Операція «Кришталеве дзеркало»

Він постукав.

Тиша…

Постукав ще раз, дужче. Почулося цокання жіночих туфельок. Заскреготів ключ. Двері відчинилися.

— Ну, чого-чого, а такого я від вас не сподівалася…

Лігенза анітрохи не збентежилася, хоч була майже голою. Провела Альберта до кімнати, зачинила двері. Лише після цього повернулася до нього спиною і накинула на плечі халатик.

— Ви мене поставили в дуже неприємне становище. Тепер я не можу ночувати в Рачинської.

— Не розумію… — кокетливо примружилася жінка. Вони стояли в невеличкій кімнаті з довгим кравецьким столом і двома манекенами в офіцерських шинелях. На столі валялися подушечки з позастромлюваними в них голками та шпильками, клапті різної матерії і великі ножиці. Альберт накинув капелюха на манекен, розстебнув плаща, носком черевика підсунув до столу низеньку табуретку і важко сів, схиливши голову на груди.

— Не розумію… — повторила Лігенза.

Альберт позіхнув, потер долонею чоло, витяг із кишені цигарки. Коробку з цигарками й сірники поклав перед собою на стіл, відсунувши шматки матерії. Під ними блиснув шприц із рештками якоїсь білуватої рідини.

— Ви прийшли спробувати переспати зі мною, чи вас цікавить щось інше?

—Інше.

— Ах так!.. Це добре, бо в сусідній кімнаті спить мій наречений. Розбудити його?

— Як хочете.

Лігенза присіла навпочіпки, скинула туфлі на високих підборах і взула домашні капці. Тихенько, навшпиньки пройшла до сусідньої кімнати. Повернулася з пляшкою коньяку і двома скляночками.

— Вип'ємо? Може, це розв'яже вам язик.

Вона порівну розлила коньяк у склянки, як досвідчений пияк.

— Останнім часом мені важко заснути без алкоголю. Мабуть, доведеться лікуватися, — призналася вона, зовсім не церемонячись.

— А я гадав, що ви…

— Це ви про шприц? Мій наречений робить уколи морфію. Він був поранений, рана не гоїться, страшенні болі… Ви дивитеся на моє обличчя? О, колись я була гарна! Так мені казали принаймні. Опік. Банальна й нецікава історія. Загорівся бензин, коли я заливала його в машину. Давно вже, шість років тому.

Тепер, коли вона сказала йому, що була вродлива, він і справді, придивившись, побачив сліди колишньої краси, незважаючи на бридкі червоні плями на щоках, на лобі й на руках. Їй було років тридцять, а може, й менше.

— Архітектор… — пробурмотів Альберт. Від першої ж чарки коньяку закрутилося в голові.

— Це Рачинська розповіла йому про вас. А він розказав мені. Я пішла до Рачинської як консультант… у вашій справі,— засміялася Лігенза.

— Я гадав, що він ваш… наречений.

— То тільки здається, що мене легко змусити согрішити. Жінки з таким обличчям, як у мене, страждають комплексами.

Вона випила свій коньяк з явною огидою, як гіркі ліки.

— Архітектор наговорив казна-чого. Хто його просив? Тепер усе пропало. І це ваша вина. Вам це так не минеться… — Він уже ледве повертав язиком, але мислив ще тверезо.

— Будь спокійний. Жодна волосина не впаде з твоєї голови.

— Дурниці…

— Про тебе вже турбуються. Ти в надійних руках.

— Дурниці якісь… — час від часу бурчав він з п'яною настирливістю.

— Присягаю тобі.— Лігенза вхопила його за руку. Стиснула її сильно, по-чоловічому.

Альберт тупо вп'явся очима в порожню склянку. Жінка кивнула йому головою на сусідню кімнату. Він слухняно рушив за нею.

— Я тобі неправду сказала про нареченого. Тут нікого немає. Я боялась, тому й сказала про нього…

Вона підштовхнула Альберта до тахти. Їй здавалося, що він зовсім п'яний. Лігенза допомогла йому роздягнутися. Скинула плащ, піджак, обережно відчепила ремінь із пістолетом. Її волосся, що пахло ромашкою, лоскотало його обличчя…

Розбудило Альберта цокотіння швацької машинки, що долинало з-за стіни. У кімнаті стояв напівморок пізнього світанку. Він підвів важку голову і розгледівся. Зрадів, упевнившись, що в кімнаті, крім нього, нікого немає.

Обіч тахти, на стільці, лежав його рівненько складений одяг, капелюх прикривав пістолет. Альберт поглянув на годинник і враз підхопився: звернуло на першу дня. То опущені на вікнах штори створювали враження світанку.

В умивальні у тазку лишилося трохи води. У роті й досі відгонило спиртним, мучила спрага. Він одчинив двері, що вели в коридор, цокотіння машинки заглушило скрегіт ключа. Ніким не помічений, Альберт вийшов на вулицю і на мить аж осліп від яскравого сонця. Стояв перший по-справжньому весняний день. Пахло свіжим повітрям, нерівні плити майдану були залиті яскравим світлом. Над дахами старих будинків небо було таке прозоре й бсздонне, що, дивлячись на птахів, які ширяли у високості, він відчував, як паморочиться в голові. Сонце підкреслювало і скособочені, облуплені стіни будинків, і бруд у сточищах, і пилюку на лозах дикого винограду. Та Альберт бачив тільки, як сонячні промені відбивалися в чисто вимитих шибках, молоду зелень редиски на базарних лотках.

Вулицею одна за одною їхали підводи — везли бочки з фекаліями, вітер розносив сморід, малий хлопець гнав худющу корову. Та навіть це провіщало весну: Альберт приймав її з радістю, усім своїм єством, підставляючи обличчя теплому подихові вітру.

На майдані Альберт побачив три вантажні машини, а поряд із ними — чималу групу переважно літніх чоловіків у брудних комбінезонах. Напевно, це були робітники єдиного в містечку, досить великого шкіряного заводу. Червоно-білі пов'язки на рукавах, у всіх гвинтівки довоєнного зразка з довгими стволами. Робітники намагалися вишикуватись у дві рівні шеренги, але в них це погано виходило. Високий худий поручник у військовому мундирі покрикував на них смішним дискантом, голосно хихотіла зграйка дівчат, що спостерігали приготування до від'їзду. Найсмішніший вигляд був у огрядного червонощокого робітника. Патронташ увесь час сповзав у нього з живота.

Хтось гукнув:

— Отого огрядного не беріть. Рокита попаде в нього, не цілячись.

Альберт подумав про людей Рокити, котрих бачив у поїзді,— бездоганно вишколених, озброєних сучасною скорострільною зброєю. Досить їм дізнатися про маршрут оцих трьох машин, і до містечка не повернеться живим ніхто: ні товстун, ні решта.

Серед роззяв, що зібралися на майдані, Альберт побачив чоловіка в білому халаті. Тут-таки неподалік, па низькому дерев'яному будинку, висіла вивіска: «Перукар».

— Поголіть мене, — звернувся Альберт до чоловіка в халаті.

Той знехотя пішов у перукарню. Поки він розводив мило в нікельованій мисочці і гострив бритву, Альберт узяв місцеву газету, кинуту па мармуровий столик перед дзеркалом. Погляд його зупинився на двох великих портретах у чорних рамках, заверстаних на першій сторінці.

— Що це за люди?

— Оці? Інженери. Позавчора Рокита спровадив їх на той світ у лісі під Домбровою.

—Інженери? З органів? — удав із себе простака Альберт.

— Ні. Кажуть, біля Домброви збираються будувати великий завод шарикопідшипників. А може, щось інше, хтозна. Я в політику не втручаюсь.

— Яка ж це політика?

— Не знаю. Тільки кажуть, що ці інженери поїхали вибирати ділянку під будівництво. Їх і вколошкали.

— Ну й що?

— Нічого. А ви… не тутешній?

— З Варшави.

— Я теж варшав'янин. На Старувці жив. До повстання. А тепер тут. Та я все одно повернуся до Варшави, їй-богу! Тільки-но там відбудують трохи, одразу повернуся. Перукар завжди буде потрібен, за будь-якого уряду. Правду я кажу, га? — Він засміявся, вдоволений своїм дотепом.