Оксамит нездавнених літ

Довелося партійній “трійці”, змокрілій і похнюпленій, виходити з Будинку культури, по-злодійськи озираючись, до людей – під свисті регіт п’ятитисячного зібрання.

Як і слід було очікувати, мітинг супроводжувався різноманітними каверзами влади. Підготовану для озвучування апаратуру не дозволили увімкнути - не біда, ми передбачливо заготували мегафон. Оговтавшись, “трійка” щомоці силилася зірвати виступ В.А. Мартиросяна.

– Чого ти сюди приїхав? їдь у свою Вірменію!

– Іди мандарини продавати!
– кричали секретарі парторганізацій, що з ранку до вечора хрестилися пролетарським інтернаціоналізмом.

Та не так уже й просто було зірвати виступ такого загартованого бійця, як Вілен Арутюнович.

Ще один “хитрий маневр” влади - не дати виступити рухівцям, нав’язати тільки своїх промовців. Але й цей демарш не вдався. Як тільки запримітили хитрість, люди почали скандувати: “Шпа-рика! Шпа-ри-ка! Кор-са-ка!” Тож усі, кого планували, виступили від місцевих демократичних сил. Особливою людською теплотою зустріли виступ В.А.Мартиросяна. Він казав, що господарем на цій землі має бути народ, а не номенклатура. І коли є така нагальна потреба у приміщеннях для медичних закладів, то партапарат має поступитися будинком, бо палати для хворих - важливіші за кабінети для чиновників. “Бережіть свого редактора”, - підтримав газету народний депутат. У той час агонізуюча влада для розгону демонстрантів використовувала не тільки міліцію, а й армію. Саперні лопатки проти жінок і кров на бруківці Тбілісі - не єдине свідчення цього. Тож буквально овацією зустріли люди заключні слова:

Мій полк у народ не стрілятиме!

Весь наступний номер “Радянського Полісся” був присвячений мітингові. При тодішній ціні одного номера газети чотири копійки, у Львові, оповідали, його можна було купити за 25 карбованців. Газету розклеїли і в Луцьку, причому прибічники Руху зробили це таким клеєм, що міськкомівці й обкомівці ще довго не могли здерти чи зішкрябати такий осоружний їм номер.

Постійне цькування райкомом газети і мене, як редактора, врешті - решт стали нестерпними. Одного дня я пішов на пошту і послав у Київ кілька телеграм, в яких коротко виклав суть: у Спілку письменників, у “Літературну Україну”...

Наступного дня телефоную в Київ - телеграм не було. Диво дивнеє: і другого, і третього дня не одержали. Зателефонував додому Дмитру Васильовичу Павличку - ні, не було, каже Дмитро Васильович.

Тоді я зрозумів, у руки яких “поштмейстерів" потрапили мої телеграми. Тож, зневірившись у будь-чиїй допомозі, текст телеграми ставлю в номер на завтра. Ставлю в останню чергу, ген над вечір, аби убезпечитися від лихого ока тих, хто здатен “стукнути" райкому.

Стукнули... у двері моєї квартири близько дев'ятої вечора. Черговий з райкому:

– Вас просять терміново. Бюро.

У кабінеті першого секретаря за довгим полірованим столом хурал у зборі.

– Зніміть телеграми з номера, - навпростець, мало не з порога.

Обводжу поглядом усіх: в одних він зацементований, незворушний у власній правоті, раз і навіки даній, як теорема Піфагора; в інших спочатку руки біжать під стіл, а потім і очі подалися навтікача.

– Не зніму, - без виклику, але переконано.

– Тоді ми самі знімемо.

– Спробуйте! У Московській області раніше за вас обпеклися.

На той час гучний скандал трапився у місті Ногіно, що у Підмосков’ї. Партійні чинуші там так душили газету, що аж перестаралися, і їм добряче нагоріло з московського ЦК.

Камінь-Каширське бюро обрало тоді власну тактику: з годину мене молотять, а тоді на телефон першого секретаря лунає обкомівський дзвінок і мені кажуть брати трубку.

– Знімеш чи ні?
– все та ж пісня, тепер уже високопоставленого обкомівського працівника.

Молотили мене до півночі, а вночі газету спалили. Наступного ранку в м.Рожищі відбувалася нарада редакторів районних газет. Просто посеред наради мене викликали із зали, й обкомівська машина повезла в Камінь-Каширський - закруто для редактора районної газети.

З’ясувалося, що тираж “Радянського Полісся” спалили, але... не весь. Частину накладу вихопили з вогню працівники сусіднього деревообробного заводу місцевого лісгоспу. І тепер я змушений був ще й пояснення писати, чому не вся газета згоріла.

Через кілька днів нова оказія - збори колективу. Цікаві вони були тим, що колективу жменька, а гостей, як порахував, прийшло більше, ніж наших працівників: перший секретар райкому, другий секретар райкому, третій секретар, заворгвідділу, заввідділу пропаганди, інструктори обох відділів, один з керівників обкому партії. Порядок денний зборів тримався в секреті до останнього й відзначався неабиякою оригінальністю: чи мали підстави телеграми редактора в Київ... Якщо ні - керівник відірвався від колективу, а решта - діло звичайної техніки. Короткі полум'яні виступи з вимогою дати належну партійно - політичну оцінку, а тоді голосування.

І колектив підняв руки: телеграми підстави мали. Запала тиша, похмура й довга, ані стільчиком ніхто не скрипне.

– Отак!
– тільки й мовив здивовано представник обкому, важко відкинувшись на спинку крісла.

У Ногіно газету спалили, а колектив розгромили і розігнали. І хоч яка ще міцна була система, проте в Камені-Каширському їй не вдалося цього зробити.

Милі мої колеги по праці! Ви ж добре знали, що, піднімаючи руку, накликаєте на себе грізну небезпеку-у перший-ліпший момент ви могли опинитись на вулиці, без крихти хліба для себе і своїх дітей, істинно без права писати й малювати, навіть без права поскаржитися, що вам не дають писати. Ви все це прекрасно розуміли, та однаково підняли руки. Спасибі вам...

Через кілька днів - нове бюро. Ухвалило воно призначити пленум у тижневий термін та розглянути на ньому питання про моє звільнення. А до пленуму приставити до редактора наглядача в особі члена бюро, аби ще чогось крамольного газета не втяла.

Приставили аж двох наглядачів. Інструктор поважно розсівся в секретаріаті, а член бюро за редактора й собі вичитував сторінки, визираючи та підозріло повертаючи голову, як курка на дрібне зерня, чи нема нового підступу в рядках або поміж ними?

На інструктора достатньо було кишнути, аби того вимело з секретаріату. Члену бюро дав можливість дочитати відбитки завтрашнього номера, а тоді відчинив двері у приймальню:

– Тепер звільніть кабінет.

– Ви... ви мене виганяєте? Я ж нічого...

– Будь ласка, ось двері.

Розправитись на найближчому пленумі з газетою і редактором райком все ж не ризикнув. На підтримку газети з підприємств та організацій почали надходити колективні листи, під якими стояло по тридцять, п'ятдесят, а то й вісімдесят підписів. У невеликих організаціях підписувалися від директора до прибиральниці - маленька тактична хитрість: або всіх звільняти, що проблематично, або нікого.

А невдовзі трапилася й зовсім загадкова пригода, деяке світло на яку пролилося лише кілька років по тому. Редакційна “Волга" верталася з Ковеля в Камінь-Каширський пізнувато, уже за одинадцяту. Щойно поминули село Сошичне, як почувся гучний виляск і шофер Степан Приймак різко пригальмував.

– Шина лопнула!
– перший здогад.

С.Приймак обійшов машину, постукав по колесах і спантеличено мовив до редактора районного радіомовлення В.М. Трофимука, що також повертався з Ковеля.