Оксамит нездавнених літ

На жаль, я не міг вам дати нічого особливого, а на деякі запитання не зміг відповісти. Це ж були не мої часи.

Якщо Вам треба буде б ще якісь причинки до історії Косачів, радо допоможу, чим зможу. Пишіть.

З щирим привітом і повагою

Юрій Косач

Адреса: Yuri Kosjaz

668 Wate Street

apt . 1-D

New York, N. Y. 10002

USA

P.S. Якщо бажаєте, вище написане можна надрукувати в котрійсь із газет Волині, очевидно, прокоректувавши. Може, для декого це буде цікаво.

Юрій Косач

***

Цей лист, як і низку важливих і цікавих матеріалів, редакція підготувала спільно з Камінь-Каширським краєзнавчим музеєм, його директором Василем Михайловичем Кмецинським - чудовою людиною, талановитим літератором, істориком-краєзнавцем. Лист Юрія Косача для мене пам’ятний тому, що саме він дав початок новій, добрій справі - відновленню Запрудянської церкви. “Радянське Полісся” опублікувало серію блискучих (анітрішки не побоюся цього слова, певен, що такої ж думки найзнатніші літературознавці), істинно блискучих матеріалів академіка Івана Денисюка (тоді ще просто доктора філології) і Тамари Борисюк про долю родини Лесі Українки на Камінь-Каширщині. Відразу ж виникла ідея на базі закритої, напівзнищеної церкви створити музей історико-етнографічного напрямку. Кілька публікацій, кілька виступів на поважних зібраннях, підтримка літераторів і - о чудо!
– гроші на реставрацію церкви вдалося вибити. Пам’ятаю, як удвох із тодішнім головою колгоспу Петром Васильовичем Ващуком відмикаємо заржавілий замок і, обережно ступаючи по прогнилій дерев’яній підлозі, викидаємо з церкви... ящики з-під помідорів.

З реставраційними роботами вдалося справитися відносно швидко. А далі все було так, як і мало бути. Жителі Запруддя поставили питання руба: влада у нас забирала не музей, а церкву, і віддати повинна церкву. Керівництво району на сільську сходку “провести правильну політичну лінію” послало мене і заввідділу пропаганди райкому партії М.В.Стадника. Лінію провели точно: як гласив протокол, сходка одноголосно висловилася повернути людям церкву. На моїй пам’яті це чи не єдиний випадок (боюся, що єдиний), коли радянська влада повернула відібраний храм відбудованим.

Стривай, дорогий читачу. Чи не звів я наклеп на радянську владу? Невластиво було їй повертати церкви. А може, то повернула храм запрудянцям Леся, її діяльна і нескорена душа? Повернула у знак вдячності за гостини в цьому неповторному краї, адже саме звідси, із запрудянської землі, як засвідчили дослідження академіка І.Денисюка, не меншою мірою, аніж із досі відомих джерел, беруть початки образи невмирущих героїв “Лісової пісні”, саме тут Олена Пчілка записала колядки і щедрівки. Тож, в’їжджаючи у Камінь-Кашпрський район, шановний читачу, попроси бодай подумки благословення у цього храму, в якому звучала тиха молитва Лесі Українки, її мами та родини, сім’ї Лисенків, Івана Франка і Старицьких, і ще багатьох, чиї імена вписані величними літерами в історію народу, літерами, що не змеркнуть ніколи, не вигорять і не вицвітуть, хіба сяятимуть ще яскравіше..

***

Районні газети, принижені й безправні, затуркані й упосліджені, у ті часи під диктовку райкомів партії дописувалися до неймовірного. Стало притчею творіння одного автора зі стровижівської газети “Сільські новини” проте, що І.Драч,В.Яворівський, Б.Олійник... прагнуть крові. Важко було запідозрити, що освітній та інтелектуальний рівень керівництва Камінь-Каширського райкому партії так уже вище стрибнув за старовижівський.

Пам’ятаю, коли на бюро райкому мене довго й нудно силували передрукувати якесь паскудство з органу ЦК “Правди України”, на адресу керівництва Спілки письменників пролунала фраза:

– Хто вони такі?

Я змушений був нагадати членам бюро випадок, що став легендою.

Після опублікування роману “Собор” О. Гончара викликали в Центральний Комітет Компартії України.

– Ви хто такий?
– грізно піднімався з-за столу секретар ЦК.

– Я - Гончар, - тихо відказав Олесь Терентійович.
– А ви хто?

З “Правди України” той рекомендований матеріал ми так і не передрукували.

– Сподіваюсь, ім'я Гончара вам відомо, - казав я тоді.
– А чи пригадаєте хоч прізвище того секретаря, що викликав “на килим” О. Гончара?

Назвати напевне прізвище того набундюченого секретаря, що зібрався повчати Олеся Терентійовича, ніхто з членів бюро райкому, звісно, не ризикнув. Зате мені почали говорити щось на зразок “знаємо, бачили таких - пишуть одне, а в житті й побуті зовсім інші...”

Пліткарські витребеньки, піднесені до рангу політики, не могли зародити сумніву хоча б тому, що багато відомих літераторів, які стояли біля джерел створення Народного руху, бували на камінь - каширській землі. Зустрічі з колективом редакції газети і поза редакційними стінами, спілкування з людьми, талант яких знала і шанувала вся Україна, давали змогу газетярам не опускатися до рівня, визначеного, скажімо, старовижівським райкомом.

Щодо конкретного “наїзду” бюро на Юрія Мушкетика та Володимира Яворівського, то якраз вони бували в Камені-Каширському - приїжджали порибалити та попрацювати якнайдалі від міської штовханини.

Домовившись з керівником держлісгоспу, відвіз я київських гостей на Біле озеро, що на кордоні з Білоруссю, на лісову дачу. Відвіз, розмістив, повечеряли, поспівали - та й поїхав собі додому. А через день гості знов у редакції.

– Невже риба закінчилася?

– Та ні, - сміються гості.
– Риба є, але гедзі - як собаки: як Мушкетик ловить, то Яворівський з веслом стоїть, гедзів б’є...

Перевіз я письменників на озеро Добре, і відтоді літератори та художники з Києва уподобали цей унікальний куточок. І не тільки про риболовлю йшлося на березі цього лісового озера, де вода чиста, мов правда...

А у тому, якими шахрайськими методами діяли партійні органи супроти демократичної інтелігенції, мені не раз доводилося переконуватися на власні очі.

Раз на два-три роки редакторів районних газет з усієї України та Молдавії збирали в Києві у Вищу партійну школу при ЦК Компартії України на своєрідні курси підвищення кваліфікації. І ось під час чергового заїзду бачу оголошення, що о 14.00 в актовому залі школи відбудеться зустріч з кандидатами в народні депутати СРСР Володимиром Яворівським та ще якимось полковником. Як же було не піти.

О чотирнадцятій годині перед заповненим залом у президію сідає полковник з довіреними особами і працівники Шевченківського райкому партії. Представник райкому відкриває зустріч і, надаючи слово полковнику, повідомляє, що Володимир Яворівський і його довірені особи на зустріч не прийшли і вже по цьому шановні виборці можуть судити, наскільки чужі їхні інтереси для В.Яворівського.

Залом прокотився насторожений шумок.

З півгодини полковник розповідав, як він убивав людей у В’єтнамі та Єгипті, і запевняв, що не менш достойно представлятиме киян у Верховній Раді СРСР. А по завершенні оповіді на трибуну піднявся чоловік, що був довіреною особою Володимира Яворівського.

– Вибачте, люди добрі, виборча комісія офіційно повідомила нам, що ця зустріч почнеться на годину пізніше, - сказав представник і передав у зал документ.
– Ось це повідомлення.

Можна уявити обурення залу, коли виявилося махлювання, адже усі розуміли, у чиїх руках перебували тоді “незалежні виборчі комісії".

Володимир Яворівський не запізнився на зустріч ні на хвилину. Спокійна і виважена, образна й аргументована мова швидко знайшли цілковите розуміння людей.

Однак не всіх: наперед підготовлені райкомівські “шпики” вискакували з провокаційними запитаннями, чіплялися до особистого життя Володимира Олександровича, а іноді й відкрито ображали кандидата.