Операція «Кришталеве дзеркало»

— Ні,— авторитетно запевнив Крихняк. — Якщо загинув, так це сталося пізніше. У бандитів щодо цього є тверде правило. Бояться провокацій з нашого боку. Нещодавно дезертирували два міліціонери, їх розстріляли, думаючи, що вони наші агенти. Так само вчинили з п'ятьма дезертирами-солдатами. Той, хто побував у наших руках, вважається «зіпсованим», потенціальним агентом. Така ж доля спіткала, напевно, і Куртмана.

— А-а, розумію, — усміхнувся Альберт. — Вам не можна говорити прямо…

Господиня привела Крихнякову дружину. Та обсмикувала пом'яту сукню, губи її були пофарбовані нашвидкуруч, нерівно.

Альберт поглянув на годинник. Пів на дванадцяту, через тридцять хвилин — зустріч з Міколаєм.

— Я можу провести вас додому… — вклонився він дівчині.

Вона кивнула йому й пішла вмити заплакане обличчя. Партія бриджу закінчилася, гравці рушили до столу підкріпитися.

Рачинська взяла Альберта під руку й прошепотіла на вухо:

— Він ненормальний. Я боюся його.

— Кого?

— Отого архітектора. Він антифемініст, розумієте? Ви не помітили, як він подає чоловікам руку, як на них дивиться?

Архітектор, молодий невисокий блондин із круглим гладким обличчям, саме цієї хвилини цілував руку своєї партнерки по бриджу. Його рухи були на диво витончені, якісь неприродно жваві.

— Він привів сюди цю жінку. Запевняє, що вона його наречена. Маскується.

Архітектор оглянувся, подивився на Альберта й усміхнувся. «Наречена» казала йому щось швидко-швидко, весь час киваючи головою. «Вони говорять про мене», — подумав Альберт.

Та ось «наречена» відпустила архітектора й чогось чекала. Архітектор підійшов до Крихняка, тримаючи в руках розкриту цигарницю.

— Чи можна вам поставити нескромне запитання?

Черевань урвав суперечку з дружиною.

— Слухаю вас, — відповів він, блиснувши на Альберта червоними від напруги очима.

— Скажіть, чи спіймали того англійського парашутиста? Все місто аж гуде тільки про нього.

— Ні… Поки що ні.

— Цікаво. Адже це живий чоловік, а не голка в сіні?

Рачинська несподівано вп'ялася нігтями в руку Альберта. Крихняк згорбився, увібрав голову в плечі. Ліворуч від нього стояла розгнівана, хоч і винувата, дружина, праворуч — насідав причепливий архітектор.

— Знайдемо…

— Парашутист пройшов, напевно, спеціальну підготовку. Він має, звичайно, цивільний одяг, зброю, гроші й фальшиві документи. Можливо, саме зараз він розважається у варшавській «Полонії»? Або… — захихотів архітектор, — з'явиться до вас під виглядом офіцера держбезпеки? Шукай вітра в полі!

Нігті господині вогнем палили руку Альберта. Архітекторова партнерка тим часом усілася в кріслі, закинувши ногу на ногу, і зухвало вшнипилася очима в Альберта. На нього дивилися також архітектор, Крихнякова дружина і ще два бриджисти. Крихняк мимрив щось собі під ніс, витираючи хусточкою спітнілу потилицю. Здавалося, він один не розуміє, що означають ці погляди.

Рачинська, нарешті, відпустила Альбертову руку. Поставила нову платівку.

— Потанцюємо? — звернулася вона до Крихняка. Черевань танцював, смішно підстрибуючи і крутячи задом. Приземкуватий, він увесь час зачіпав носом бюст господині. Це збуджувало Крихняка. Та поволі він заспокоювався: з очей його відринула кров, вони знову ставали голубими, а погляд — наївним і добродушним.

Альберт підійшов до «нареченої» архітектора. Її негарна, зів'яла шкіра, де-не-де вкрита плямами екземи, здалася йому відразливою.

— Ви полюбляєте небезпечні ігри? — мовив він неуважливо, цілуючи її всипану перснями руку. Альберт вирішив, що такий початок розмови відповідає стилю провінційних донжуанів.

— Ви говорите по-англійському? — спитала жінка. Її англійська вимова була бездоганна.

— Так… — відповів Альберт, трохи повагавшись. А подумки дорікнув собі: «Треба рахуватися з примітивною уявою цих людей і напускати якомога більше таємничості».

— Я провела в Англії всю війну. Повернулася з сяким-таким капітальцем і відкрила тут кравецьку майстерню. А ви?

— Я історик.

— Учитель?

Він кивнув.

— Авжеж. Шукаю роботи. Можу давати уроки англійської мови.

— Переважно вродливим жінкам, правда ж?

— Я кажу серйозно.

— Ви були в Англії?

— Так.

— У Лондоні?

— У Мортакле.

У дверях вітальні Альберт побачив уже одягнену панну Рамуз. Він вибачився перед «нареченою» і, ні з ким не попрощавшись, поквапився до виходу. За хвилину вони вже йшли вулицею. Альберт узяв дівчину під руку і повів її досить швидко, боячись спізнитися на зустріч з Міколаєм.

Нічого важливого для передачі він не мав, просто кортіло побачити обличчя приятеля, почути його голос, дружній і сердечний, голос людини, якій він міг повністю довіряти.

— Як бачите, я все-таки повернувся з Домброви. І післязавтра провідаю вашого батька.

— Куртман не повернувся. Я передчувала це. Передчувала вже тієї миті, коли проводжала його до автобуса.

— Ви кохали його?

— Ні… Так, так, — швидко поправила вона себе. — Я з ним цілий рік, як у нас тут кажуть, «ходила». Його вважали моїм нареченим. По суті, він був мені байдужий до того моменту, поки не вирішив податися в ліс. Я заперечувала, але саме це рішення зробило його героєм у моїх очах. Я трохи сентиментальна. Сумувала за ним, боялася за нього. А це зближує жінку з чоловіком. Ваш знайомий не розповідав подробиць про смерть Куртмана?

— Ви ще когось проводжали в Домброву?

— Шкільного товариша. Він був тропіки закоханий у мене, я не знала про це. Коли він ішов у ліс, несподівано набрався сміливості й освідчився мені в коханні. Я здивувалася, ніколи про нього не думала. Він загинув. Я часто піддражнювала Куртмана розповідями про цього юнака, про те, як він прощався зі мною, як освідчився в коханні. Може, тому Куртман і вирішив податися до Рокити? Якщо так, то саме я винна в його смерті.

Дівчина почала плакати, схлипуючи, як дитина.

— Ви вчинили надто жорстоко, — буркнув Альберт. Він був злий на неї. Можливо, за її дурість.

— У вашого батька в кабінеті висить картина Гротгера, на книжковій полиці за фіранкою стоїть «Вірна річка» Жеромського. Юнак, який не хоче бути вбитим, здається вам неромантичним. Ви змусили його податися в ліс. Не треба було колоти йому очі тим божевільним. Куртман таки загинув, але не через вас. Йому влаштували втечу з в'язниці, він погодився стати інформатором. Але хтось виказав Рокиті. Куртмана застрелили, тільки-но він з'явився в свій загін. Я бачив його через три дні. Він лежав на лісовій стежині, підібгавши ноги, весь обліплений мурахами.