– Не бачу. Але точно чую її човгання десь у будинку.
Аманда прислухалася, та не почула нічого, окрім скрипіння крісел по дощаній долівці.
– А раніше вона приходила? Тоді, давно?
Він глибоко зітхнув, а тоді втомлено відповів:
– Ні. Але у той час я не намагався її побачити.
Було щось, безперечно, зворушливе, навіть романтичне в його переконанні, що сили їхнього кохання достатньо, аби бути разом навіть після її смерті. Хто б сказав, що це не романтично? Усі хотіли б вірити у можливість вічного кохання. Вона й сама колись в нього вірила, колись, коли їй було вісімнадцять. Та вона знала, що кохання складна штука, як і життя. Воно повертало в непередбачуваних, незрозумілих напрямках, лишаючи по собі довгий слід жалю й спогадів. І майже завжди цей жаль породжував питання умовного способу, які не передбачали відповідей. Що було б, якби Беа вижила? Що, як Френк не став би алкоголіком? Що, якби вона вийшла заміж за того єдиного, кого кохала насправді? Чи взагалі упізнала б вона тоді жінку, яку тепер щодня бачила у дзеркалі?
Спершись на авто, вона розмірковувала над тим, що би Так відповів на її здогади. Так, який щоранку замовляв в Ірвіна яєчню й кукурудзяну кашу і кидав шкаралупки від смаженого арахісу до пустих склянок від пепсі? Так, який майже сімдесят років прожив в одному будинку й виїхав за межі штату лише одного разу, коли його відправили захищати країну під час Другої світової? Так, який слухав радіо чи програвач замість того, щоб дивитися телевізор, бо так вже він звик? На відміну від неї, Так, здавалося, зумів опанувати роль, яку йому написало життя. Вона визнавала, що в такій здатності непохитно приймати усе було багато мудрості, хоча сама такої здатності ніколи не мала.
Звісно, в Така була Клара, і, може, справа була саме в цьому. Вони одружилися, коли їм обом було по сімнадцять, і прожили разом сорок два роки, і коли вони з Таком бесідували, вона потроху дізнавалася, яким було їхнє життя. Він стиха розповідав їй про Кларині викидні, останній з яких призвів до серйозних ускладнень. За його словами, відколи лікар повідомив Клару, що вона ніколи не зможе мати дітей, та майже рік не засинала без сліз. Аманда дізналася, що Клара мала город і навіть якось перемогла у конкурсі штату на найбільшого гарбуза, і вона й досі бачила вицвілу блакитну стрічку, заткнуту за дзеркало у спальні. Так розповідав, що після того, як він почав власну справу, вони збудували невеличкий котедж на ділянці на березі Бей-Рівер поблизу Вандміра – селища, в порівнянні з яким Орієнтал здавався справжнім містом, і вони щороку їздили туди на декілька тижнів, бо Клара вважала ту місцину найпрекраснішою в цілому світі. Він описував, як Клара мугикала під радіо, прибираючи дім, й зізнався, що він частенько водив її на танці до «Ред Лі Ґріл», куди Аманда й собі ходила, коли була підлітком.