Обитель героїв

– Пізніше, ще до того, як остаточно посваритися, я запитував батька: що він зробив, підкорюючись наказу Губерта? Адже врятувати Хендрику не зміг найгеніальніший медикус! Та й зроблене батьком не можна назвати порятунком… «Я зробив омфалос», – незмінно відповідав Бруно Клофелінг. Він брехав, вірніше, казав не всю правду: створити омфалос, пуповину особистості – комірку з трьома бабусями, як називала його Хендрика – не до снаги магові. Думаю, тут зіграла роль вроджена здатність самої Хендрики до магосемантики…

Риба хлюпнулася біля берега.

Старий замовк, вслухаючись: пізній рибалка, чия пам'ять переповнена спогадами про колишні здобутки й невдачі, і новий улов навряд чи щось додасть до скарбниці.

– Помираючи, вона почала провалюватися у власний омфалос, зводити гинучу особистість до точки, де народження і смерть – ще безглузді, неіснуючі поняття. Не запитуйте, як вона це робила: я не знаю. Дії геніїв часом нагадують диво. Це потім приходимо ми й розбираємо диво на частини, пояснюючи, пристосовуючи, перетворюючи на буденність… Або не перетворюючи. Так само я не знаю, що зробив мій батько для консервації омфалоса Хендрики Землич. Бруно Духовидець не поступався мені сьогоднішньому майстерністю, хоча наша майстерність – різна. Можу лише припускати, що життя Хендрики було замкнуте в коло. Раз за разом, замкнувшись у омфалосі, в комірці з трійцею древніх ткаль, вона рухалася від народження до смерті, й знову, знову, по колу, як ходить старезний кінь навкруг коловорота маслоробки…

– Від народження до смерті? – раптом перепитав Фернан Терц.

– Ваша правда. Фінальним порогом був момент консервації: до смерті, реальної смерті, як я гадаю, залишалося хвилин десять-двадцять. Можна замкнути життя в кільце – але тільки якщо в оправу кільця не вставлено чорного алмаза смерті. Ви повинні пам'ятати історію Аманди Ланів'єр, Принцеси-Мрії, котра в такий спосіб провела понад рік у домовині із зачарованого кришталю…

– Так, я пам'ятаю, – з дивною інтонацією відповів профос Дозору Сімох.

– Медальйон, що його Губерт Раптовий до кінця своїх днів носив на грудях – омфалос Хендрики Землич. Одного разу герцог прохопився, що хотів би проспати весь відведений йому час. Бо, мовляв, бачить сни, де Хендрика жива: вони знову знайомляться в архівах університету, розмовляють, кохають одне одного, засновують Орден Зорі, щасливі… Так, звісно, у снах кохана герцога теж помирала, але ніколи не до кінця – все починалося спочатку. На той час я вщент посварився з батьком, зрадив сімейну традицію і вступив до Патрихського університету. Мене цікавила некромальна родопоміч. Сподіваюся, ви розумієте, чому…

Риба хлюпнула ще раз, дозволивши гросмейстерові обірвати фразу на півслові.

– Ви навели як приклад Принцесу-Мрію, – Фернан Терц сів на пісок, зовсім не дбаючи про чистоту одягу чи небезпеку застудитися. – Тоді ви повинні знати, що псевдо-життя, замкнуте у внутрішнє кільце, потребує захисного кокона. Кришталева домовина? Припустимо. У випадку із Мрією ми мали не омфалос, а повноцінне тіло, і то – якби князь Елоїз спізнився на тиждень-два, замість весілля він справляв би похорон нареченої… Що за кокон оберігає омфалос Хендрики?!

– Це просто, як усе геніальне, – сумно посміхнувся гросмейстер. – Ви в курсі, що медальйон – Пуп Землі лицарів-квесторів? Квінтесенція діяльності Ордена Зорі? Я б додав: об'єкт поклоніння…

Анрі здригнулася.

Вирізаний із колоди грубий бовван жалюгідний і безглуздий. Але минають роки, десятиліття, століття… Кваліфікований маг чудово знає, що таке – намолений ідол. Вулкан, що спить до часу, готовий будь-якої хвилини пролитися розпеченою лавою. І реальність навколо колишнього боввана набуває ряду додаткових властивостей, що викликають здригання в будь-якого мантика.

– Авжеж, любонько, – підбив підсумок Ефраїм, для якого переляк вігіли не лишився непоміченим. – Ви все зрозуміли вірно. Намоленість, виток за витком – ось що береже омфалос великої семантиси. Батько помер двадцять три роки тому; гадаю, він був би радий дізнатися, що його припущення блискуче підтвердилися. Намоленість берегла Хендрику Землич довше, ніж можна було сподіватися.

– Вам не страшно, ваше чорнокнижництво?

– Страшно, любонько. Тому я й заправив від квесторів як плату за послугу доступ до реліквії. Хотів подивитися, що трапилося з омфалосом за цей час. І знищити його, якщо знадобиться, давши спокій нещасній жінці.

– Ваш батько припускав такий результат?

– Навряд чи. У першому заповіті герцог Губерт звелів поховати медальйон разом із ним. Потім, кажуть, він переписав заповіт, хоча я не впевнений, що це правда… Герцогиня Флора була жінкою мстивою. Вона не знала, що криється в медальйоні чоловіка, але ревнощі винахідливі. її високості напевно було приємно після смерті чоловіка передати медальйон у повну власність Ордену Зорі. Святиня гультяя-чоловіка, пам'ять про жалюгідну повію – іграшка дурнів і ледарів. Такою помстою можна пишатися.

Осіння муха втрутилася в розмову діловитим дзижчанням біля вуха Анрі. Це невлад ожила фасцина, підсаджена баронові. Тембр дзижчання, низький і басовитий, свідчив багато про що. Але вийти на прямий контакт? Показати взаємну фасцинацию – викрити значно тісніший, ніж задекларовано, зв'язок…

Службові турботи здавалися зараз безглуздими і дріб'язковими.

– Що з вами? – одночасно запитали Ефраїм Клофелінг і Фернан Терц.

* * *

– Некисло ти племінничка приклав, світлосте, – шанобливо гмикнув Кош.

Він кинув зв'язану сестру на підлогу поруч із байдужим Германом. Вовчиця виверталася мало не навиворіт, силкуючись звільнитися від пут; її звіриним тілом котилися великі брижі, як від вітру – по воді озера. Агнешка пристрасно прагнула перетворитися, але заважали мотузки, міцно стягаючи лапи й пащу. Спростовуючи власне прізвище, вовчиця була велика: вагою та розмірами як доросла дівка.

І як із нею Копі упорався?

«Схоже, сильно вас по фізіономії приголубили, пане! – в'їдливо відгукнувся внутрішній негідник-голос. – Сам Копі, судячи з його комплекції, на такого звірюку обертається, що ведмідь зі страху посивіє!»

– Вкусила, зар-р-раза!

Малой ще разок стусонув сестру та заходився зализувати рану на передпліччі – точнісінько як удень Агнешка.

– Давайте, перев'яжу.

Барон відкрив саквояж – у пошуках прокип'ячених бинтів, які Любек завичай видавав хазяїну в необмеженій кількості.

– Скажіть, Коше… А правда, що на гомолюпусах усе заростає, як, даруйте, на собаках?

– Брехня. На собаках поганіше заростає.

– То, може, бинтувати не треба? Я про вашу руку.