Обитель героїв

Захопившись обсцентною лексикою, барон дозволив собі зайве. Вся зграя разом, забувши про «хаврюка», потужним гуртом рушила на зайду-грубіяна.

– Це ми гофрени, щогла?

– Ми шпуцери?!

– За форзель тямиш, шо макують?

Наперед вискочив покидьок із полум'яним вухом, рвонув з-за пазухи кістеня:

– Макуй пливуна!

І розкрутивши, вдарив морячка в скроню.

Анрі забарилася втрутитись. Однак личина, накладена на барона, спрацювала краще за всякі захисні чари. Чавунна гирка на ланцюгу зі свистом пройшла крізь голову матроса-ефемера, не заподіявши ніякої шкоди реальному Конрадові, що був значно нижчий за наведений образ. Завершивши політ, гирка вшкварила молодика в багатостраждальне вухо, надовго вивівши з ладу. Вибравши час, кульгавий громило зручніше перехопив костур, і очам відкилося диво: у тіні кривого, що злісно метнулася по стіні, – три руки! Але дивуватися абераціям зору – чи фантазії?! – часу вже не залишилося.

Мантикора вступила в бій.

Сповивати шушваль за канонами чародійного арешту? Роз'яснюючи по ходу права і обов'язки затриманого? Іншим разом! «Serpentuum mobile», сплетений на кшталт гнучкого кадуцея і доважений на кінцях парою шпичастих тетраграматончиків, полетів під ноги зграї. Двоє заплуталися й упали, люто лаючись. Серпенти сичали, скручуючи здобичі зап'ястя й щиколотки «кільцями влади». Ще двох підвело цілком зрозуміле бажання розквасити пику гадові-матросу. Сумний досвід молодика з кістенем, на щастя, нічого їх не навчив. Зате барон виявився на висоті. Гребуючи оголювати шпагу, фон Шмуц рубонув одного хама кулаком у перенісся, другого почастував елегантним копняком у коліно, на красеня з сережкою накивав пальцем: мовляв, ножика краще сховай!

Аби чого не сталося.

Красень не послухався, перекидаючи ножа з руки в руку. А його останній боєздатний дружок втиснув покручені пальці в отвори кастета – й обидва негідники рушили до барона, обходячи вреднючого матросика з флангів. Не бажаючи ризикувати, Анрі взялася творити «glutinosus captura», інакше «ловчу залипуху», однак на театрі воєнних дій з'явилася нова дійова особа.

Якщо бути точним – дійова морда.

Божевільну мавпочку, що кинулася захищати хазяїна, красень з ножем проігнорував. І даремно! Дістати в живіт мавпячим кулачком, а насправді віслючим копитом – радість сумнівна.

Летів красень сизим соколом, кроків на десять.

А ось чого заорав носом землю власник кастета, і зовсім загадка сфінкса. Від кинутої Анрі «залипухи»? Від спритної підсічки квіза? Від брикливого Гіббуса? Вігіла подумала й вирішила розділити тріумф на трьох. По справедливості.

– Н-на!

– Н-на!

Здавалося б, той самий крик, а яка відчутна різниця… Перший, підступно замахуючись каменюкою, кричав покидьок, якому барон зацідив у коліно. Другий кричав його колега по кульгавості, чесно замахуючись костуром. Чесність виявилася моторнішою, поціливши в самісіньке яблучко.

Є в чоловіків таке хитре яблучко, коли б'єш упоперек горлянки.

Четвірка переможців – враховуючи Гіббуса, який голосно іржав – із задоволенням оглянула поле бою та розсипалася в завіряннях дружби. З боку громила меморандум про наміри виглядав розкішно:

– Файно гофренів відгамселили. Сукцес, кузар! Ну ти ґештальт! Фуц буду, ґештальт! Не впар ти їм, замакували б мене. Я гнилим мазохам супоню: не Лупар я! Не харять! Долю тербанять, делірії… Боргуй я твій заким. Шо задвинеш, все для тебе стиндрю! Штрик даю!

І вдячний костуроносець схрестив пальці, підтверджуючи клятву.

Поки він говорив, Анрі з Конрадом уважно розглядали тінь врятованого. Тінь вихилялася, зухвало ворушила трьома руками, але костур тут був ні до чого. Дуже цікаво. Коли б не поспіхом…

Баронові, либонь, спало на думку те саме.

– Відскочмо, кузар. Хавер є, між так.

Кульгавий кивнув і зашкандибав з «кузарем» до найближчого проходу. Вігіла залишилася в «пентаклі»: почухавши за вухами Гіббуса, який вимагав похвали, вона про всяк випадок «присипала сіллю» лежачих забіяк – щоб не рипались. Оп-ля! А червоновухий покидьок, виявляється, зурочений у три шари. Свіжесенька «Дуля з кмином», віртуозна, з пласким нігтем. Ясно, чого кістеньок хазяїна приголубив. Мерзотник зараз яку капость не вчинить – все йому тричі повернеться.

Мана-фактура закляття, подруго, нам знайома.

Добротна фактура, плечиста, з характером.

«…крисюк місцевий підкочувався. Його пан один віднадив. Здоровий такий…» Добра все-таки людина лейб-малефік Андреа Мускулюс. Міг же й «Хвацький вольт» навісити. Або з голочкою побавитися: вишити паршивцеві долю хрестиком.

– Ходімо, колего. Ми домовилися про зустріч. Звернули увагу на його тінь?

– Авжеж.

Вігіла прискорила крок, ледь встигаючи за збудженим бароном.

– Щиро дякую за допомогу в баталії, – на ходу фон Шмуц церемонно розкланявся, що в його теперішньому образі виглядало комічно. – Знаєте, колего… Ніколи на пам’ять не скаржився, а тут просто лихо! Не можу згадати ім’я цього злодюжки. Крутиться, як в’юн… Гвоздун? Гвіздяр?.. О, Гвоздило! Але це прізвисько… А ім’я, ім’я! Трюфель Стучек… Стофиль Тлумачек… Виходить, не брехав стряпчий! От же ж пройдисвіт… Ага, ми прийшли! Вулиця Виникнення, третій будинок від рогу!

З парадного входу ломитися не стали, дотримуючись припису таємності. Матрос із повією і мавпочкою з’явилися до капітана лейб-варти – привід для пліток на місяць наперед. Барон звернув у провулок, обходячи будинок з північного заходу, пройшов уздовж паркана, за яким розкинувся доглянутий сад, і постукав умовно у непримітну хвіртку.

Судячи зі звуку, під старим деревом хвіртки крилася броня.

Відчинив їм похмурий пан, запитально витріщившись на гостей. В Анрі закралася підозра, що пройти повз цього пана, якщо він не захоче пускати, буде куди сутужніше, аніж «панахати гофренів» у порту. Тому, не вдаючись у пояснення, вона скинула личини з усієї компанії.

– Не чекав, Мартіне? – усміхнувся барон, задоволений справленим ефектом. – Пані, дозвольте вам представити: Мартін Гоффер. Найкращий учень, довірена особа і нянька пана Штернблада.

– Ласкаво просимо, ваша світлосте! – просяяв грізний Мартін.

* * *

– Панове, з нами дама! – сказав Рудольф Штернблад, капітан лейб-варти.

– Це не дама, – сказав Месроп Серкіс, голова Тихого Трибуналу. – Це моя вігіла. При виконанні.

– Як накажеш це розуміти, Занудо? – запитав Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу.

На щастя, «розуміти» було потрібно не вігілу, а таємничий лист, один із трьох у руках Цимбала. З тону прокуратора відчувалося: якби не було «з нами» дами, питання пролунало б різкіше, а якби дама не виявися вігілою при виконанні, гнали б її стусанами втришия.

Місце для прочухана вибрали ідеально: зброярський будиночок у саду.

Могутні стовпи в зарубках і вм'ятинах, згори – дощаний настил, а всередині, на стелажах і підставках, у сяйві та блиску… О, насолода бурхливого серця! Зокрема, худорлявий капітан стояв – руки в боки – біля цілої виставки алебард. Анрі задумалася, чому маленькі чоловіки віддають перевагу великій зброї, дійшла висновку, зніяковіла й від ніяковості почала читати підписи під експонатами: бердиш, ґвізарма, протизана, лохабер, еспонтон, розкольник, семнаш…

Звучало як вірші незнайомою мовою.

Прибираємо зайвий семнаш, і маємо чотиристопний ямб зі спондеем, якщо не підводить почуття ритму. Як у Адальберта Меморандума у «Вернській цитаделі». Опис знаряддя вбивства найбільше схожий на робочі записи модистки: наконечник, що складається з довгого вузького пера й гака, сокира прорізна з ввігнутим півкруглим вістрям, вкрита гравіруванням – і буф з бічною проймою, рукав розрізний висячий, спідниці на фижмах, ледь накрохмалених…

– Це запит зі столичної канцелярії Ордена Зорі, – безпристрасно відповів барон. – І нема чого тицяти ним мені до носа. Пані, даруйте: я збирався вам розповісти, але захопився версією.