Обитель героїв

Містрис Форзац кивнула з такою кислою нехіттю, що вігілі

мало щелепи не зсудомило.

– Прошу вас, майстре Андреа. Приєднуйтеся.

– Собачу роботу підсунули, – буркнув ввічливий малефік, глузливо кланяючись псові. – Привіт, колего!

Лю діловито обнюхав «колегу» і залишився вдоволений результатом. Хазяйка ж присіла над собакою, спритно перебираючи пальцями, зібрала численні складки шкіри Лю й натягнула, даруйте, з задниці на голову таким собі твердим каптуром. Пес стоїчно терпів.

– Слід, Лю! – звеліла містрис Форзац.

«Слід, Андреа!» – подумки звеліла вігіла.

Спершу повільно, та дедалі швидше са-пей закружляв на місці, розгортаючи кола спіраллю та припадаючи носом до землі. Малефік завмер у центрі цієї спіралі, немов очікуючи, що Анрі йому теж шкіру зі спини на голову натягне. Не дочекавшись, щільно заплющив очі; немов сліпий, обмацав повітря – так торкаються чужого обличчя, знайомлячись.

– Паскудна справа… – повторив шкідник, чорний як хмара.

Він присів навпочіпки, провів долонею по каменю бруківки.

Роздуваючи ніздрі, шумно втяг повітря. Надовго зайшовся хрипким кашлем, відвернувшись від дам.

– Туристанська суміш. Мандрагора з «горючими слізками» і сушена жовч лисиці. Спеціально від нашого брата присипали. Хоча… у мене від мандрагори «каскад» стоїть. Треба пробувати. А собака повинен упоратися. На са-пея вони не розраховували…

У відповідь Лю ображено чхнув і потрюхикав до виходу з тупика. Двічі пес озирнувся, перевіряючи, чи йде за ним хазяйка. Очі Лю затягла склиста пелена, схожа на зміїні повіки, зрощені і прозорі. Сонце в пелені не відбивалося.

З таким ефектом вігіла стикалася вперше.

Гукнути Гіббуса? Ні, не варто. Зчепляться мірабіл із са-пеєм, розтягай їх потім! А справі вже точно кінець: вдруге умовити стервозу-Форзац навряд чи вдасться. Нічого, в разі необхідності є спосіб викликати Гіббуса хоч із чертогів Нижньої Мами. А зараз і пішки прогуляєшся, красуне.

Першим по сліду, ясна річ, ішов Лю; двожильна брюнетка не відставала від пса, демонстративно ігноруючи супутників. Похмурий малефік біг похитуючись, як п'яний матрос; він часто нагинався, ведучи широкими долонями по землі, і бурмотів під ніс:

– Пливе, зараза… Брешеш, не втечеш!..

Вони вибралися в провулок Усікновіння Глави, безлюдний і тихий. Лише з погребка з символічною назвою «Кавалер-без-Перуки» долинав різноголосий спів. Складалося враження, що в «Кавалері…» гуляють усі жителі провулка поголовно. Далі слід звернув на Броварську, де з нагоди вихідних і гарної погоди всюди було розбито пивні намети. Добродушні бюргери здували піну з величезних кухлів і з цікавістю спостерігали за дивною процесією. Від коментарів, щоправда, утримувалися: і малефік, і пес не неналаштовували на пустопорожні жарти.

Анрі щиро сподівалася, що й вона – теж.

У якійсь баладі чула, що в магічок проблеми з дітонародженням, що всі вони холодні, як крижинки, а жіночих нездужань у них не буває взагалі. Бігай-стрибай, в'яжи-ворожи тридцять днів на місяць. Попадися гад-трубадур під руку – розтоптала б і прах по вітрі розвіяла…

Вулиця вивела квартет слідопитів на південно-західну околицю, повернула раз, другий, і вперлася у ворота цвинтаря Вторинної Інкарнатури. Не найпрестижніший цвинтар у столиці; навіть баби, що торгують похоронними асфоделями, тут сиділи худі та злі. Проте, охоронні чари на воротах і чавунній огорожі відповідали «Настанові про посмертну турботу», стаття XIV, розділ «Нагляд за місцями поховання». Для живих громадян дорогу відкрито в будь-який бік, але якби завелися в склепі жвавий упир, меморіальний хробак, клопотун чи дух-інгабітант – назовні їм ходу немає.

– У якій, панове-добродії, потребі? Хто покійний, хто супроводжує?!

Хирлявий мужичок випнув груди колесом, щоб усі бачили бляху-пентакль із синього срібла – знак цвинтарних наглядачів. Для більшої ваги сторож насупив кущисті брови й настовбурчив бороду віником. Іншим разом можна було б посміятися. Але зараз Анрі квапилася.

– Тихий Трибунал! – гаркнула вона, роблячи видимим клеймо на щоці.

– І лейб-малефіціум, – солідно прогув Мускулюс, відмахуючись по-казенному. На долоні малефіка зеленим вогнем спалахнула емблема служби: змія п'ятьма кільцями оповила кинджал.

Сторож поквапився виструнчитися.

– У нас усе чин по чину! Жмурики… Тобто, покійницька братія на місці, згідно з описом. Можете переконатися.

– Переконаємося, – лиховісно пообіцяла вігіла.

І вказала супутникам у глибину цвинтаря, куди рвався збуджений Лю:

– Ви йдіть, я наздожену. Пане наглядачу, хто чергував позаминулої ночі?

– Я, ваша честь!

Якого дідька сторожеві трапив на язик суддівський титул, Анрі не зрозуміла.

– Нічого підозрілого не помітили? Воза, візка? Людей незнайомих?

– Підозр не було, ваша честь! Ховати небіжчиків – ховали. Двічі.

– Вночі?!

– А що, вночі не мруть? – у свою чергу здивувався сторож. – І мруть, і ховають. Ми цілодобово працюємо, до останнього клієнта. Якщо не вірите, спитайте в окружній покійницькій.

Він їв Анрі поглядом і смикав себе за бороду. Начебто роздумував: чи не відірвати її, кудлату, к дідьковій матері?

– Двічі? О котрій годині?

Тон Анрі збавила. Чоловік при виконанні, чого на нього репетувати? Вігіла чула не гірше за собаку: здобич поруч. Серйозна, соковита здобич, а не якийсь здохлий фактик чи сухий доказ. Залишилося наздогнати, вчепитися й сьорбнути живої крові.

– Перші ще до півночі з'явилися. Дванадцятої ще не пробило. А другі – після півночі. Розбудили мене, окаянні! Я сплю чуйно, комар носа не підточить, а тут насилу піднявся… Ноги ватяні, у животі лоскіт…

Сторож відчув, що ступає на слизький шлях, і заквапився з уточненнями:

– Не пив, ваша честь! Ні краплі! Це на світанку вже, з утоми…

– Гаразд, не пили. Вірю. Самі похорони бачили?

– Ну… Краєм, значить, ока… куточком, значить…

– В огорожі ховали? За огорожею?

– Ну…

Опустивши очі долу, сторож колупав носком чобота напівзасохлу траву.

– Ясно. Не бачили. Бентежитися нема чого, ви не зобов'язані наглядати особисто за всіма рядовими похоронами…

– Не зобов'язаний! – радісно стрепенувся мужичок, усвідомивши, що гроза минає стороною. – Ми тут це… Щоб не лазив, хто не треба! І щоб неподобств не коїлося. А за похоронами нехай крикливиці стежать, це їхній хліб…

Перервавши допит, Анрі глянула в той бік, куди пішли її супутники.