Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
С ним Васька Шибанов стремянный...
Дороден был князь, конь измученный пал...
За певні заслуги та одверті листи до царя Івана Грізного польські королі (Сигизмунд, Август і ін.) Курдському надали у володіння Ковельський ключ маєтків, тобто райони (нинішні) Вижви, Уховецька, Несухоїж, ковельської Вербки (де є могила Курдського), Любитова, Волошок, Будищ, Ратна і т.ін. Після нього ці всі посілості належали польським магнатам, які після невдалих повстань царський уряд за невелику оплату роздав українським,
Мій батько Микола П. від хвилини закінчення Політехнічного інституту, будучи уповноваженим сестер, змушений був їм допомагати. Я ще все дуже слабо пам'ятав, але згодом справа була актуально дедалі більше. Коли в 1921 році Західна Волинь на підставі Ризького договору (1921 р.) відійшла до шляхетської Польщі, ми були наражені весь час на переслідування, труси, арешти, всілякі можливі докучання були з боку польської адміністрації. Уявіть собі, що мій батько, народжений у Колодяжному, до кінця життя не мав польського громадянства. У1922 році, коли були вибори до польського парламенту (сейму і сенату) і український список (т.зв. “16-ка", плюралістична) пройшов поголовно на українських землях (крім Галичини, яка бойкотувала тоді вибори), мій батько, М.П., був кандидатом на сенатора, і цю кандидатуру уневажнили, тому що мій батько “не був польським громадянином ". Потім, з моїм визріванням, в юнацькому віці це ще збільшилося, бо мене багато разів заарештовували, як учня Академічної гімназії у Львові, а згодом як студента Варшавського університету. Отже, наша родина належала завжди до " неблагонадежных ”.
Про це докладніше окремо. Факт той, щ з уваги на родинні витрати (крім своєї сім’ї, було ще шість-сім членів із родин, яких треба було утримувати) Петро Антонович, а потім мій батько Микола П. були змушені продати інші, менш важливі посідання, тобто Запруддя, Залісся, Луцьк, Будище (Станницю і Кониківщину - ліси), Волошки і т.ін. включно (за польських часів) з Колодяжним. Не кажемо про чернігівські й полтавські посілості, які, само собою зрозуміло, під час революції і громадянської війни просто “самоліквідувалися”.
Тепер щодо Запруддя. Вище я згадую, що економіка зруйнувала Косачів: трохи через надмірні витрати “не по бюджету", трохи через природну “безалаберність” (наприклад, у мого батька Миколи П. по 15- 18 нахлібників, не кажучи про втискання його різними іншими людцями. Моя мати, коли приїздила до мене до Львова, тих нахлібників заставала і розганяла). Може, просто тому, що він ніколи не хотів і не вмів займатися приватною економікою, а тим більше земельною власністю (дорученою йому проти його волі), щодо ліквідації якої в найближчому часі - він завжди очікував соціальної революції історичного масштабу - він ніколи не мав жодного сумніву.
Про Запруддя я чув і знав у дуже юних літах, але вже постфактум, коли ні Запруддя, ні Залісся, ні багато з інших косачівських посілостей (мастка, хутори, лісні ділянка і просто вкладені в чуже поземелля ужиткові одиниці (напр., Присливське біля Волошок Ковельського новішу; Зелений гай над Пслом і т. ін.) вже були давно закладені, продані, орендовані. Коли мені було 12-14років, мати показувала мені фотографії (їх було багато, але всі вона пропали) із Запруддя. Вона ще тоді не була за моїм батьком (вчилася в Києві, у пансіоні, разом із сестрою батька - Ізідорою Косач, звідси їхнє знайомство, але зберігала ці фотографії; батько був в останніх класах гімназії або вже в політехніці - отже, це роки приблизно 1902-1910. Там зняті великі товариства, якісь святкування, з'їзди, між товариством був і Іван Франко, який в тих роках приїздив і перебував з родиною в Колодяжному і в Запрудді.
На фотографіях були (як пояснили мені пізніше, також тогочасні українські діячі - Лисенки, Старицькі, Юркевич, Грицько Григоренко (письменниця), Судовщикова (вдова по братові Лесі Михайлові), батькові шкільні товариші. Через Запруддя (як і через Колодяжне) переходили, довго не затримуючись, діячі революційного руху, агентатчики, які діяли в усій Росії, в Києві, Криму і т.ін. Далеко пізніше (під кінець 20-х років) батько мій розповідав про постійні наїзди і труси жандармерії й показував мені місце в Колодяжному (над ставком) і в Запрудді, де нашвидкуруч було закопано прокламації, революційну літературу, між іншим, "Іскру”. Я розкопав це місце в Колодяжному, але там були тільки трухляві скравки паперу.
Я гадаю, що Запруддя належало до Косачів десь з 80-х років до перших років XX cm ., тоді коли діти Ольги Петрівни і Петра Антоновича були ще в ранній юності. Після революції 1905 року вони вже зовсім не були на Волині її на Поліссі. Леся в міру розвитку недуги перебувала за кордоном або в Криму, мої батьки і сестри Лесі Ізідора (Дора) - у Києві, Ольга (Лілія) Кривенюк-у Петербурзі, Оксана Косач (Шимановська) - у Швейцарії. Усіх треба було фінансувати.
Запруддя продали десь 1907-1908 роках. Залісся, Замлиння...
– це, мабуть, назви урочищ, які залишилися в пам'яті. Багато років тому мій батько, коли ми були в Луцьку, показував будинок, де жили Косачі, казав, що варто було б поїхати у Запруддя, де він провів юні роки, але це не здійснилося.
Картини Олени Пчілка ‘‘Краєвид Волині”не пам’ятаю, імовірно, цей малюнок, як і інші, був у Зеленому Гаю. Олену Антонівну Косач - Приходько, діяча "Народної волі" пам'ятаю, бачив у Києві, мабуть, у 1917році, вона була дуже сувора і різка, і ми (діти і онуки) її боялися.
Щодо прототипів до "Лісової пісні" можу підтвердити: про це іноді говорила в родині, і батько навіть розповідав про того чи іншого жителя - "чудака" в Колодяжному, що його знала Леся. Пам’ятаю, до моїх батьків заходили гості, жителі із Запруддя, Скулимо, Несухоїж, Уховецька, і довго бесідували з ним. Були там матроси, що брали участь у повстаннях на Чорному морі, герої громадянської війни.
З природи речей, очевидно, мої спогади раннього дитинства фрагментарні й заімлені. Краще пам’ятаю роки 1917, 1918, 1919... Але це вже була інша доба. Я перебував тоді у бабуні, в Гадячі, потім у Києві з матір’ю, потім у Сарнах, у фронтовій смузі, у Житомирі і наприкінці - під кормигою вже шляхетської Польщі в Ковелі й Колодяжному, хоч там бував тільки на вакаціях, бо вчився у Львові (Перша академічна гімназія) і у Варшаві (на юридичному факультеті).
У Камені-Каишрському я був у 1933 році один день, краще сказати, одну ніч. Ми з товаришем ховалися від польської поліції (після трьох років тюрми вдалося на деякий час вийти на волю, але апеляційний суд наказав нас розшукати і негайно арештувати). Ми дібралися з Ковеля до Каменя й ночували у місцевого учителя, знайомого, доброї людини (прізвища не згадаю), а вранці з Ратна виїхали до Львова, де декілька тижнів переховувалися. У червні того ж року я нелегально перейшов кордон Чехословаччини. З того часу живу за кордоном, нині - в Америці. "Сузір’я лебедя" (Нью-Йорк, 1984) - це, власне, роман про Косачів напередодні першої світової війни, рік 1914.
Шановні друзі, працівники музею!
Мені відомо, що Ізідора Косач-Борисова, яка проживала до смерті в Нью-Джерсі, пересилала до музею Лесі Українки свої записки, можливо, там є більше про Запруддя. Також Ольга Косач-Кривенюк (моя тітка, але я з нею, як і з тіткою Дорою, не маю зв’язку через політичні розходження) залишила спомини, здається, навіть вийшли окремою книжкою, плюс книга листування з Лесею Українкою. Цю книгу я передав до Києва.