Обитель героїв
Шрифт:
Глузливо підморгувала веселкова печатка із двома схрещеними «Т».
Поганий знак? Навряд чи. Вона б відчула.
Руки тремтять? Та не тремтять же!
Може, скласти «жабку», замінивши народженого літати народженою стрибати? Нехай довше, зате надійніше… Злякавшись перспективи стати жабою, «лелеченя» із шелестом розправило крила, зробило коло над головою, хвацько курликнуло і стрілою помчало геть.
Тепер залишалося чекати. Зустріч квізу призначена через півтори години в улюбленому місці барона, а до цирульні «Іридхар Чиллал», навіть на спині ледаря Гіббуса – півгодини їзди. Хвилин п'ять Анрі просто сиділа із заплющеними очами,
Гіббус розкошував у стайні «Скриньки», жуючи знамените «в'ялене» сіно. Особливо віслюк налягав на м'ясисте листя лакримози та заласся придорожнього.
– Чого ще бажає моя пані?
Запопадливий хазяїн у ліловій чалмі виткався з аромату смажених зерен і мигдалю. Шовк розшитого бісером халата відливав рум'янцем стиглого персика; вбрання доповнювали пояс із китицями та гостроносі туфлі. Якби вігіла не знала достеменно, що Абу-Нізам Д'Оро – корінний реттієць у десятому коліні, прийняла б хитруна за вихідця з Туристану.
– Ще кофію. І рожеву пастилку з горіхами.
Статуру потрібно берегти. Але одна маленька пастилка! Малесенька!..
Череволюбство легко виграло в суперечці з розсудливістю.
– За мить, моя шляхетна пані. Слухаюся й корюся!
Це була улюблена приповідка Абу-Нізама. Багатьом відвідувачам подобалося.
Поки хазяїн чаклував над джезвою із воронованого срібла, що диміло на жаровні з піском, Анрі милувалася оздобленням кофейні. Стелю оббито оксамитом винних кольорів, різьблені дверцята зі стилізованими замковими шпарами, кручені стовпчики з коштовної деревини; стіни інкрустовані великими стразами, що відбивають полум'я свічок. Скринька, повна коштовностей! Потоки мани тут накопичувалися в Анрі без найменших перешкод, і головне, без додаткових перестановок. Якби не пам'ять про «Сім печатей», що перетворювала задоволення на щось заборонене, соромітне, як келих вина, випитий на очах умираючого від спраги…
– О, краса! Це в нас тут що?
Біля східців, що ведуть на терасу, стояв перший хлопець на селі. Руда чуприна, золотий розсип ластовиння, червона сорочка навипуск, їдуча прозелень мішкуватих штанів. І чоботи – новенькі, «з рипом» та з густим запахом дьогтю. Дивитися на цю розлюлі-малинову ліпоту без сміху міг лише дубовий дурень. Ві-гіла здійснила чудо, дозволивши собі скромну, ледь помітну посмішку.
Зустрічай, столице! У ніжки, у ніжки падай!..
– У нас тут кофейня. А у вас?
– Тобто? – підтримав розмову хлопець.
– Тобто, нагорі вивіска є. Для тих, хто вміє читати.
Хруснувши хребцями, рудий задер голову до неба, бажаючи впевнитися в наявності вивіски.
– Вмію! – повідомив він з такою щирою радістю, що не розділити її здавалося злочином. – У Глухій Пущі всякий дурень грамоти навчений! Кофейня – це щось схоже на харчевню?
– Щось схоже. Тут головний харч – ласощі та кофій.
Даремно ти так, подруго. Краще б пастилку їла.
Мовчечки.
– Ласощі я люблю! – веснянкуватий рушив до столика Анрі, голосно
тупаючи й порипуючи чобітьми. Відповідь він витлумачив як багатообіцяюче запрошення.Відшити нахабу?
Незважаючи на безневинну зухвалість, рудий роззява викликав симпатію.
– Кош Малой, – із грацією ведмедя вклонився він, шумно присуваючи вільний стілець.
Стілець крекнув причавлений селезнем, але витримав.
– Генрієтта Кукіль.
– Агов, кофейнику! – від широченної усмішки ластовиння мало не бризнуло з обличчя Коша врозсип. – Тягни ласощі! Мені й дамі!
Вігіла пирснула в кулак. Припечатав баляндрасник старого Моше! Однак наступної миті їй стало не до сміху. «…Агнешка Мала, гуртівниця з осілих гомолюпусів…» Агов, рудий, ти гуртівниці хто? Батько? Брат? Дядько? Співочий канарок у клітці вибухнув арією, кофій бариться закипати, піна в рясних порах, сонце світить у віконце по ліву руку… Підсумувавши базовий комплекс прикмет, мантиса дійшла висновку: швидше за все, старший брат.
Перевертень-ласун.
Цікаво, чи знає барон?
Пам'ятаючи про випадок з Марією Форзац, Анрі не поспішала демонструвати клеймо. Мало за що гомолюпус може не любити Тихий Трибунал? Краще не ризикувати.
– Де ви зупинилися, Коше?
– У притулку. Готель називається, – рудий спохмурнів. – Сестриця в мене тут безвісти пропала. Ось, приїхав…
– А власті що? Розшук оголосили?
– Власті-сласті… – Кош сумовито буравив поглядом стільницю. Якби здоровань володів хоч дещицею вільної мани, час би було турбуватися про збереження майна. – Оголосили. Я й сам допомагав цьому, від властей. Славний мужик, хоч і світлість. Його потім власті взяли й відсунули.
– Відсторонили?
– Ага. Ми зі світлістю злодія спіймали, а його однаково усунули.
– Ви спіймали злодія?!
– Ну! У вас в столиці не занудьгуєш!
Копі пожвавішав, від недавньої похмурості не лишилося й сліду. Настрій у здорованя мінявся швидше, ніж погода в день Весняного завороту вітрів. Анрі теж зраділа: значить, барон у курсі з'їзду родичів. Тому, напевно, й перебрався в готель: стежити. Молодець квіз, зубатий…
– Злодій у кімнаті нишпорив, а стряпчий почув і тривогу підняв. Теж, до речі, чудовий мужик.
– Злодій?!
– Стряпчий! Фернаном кличуть. Казки бреше – будь-який байкар умре від заздрощів. Слухаєш і чухаєш потилицю: а що як правда? От як зі злодієм.
– Що – зі злодієм?
Розмова виходила дивна, але цікава. Якби ще гомолюпус не губив повсякчас нитку оповіді, перескакуючи з одного на інше…
– Казка зі злодієм. Ти зроду така, чи прикидаєшся?
– Чого бажає мій шляхетний пан?
Від «шляхетного пана» Кош розтанув, пробачивши хазяїнові втручання в розмову.
– Ну, казав же: ласощів…
– Яких саме?
Питання загнало Малого в тупик. Скуйовдивши й без того буйні кучері, він рушив напролом:
– А які є?
Ох, нарвався рудий. Перелік ласощів, що подаються у «Скриньці», був улюбленим коником Моше Абу-Нізама. Завсідники знали це й не ризикували, цінуючи власний час.
– …тарталетки легкі глазуровані, лукум фруктовий тридцяти двох видів, безе з сиропами, желе та конфітюрами, щербет тягучий, халва кунжутна особлива, пастилки з горіхами й фініками, сушений бананас у цукровій пудрі, «солодке насіння» по-нурландськи, мигдаль, смажений у меду з цукатами, нуга із сабзою…
– Шикалат є? – урвав глухопущенець слововилив Моше. – Смашний?