Обитель героїв

– Треба. Покусала ж, стерво!

– Чому б вам не змінити вигляд? Щоб прискорити процес загоєння? Я, звичайно, пов'язку накладу, але якщо є дієвіший засіб…

– Вигляд змінити? Обернутися, значить?

Рудий богатир дивився на Конрада, розгублено кліпаючи.

– Та не вмію я, – засмучено зітхнув він і з безнадією розвів лаписьками. – І радий би…

– Не вмієте?! – сторопів фон Шмуц. – А яким же чином ви сестру здолали?

– Не чином, а мотузкою. Агнешка у вікно скочити намилилася, а я ззаду навалився, скрутив і зв'язав. А мотузка в мене з собою була. Як відчував: придасться.

– Ви були в людській подобі?!

у людській. Як би я їй інакше лапи в'язав? Нічого, я звичний! Не лише сестрицю побороти можу, коли припре. Я й татка, бувало, ламав, і дядьків…

– Але ж ви перевертень? Гомолюпус?!

Не припиняючи розмови, Конрад діловито взявся до перев'язки. Сліди від зубів були глибокі, але накладати шви, на щастя, не було потрібно.

– Ага, гомолюпус. Тугіше бинтуй, не боїсь! Вовкулака я з діда-прадіда. Тільки в родині, воно… Не без виродка, значить. У тебе, світлосте, племінничок, у нас – я. З вовками жити – по-вовчому вити, а в мене з цим ділом – лихо! Не вмію. Я інакше обертаюся, просто зовні не видно. То дурень дурнем, то розумний – аж страх! Розумним цікавіше, зате дурнем жити простіше. Кручусь помаленьку…

«Не бреше!» – шостим чуттям зрозумів барон. Тепер ставало зрозуміло, чого рудий здоровань морозив дурість за дурістю, а потім раптом підказував таке, до чого обер-квізитор сам навряд чи додумався б. Дурень-перевертень, значить?!

– А зараз ви як? Розумний – чи?

– Чи дурень?

Кош задумався, скуйовдив чуприну здоровою рукою.

– Не знаю! – заявив він і підморгнув баронові підозріло весело. – От ти зараз який, світлосте: розумний, чи дурний?

– Я? Та хто ж вам таке сам про себе скаже, Коше?!

– А я, виходить, відповідай? Розумний ти, світлосте, а дурний, як я…

– Постривайте! Вас же сестра покусала! Значить, ви тепер повинні справжнім гомолюпусом зробитися…

– Нє-а, – ліниво мотнув Кош кудлатою головою. – Не повинен. Кусали мене тищу разів… Сам просив матусю: цапни, мовляв! Ніякої користі…

Вовчиця тим часом примудрилася звільнити від мотузок пащу й нишком гризла пута на передніх лапах. Сподівалася, не помітять. Наївна! На те й Всевидющий Приказ, щоб пильнувати. Та й любий братик не дрімав. Удвох з рудим барон зробив ще одну «перев'язку» – наново замотав пащу Агнешки, яка запекло пручалася. Цього разу укусів вдалося уникнути: Конрад наочно переконався, як дурень-перевертень ламав і татка, й дядьків, і ще, напевно, півзграї…

За цією метушнею обидва пропустили повз вуха гамір у коридорі й озирнулися лише коли в кімнату боком протиснувся Рене Кугут, спираючись на костур.

– О, зубар! Не спиться?

– Ви з ними… впоралися?

– Не боїсь, упоралися! І чого вони сюди ломилися, не знаєш?

– Хотіли забрати ось це, – барон вказав на медальйон, який було видно в комірі сорочки.

– Медаль? Хвіст облізлий! Ох, дурень я, дурень! – Коні голосно ляснув себе долонею по лобі. – Я ж сестриці сам і розповів! Як збиралися на пошуки, як зубаря зустріли… І про медаль теж! Агнешка мені ще про якийсь… фалос?

– Омфалос.

– Ага, про амфалос бовкнула! Він їм для всесвітнього щастя сильно потрібний.

– Панове, ви вже вкотре врятували крепундію і, швидше за все, моє життя. Я в неоплатному боргу…

– Та чого там…

Рипнули зовнішні двері.

– Кого там ще біси несуть?!

У коридорі затупотіли розмірені кроки.

– Благаємо пробачити за перерваний здоровий сон, – пролунало крізь двері. Ледь запізніло почувся ввічливий стукіт. – Малі неживі товариші просять у малих живих товаришів дозволу ввійти. Скажіть малим неживим товаришам: ласкаво просимо!

– Мерці! – сіпнувся Рене, мало не оглушивши вовчицю костуром.

– Дрейгури, – з виглядом знавця виправив барон. – Не бійтеся, вони мирні. Я сьогодні мав задоволення командувати двома: винятково працьовиті й законослухняні хлопці. Мабуть, хазяї Чуриха прислали з'ясувати, що за галас. Заходьте!

– Скажіть малим неживим товаришам: ласкаво просимо! – наполягали в коридорі.

– Ласкаво просимо!

На порозі виник худорлявий, кощавий дрейгур, як завше, в самій пов'язці на стегнах. Очі ходячого небіжчика неприємно блищали. Винувате в цьому було, скоріш за все, місячне сяйво.

За спиною парламентера манячіли тіні ще кількох.

– Переконливо просимо малих живих товаришів повернути важливий предмет… предмет… важливий. Предмет називається Пуп Землі. Омфалос. Так, Омфалос. Віддати. Просимо. Дуже переконливо. Настійливо, так. Украй.

– Хрін вам, а не амфалос! – гаркнув на непроханих гостей Кош. – Ану геть звідси!

– Малим неживим товаришам не потрібен хрін. Хрін є. Потрібен Омфалос. Просимо віддати. Настійливо…

Дрейгур ступив уперед, звільняючи прохід. Слідом за ним у кімнату почали заходити, штовхаючись, інші мерці.

– Наказую негайно покинути приміщення!

Знадобилося зусилля, щоб голос прозвучав гідно.

– А то викину, – насупившись і закочуючи рукави, похмуро додав Кош.

– Малі неживі товариші не можуть покинути. Потрібен Омфалос. Віддайте.

Мерці заповнили більшу частину кімнати, вкрадливими кроками насуваючись і оточуючи «малих живих товаришів». Вони дуже старалися не наступити на зв'язану вовчицю й Германа, досі непритомного. Від цієї запопадливості мороз пробігав поза шкірою.

– Зробіть же що-небудь! – заверещав Рене. Не встоявши на ногах, він повалився на ліжко барона. – її не можна віддати цим трупам!

– Припинити паніку! – відрізав барон, не відчуваючи, однак, особливої впевненості. – Зараз вони підуть…

– Вони не підуть, – заперечив говіркий дрейгур. – Вони хочуть Омфалос. Вони хочуть і вони хочуть.

– Мало чого ви хочете! Забирайтеся геть!

– Я кажу чарівне слово. Дайте, будь ласка. Дякую заувагу…

«Анрі, де ти?! Наваляться купою, задушать… Чари, ходячі

небіжчики – пані вігіло, це по відомству Тихого Трибуналу! А „двох Т“ ніколи немає, коли вони потрібні… Прорватися до дверей? Стрибнути у вікно, рятуючи медальон? Ох, Анрі, блудна чарівниця…»

Звикнувши у службових справах не розраховувати ні на чию допомогу, барон дивувався химерній надії на всемогутність Генрієтти Кукіль.

Зовсім нерви нікудишні стали…

Раптом рудий дурень-перевертень заревів ужаленим під хвіст несвезлохом, згріб у оберемок найближчого дрейгура та жбурнув його на інших. Двоє впали, збиті на підлогу, але решта насувалася. Відразу дві руки потяглися до крепундії. Бити покійних було ніяково, соромно, а головне – марно; але нічого іншого не залишалося. Мерці відсахнулися від барона, що вступив у сутичку.