Обитель героїв

«Ризик не такий великий. Дивіться…»

Тріщини, розриви, смуги.

– …що?

– Пом'якшувальний крем, пані? Лікувальні припарки?

– Робіть, що хочете.

Туман над озером Тітікурамба.

Кошлаті пасма, що колишуться від веж Чуриха до Цитаделі.

Озеро з'єднує територію в одне ціле.

«Після провалу квесту Найвища Рада Чуриха може подати клопотання Чорному Аспідові, бажаючи возз'єднання земель. Цим ніхто не порушить міждержавних угод і не дасть приводу для війни…»

Жвава крива голка – такою зашивають рани – метушиться над озером. Кладе поквапливі, грубі стібки. В тумані рояться примари. Вдалині, за вежами та Цитаделлю, росте залізна стіна, обвішана щитами зі шпичастими умбонами. Оточує всю картину повністю.

«Якщо Аспід задовольнить клопотання, Чуриськая долина ввійде до складу Майорату, набуваючи екстериторіальності згідно з „Пактом про нейтралітет“. Ви розумієте, до чого це призведе?»

«Розумію. Приклад Чуриха може виявитися заразливим. Ідеали ідеалами, а захист від вторгнення – ласий шматочок… Для цього навіть розбійницький Куартаз вирядиться у двоколірне трико. Я тільки не розумію, навіщо чуриським інтриганам знадобився Пуп Землі? Дрібничка, скіпетр блазня…»

«Не треба, бароне. Все набагато складніше, ніж здається з першого погляду».

«Ввірватися в Чурих силою? Сховають усі докази і виставлять Реттію агресивною дурепою з імперськими амбіціями. Почнуться пасквілі: замість квесту в похід виступили казенні герої…»

«Його величність не дасть згоди на вторгнення. У нас немає ніяких підстав…»

Стібки над озером схожі на великі знаки питання.

Безнадійні прикордонні стовпи, вигнуті від старості.

«І ще, пані… У справі – Дозор Сімох. Це строго між нами. Мені здається, вам належить знати».

«Я здогадувалася».

«Чому?»

«Бо встала з правої ноги, а біля готелю на паркані сидів строкатий одуд. Мабуть, такий варіант мене тішить».

«Тішить?!» «Я волію мати профосів Дозору на своєму боці. А ви?»

SPATIUM IX
Профоси Дозору Сімох або Синопсис архівів Тихого Трибуналу

Рідкісний чарівник ризикував стати на дорозі профоса Дозору Сімох.

Річ не в силі: на кожну силу знайдеться міць. Річ не в майстерності: на кожного доку знайдеться мастак. Річ не в мані: на кожне озеро знайдеться море. Справа в страхові, глухому, прихованому, ірраціональному, як голос із-під землі, що співає колискову.

Якщо ти – лютняр, скажи: чи легко зіграти «Небесну Джилью», коли під пальцями змовкає то одна, то друга струна, ля перетворюється на мі, дієз – на бемоль, а ти не знаєш, яка нота сфальшує, яка струна оніміє в середині наступного пасажу?

Якщо ти – мебляр, скажи: чи легко зробити шафку для спальні герцогині Штроймейєр, коли рубанок раптом робиться тупий, як матінка люб'язної дружини, струг втрачає заточку, цикль вислизає з пальців, немов змащений олією, і невідомо, який різець, фасонний чи гравірувальний, відмовить за хвилину?

Якщо ти – солдат, зізнайся: чи легко здобути перемогу, коли за мить до пострілу втрачається окомір, на випаді долає запаморочення, під час удару нападає чхання, гучне і непогамовне, а тобі невтямки, в яку секунду ліве коліно самохіть увігнеться?

У академічній статті «Квашені чари», опублікованій у «Реттійському Віснику» під псевдонімом Ендрю Озіандер – так підписувався приват-демонолог Матіас Кручек, відомий теоретик, висловлюючи особливо парадоксальні, не підтверджені дослідами гіпотези – було зроблено чергову спробу бодай частково розглянути механіку перетворення мага на блокатора. Серед аналогій наводилися як метаморфози традиційні, алхімічні – наприклад, елементарна трансмутація «місячної сталі» в золото, – так і спірні приклади квашення, бродіння тощо.

Великого резонансу стаття не викликала, якщо не брати до уваги тезу про добровільність.

Багато волхвів зі ступенями взяли під сумнів упевненість автора статті, що маг мутує в блокатора виключно на добровільних засадах, і ніяким примусом зробити це неможливо. Скептики скористалися порівняльним рядом Озіандера, глузливо зауваживши, що в капусти чи ріпи ніхто не запитує, бажають вони кваситися чи ні. Виноград також стає вином примусово, під п'ятами дівчат і в барилах льохів. У іронічному хорі втонули заперечення тих, кому траплялося особисто квасити капусту чи витримувати густий мускатель. За словами практиків, капуста відмовлялася хрумтіти й робилася закислою, якщо її квасили на повню, зате на молодика вдавалася напрочуд. З виноградним суслом коїлися дива, якщо поруч із кадубом хтось допивав воду із чужого кухля чи обіймав за талію вродливу поселянку. Сусло ображалося, і вино врешті-решт виходило «худим», хоч лусни. А вже про стосунки ячмінного солоду, хмелю і броварника ходила сила-силенна легенд…

Над «кулінарами» посміялися, тим справа й скінчилася.

– Даремно, – сказав, прочитавши статтю, венатор Фортунат Цвях, недавно реабілітований від обвинувачень у змові. Що даремно, до чого даремно і з якого приводу, мисливець на демонів пояснювати не став. Він знав, що автор «Квашених чарів», його друг дитинства Матіас Кручек, останнім часом вчащає на кафедру загальної семантики. Ще Матіас доречно й недоречно хизувався нововинайденим терміном «антимана» – так приват-демонолог позначав падіння рівня особистої мани нижче нульового, що вважалося принципово неможливим.

Ви запитаєте: який зв'язок?

От тому Матіас Кручек – видатний теоретик із сотнею патентів на відкриття, а ви кліпаєте, роззявивши рота, чекаєте відповіді, й дарма.

Так чи інакше, профоси Дозору Сімох викликали в чарівницькому середовищі інтерес – насторожений, нервовий, хворобливий. Блокатори були блудними синами – рідними, своїми, безвинно потерпілими від своїх. Вовки йшли у вовкодави. Не має значення, чи доводилося добровольцям місяць кам'яніти в трансі, сидячи в оточенні капітулу Дозору, вбираючи біль, що сягає корінням у сиву давнину, сплавляючи його із власним болем – чи це плітки, а процес навернення відбувався зовсім інакше? Важливо інше: внаслідок надзвичайно складних, загадкових метаморфоз мана всередині майбутнього блокатора зазнавала докорінних змін – якщо завгодно, перегравала чи сквашувалася! – перетворюючись на якісно новий продукт. Виноград на вино? Вино на оцет?! Руда – на меч?!

Ставши блокатором, колишній маг втрачав набуту роками майстерність.

Запалити свічку помахом руки? Ні. Змінити напрямок вітру? Ніяк. Накласти закляття на замок, ключ або двері? Ніскілечки. Провидіти долю, вергнути блискавку, приборкати інфернала?! Ні краплиночки.

«Всі найгірші інстинкти людини – ненависть, гнів, жорстокість, жага помсти – облагороджуються та освячуються, якщо імпульсом до них слугує „любов до дальнього“. Вони обертаються на свою власну протилежність: гнів стає обуренням, жага помсти – прагненням відновити зганьблену справедливість, ненависть – неприйняттям до зла, жорстокість – суворістю принципів».

Так писав Шимон Франке, найбільший дослідник блокації, у трактаті «Етика любові до дальнього».

Правий він чи ні, судити не нам.

Від дня навернення блокатор бачив тридцять шість шарів реальності в образі трьох дюжин струн велетенської арфи. І був здатний змінити звучання будь-якої струни, змусити звук замовкнути або викривитися, збити настройку, натиснувши на педаль чи вміло підкрутивши леверс. Той, хто мав вуха, говорив із блокатором і не чув; точніше, чув викривлено. Той, хто мав очі, дивився на блокатора й не бачив; точніше, потерпав від вибіркової короткозорость чи далекозорость. Той, хто мав ману, вихлюпував її на блокатора, перетворюючи витонченим заклинанням – і промахувався; точніше, ризикував облитися з голови до ніг, виявивши, що вода зробилася кров'ю, кров – киплячим оловом, а окріп – холоднішим за крижинку за пазухою.