Оксамит нездавнених літ

– Не дивуйтеся,- заспокоював обурених виборців уже сам Володимир Олександрович.
– За все моє життя на мене не вилили стільки бруду, скільки за два місяці передвиборної боротьби.

А для мене особисто стало зрозумілим: старі сили, аби втриматися, не зупиняться ні перед чим.

***

У другій половині вісімдесятих років, коли демократичні процеси пробивалися вже на світ білий з такою невідпорною силою, як зелена трава навесні крізь зачерствілий асфальт, Полісся ще довго залишалося своєрідним червоним поясом. Це було улюблене пасовище номенклатури, де вона зі стовідсотковою гарантією отримувала “одобрямс” на всі свої забаганки. З однаковою байдужістю і тупим нерозумінням люди, мов механічні ляльки, піднімали руки за все, що накаже і напише начальство. Інакше, певно, і не могло бути: підневільне, кріпацьке життя селянина, для якого напівалкоголік бригадир вважався за царя, міністра і верховного головнокомандувача, і таке ж підневільне життя найпотужнішого загалу інтелігенції на селі - учительства, яке деградувало (то ж не вина, а біда!), “оселянювалося”, втрачало будь - який інтерес до культурних цінностей. На щорічних учительських конференціях центральним, найболючішим майже завжди було питання про те, чи цього літа колгоспи дадуть сіно для педагогів, чи ні?

За таких умов на перших, відносно демократичних виборах до Верховної Ради Української PCP 1989 року від Камінь-Каширського та Старовижівського районів волинська правляча еліта висунула кандидатом у депутати секретаря обкому партії. Розрахунок відомий (“одобрямс", вважали, у кишені).

Крайова Рада Народного руху спинилася на кандидатурі П.І.Віцяка, тодішнього завоблздороввідділу. Довіреною особою кандидата в Камінь-Каширському районі Павло Іванович запропонував бути мені, і я цю пропозицію прийняв.

У день виборів на окрузі діяло два виборчих штаби: офіційний - державний, і наш - демократичних сил. Від обох штабів на кожній виборчій дільниці перебували довірені представники, виїжджали машинами для надання допомоги, чітко через кожну годину збиралися оперативки про хід голосування . Основну ношу роботи винесли в нашому окрузі медичні працівники. І не тільки через те, що кандидатом був обласний шеф. Думається, насамперед тому, що медики, як частина інтелігенції, менш залежні від чиновницького апарату, мали високий професійний і освітній рівень, були глибокошановані у народі й не байдужі до своєї долі й долі своїх дітей.

Досі пам’ятаю, як жінки-лікарі відчайдушно боронили справедливість, коли у них на очах, нахабно порушуючи закон, - “офіційні” члени дільничних комісій показували стареньким сільським бабусям, як треба голосувати за секретаря обкому.

…Далеко за північ, коли вже остаточно переконалися, що перемогли, члени демократичного штабу, втомлені й щасливі, побрели по домівках - навіть не випивши сповна заробленого келиха вина.

Наступного дня з'ясувалося: райком настільки був певен у перемозі, що замовив у місцевому ресторані шикарну “побідну” вечерю. Однак великий розрив у кількості голосів позбавив шансів навіть на махлювання - і пропав апетит, і пропала вечеря.

– Вони замовляли, а з'їсти повинні були ми, - тішилися в нашому гурті. І одностайно визнали: це було єдиною нашою помилкою за всю передвиборну боротьбу.

Депутат П.І.Віцяк увійшов у Народну раду й тісно співпрацював із усіма демократичними силами в парламенті, а люди на Поліссі з подивом побачили, що вони аж ніяк не гвинтики, не привідні ременяки, не “трудові ресурси”, а таки люди, думка яких, якщо об’єднатися, важить дуже багато і може змінити життя.

Був момент, коли демократичним силам у районі довелося особливо сутужно. Причиною чергового загострення стало будівництво нового райкому партії. Люди особливо озлобилися на цю затію, бо у місті не вирішувалося багато нагальних проблем. А партфункціонери вішали мешканцям району локшину на вуха, мовляв, райком будується за партійні внески.

– У лікарні хворі та породіллі через нестачу місць лежать у коридорах. У неприпустимо перевантаженій школі діти навчаються в три зміни і сліпнуть. А тут будується помпезний палац на жменю працівників. З таким самим купецьким розмахом будується облвиконком у Луцьку,-закінчив я свій виступ на районній партконференції і сів на своє місце. А біля мене один з керівників району, порядна і совісна людина, смик!

– і відсунувся інстинктивно якнайдалі вбік. Боже милий, подумалося, навіть пристойних людей “зашугали” уже на рівні підсвідомості.

Спростувати міф про “партійні кошти”, що йшли на будівництво райкому, довго не вдавалося: офіційні документи, згідно з вказівкою згори, фінансові установи відмовлялися нам видати. Тоді один з лікарів поїхав в облвиконком, без найменших мук совісті всучив “на лапу” відповідальному працівникові й привіз додому повний кошторис.

Публікація кошторису в “Радянському Поліссі” нагадувала вибух бомби. Резонанс посилювали факти незаконного залучення до будівництва працівників колгоспів і радгоспів, кріпацьку працю яких райком, звісно, і не мав наміру оплачувати.

У редакцію валом пішло два потоки листів. Перший, інспірований райкомом, - це протести керівників підприємств і організацій, мовляв, у газеті все надруковано не так. А другий - колективні листи і листи окремих громадян з вимогою віддати будинок райкому партії під медичний заклад. І ті. й інші листи ми публікували.

Неабияк сполоханий райком (де це бачено, щоб керівну і спрямовуючу з власної хати виганяли!) почав щоденно тероризувати головного лікаря району Романа Івановича Шпарика, головного санітарного лікаря Віктора Петровича Заїку та багатьох інших.

Не забули й про мене.

– Хіба це орган райкому партії? Це антипартійний орган! Газети завжди були привідними пасами партії!
– витяг на світ ще хрущовський постулат, що пахнув нафталіном, перший секретар.

– Я не хочу бути ні пасом, ні гвинтиком, - не змовчав я. А просто хочу чесно відробляти свій газетярський хліб.

У райком почали викликати для прочухана навіть безпартійних. Особливо діставалося лікарю Василю Івановичу Бондарю за екологічні публікації.

За таких умов було вирішено провести в Камені-Каширському наш перший мітинг. Лікар М.Я.Корінчук з’їздив у Рівне й зустрівся з народним депутатом СРСР, полковником В.А.Мартиросяном, якого тоді обрали головою Ради національностей Народного руху України. Вілен Арутюнович пообіцяв, що прибуде на мітинг.

Районна рада теж не сиділа склавши руки. Ще задовго до початку мітингу з усіх господарств викликали “трійки” (секретар парторганізації, голова сільської ради і голова колгоспу). “Трійки" та райцентрівський партактив зайняли усі місця в Будинку культури, аби не допустити “чужих”. Актив кілька годин активно витирав з чола піт і тішив себе в задушливій залі надією влаштувати обструкцію приїжджому рухівцю, а заодно й місцевим...

Полковника В.А.Мартиросяна, який “офіційно” прибув для зустрічі з виборцями, повели насамперед у Будинок культури.

– Бачите, - показав голова райвиконкому, - народ готовий до зустрічі з Вами.

Вілен Арутюнович розуміюче подивився на той народ у залі, де голці ніде впасти, і несподівано м’яко погодився:

– У Будинку культури,то хай у Будинку... Тільки, можливо, ще хтось захоче підійти?

Тим часом звістка про мітинг бездротовим телеграфом облетіла усі колективи. Люди тікали з підприємств, незважаючи на сувору вимогу влади затримати людей на роботі, тікали, перелізаючи інколи, аби обійти прохідну, через високі бетонні огорожі. Коли на площі біля Будинку культури зібралося близько п’яти тисяч людей, В.А.Мартиросян повідомив місцеву владу, що зустрічатиметься з виборцями просто на площі - не ввійде ж стільки люду в закрите приміщення.