Операція «Кришталеве дзеркало»
Шрифт:
— Ви брешете! Ви брешете! — надсадно крикнула дівчина.
Альберт відступив на два кроки, боячись, що вона видряпає йому нігтями очі.
Стенув плечима. Натяг капелюха на лоба, потім засунув руки в кишені плаща. Йому стало ніяково. «Я розповів їй усю правду, бо вона розізлила мене своєю дурістю», — виправдовувався він перед самим собою.
— Брехня… брехня, — повторювала дівчина дедалі тихіше.
Вони стояли одне навпроти одного на вузькій вуличці, забудованій напіврозваленими старими будинками. Віконниці були зачинені, будинки, здавалося, вимерли.
— Не розумію вас. Ви хотіли стати коханкою Крихняка,
— Я хотіла «продати» тільки себе. А він…. інших. Це різниця, — пискливо крикнула вона. Тепер уже не жалість, а ненависть до Куртмана звучала в її голосі.
— Отже, ви вірите мені?
— Вірю. Правда завжди схожа на найбезглуздішу брехню. Він пішов до Рокити, бо хотів сподобатися мені. Тому й зрадив відразу. Ненавиджу його, навіть пам'ять про нього. І вас теж ненавиджу. Ви зграя бандитів!
Дівчина повернулася й побігла вулицею. Її високі підбори лунко стукотіли по нерівній бруківці.
Альберт зачекав, поки вона зникла за рогом бічної вулиці, потім рушив до мосту.
— Я вже втретє приїжджаю сюди, — почав Міколай. — Ти був зайнятий у кляшторі?
— Так.
—Є щось цікаве?
— Немає.
— Як справи з «кришталевим дзеркалом»?
— Відчепися! Адже ти все одно не віриш у цю нісенітницю…
Міколай більше ні про що не питав, ображений роздратованістю Альберта. Вони курили, мовчки дивлячись на підсвічений червоним вогником спідометр машини.
— Я побував у вчителя Рамуза, обнишпорив кляштор згори донизу, до потайних підвалів, — заговорив нарешті Альберт. — Я знаю все, але не просунувся ні на крок уперед. «Кришталеве дзеркало» досі лишається загадкою. Ради собі не дам, як почати цю справу. Тупцюю на одному місці.
— Чого ж ти прийшов на зустріч зі мною?
— Просто кортіло побачити твою фізіономію. Я тут зовсім самотній, кругом вороги. Ти розумієш це?
Непорозуміння кінчилося ладом, між ними знову настала згода. Міколай похвалився:
— Я напав на слід прецікавої історії. Завтра опівдні все знатиму. Намацав контакти, довідався про шифри, криптоніми. А що буде, як не ти, а я, саме я розкрию таємницю «кришталевого дзеркала»? Сьогодні вранці був в УБ у начальника Яруги.
— Ти збожеволів! — вигукнув Альберт.
— Я був обережний. Яруги не застав. Мене провели до заступника.
— Такий пузатий? Прізвище Крихняк?
— Ти його знаєш?
— Трохи…
— Так от. Я його застеріг. І тобі раджу бути обережним. На завтрашній вечір щось готується. Ще не знаю, що саме, завтра опівдні матиму докладну інформацію.
— Будь обережний. Засиплешся сам, підведеш мене, зірвеш усю операцію.
Міколай образився.
— Тобі здається, що ти розумніший за всіх. Тричі на день приймаєш ванну, за кімнату платиш доларами. Ось новий стиль твоєї роботи.
— Звідкіля ти знаєш?
— Тутешні панійки нашіптують одна одній. Дружина лікаря — дружині адвоката, дружина адвоката — дружині аптекаря і так далі, і так далі: «Ох, який він вродливий, оцей англієць, який елегантний!» Навіть у ресторані був. Ти і в кляшторі так поводився? — глузував Міколай.
— Ото вже відразу й англієць? Долари? Та тепер кожен спекулянт платить доларами.
— Ти забув про ванну. «Це не поляк, як
такий чепурун», — гомонять.— Хто тобі про це розказував?
— Приятелька твоєї господині. Кравчиня. У неї майстерня на базарному майдані.
— Хто вона насправді?
— Кравчиня. Дама з демімонду. [16] Полюбляє все, що пахне небезпекою. Підіграє Рокиті, підіграє Ярузі. Якщо, скажімо, Яруга хоче дізнатися, куди запропастився його співробітник, вона розвідує й повідомляє, де й коли його стукнули. І ті й ті про неї знають. І тим і тим вона на руку.
16
Демімонд — середовище розбещених жінок у буржуазному суспільстві, які намагаються наслідувати аристократію.
— Зрозуміло. — Альберт кашлянув.
— Що зрозуміло?
— Нічого. Говори, говори.
— Мені більше нема чого сказати.
Однак Міколай розповідав далі. Альберт слухав неуважно, п'яте через десяте, аж поки, нарешті, заснув.
Міколай штовхнув його під бік. Альберт через силу розплющив очі.
— У мене є дві ампули кофеїну. Хочеш? — запропонував Міколай.
Альберт простяг руку. Міколай увімкнув світло в машині, з тайника поряд з годинником дістав ампули, відламав скляні головки. Альберт вилив кофеїн на язик, ковтнув. Відчув у роті страшенну гіркість.
— Ти дуже втомлений, аж позеленів увесь, — пожалів його Міколай.
Він зупинив машину біля самого міста.
Навпрошки через порожній базарний майдан бігла худюща німецька вівчарка. Шерсть у неї була наїжачена, хвіст підібганий, з рота текла слина. Вона мчала наосліп, перестрибуючи через круги світла, розлитого по бруку, зникла в мороці і з'явилася знову — оскаженіла, страшна.
Альберт вихопив із кобури пістолет, чекаючи нападу. Він був один на майдані серед темних мовчазних будинків. Зупинився, причаївшись за тонким ліхтарним стовпом. Вівчарка пробігла мимо, звернула в бічну вулицю і зникла в темряві.
Такий собака приснився колись Альбертові в страхітливому сні, а вранці того ж дня в нього були неприємності. «Може, облишити?» — завагався він.
…Наближалася третя ночі. Старомодна лампа на ланцюжку давала змогу легко прочитати напис на невеличкій латунній табличці:
КРАВЕЦЬКА МАЙСТЕРНЯ
ФРАНСУАЗА ЛІГЕНЗА
Двері й вікна майстерні були затулені гофрованими шторами. Крізь щілини правого вікна пробивалося світло: пані Лігенза, напевно, вже повернулася від Рачинської. «Цікаво, чи вона вдома сама, чи удвох з архітектором? — роздумував Альберт. — А може, це не її вікно?»
До будинку прилягав невеличкий садок і дворик з глибоким сточищем. Хвіртка в садок була відчинена. У темряві Альберт пробирався до дверей, тримаючись правою рукою за брудні стіни будинку. Двічі шурхнув ногою в канаву з нечистотами, спіткнувся об камінь, боляче вдарившись коліном. Нарешті намацав сінешні двері, відчинив їх, вони страшенно зарипіли. Він запалив сірника, вогник освітив вузький коридорчик, заставлений бочками. В коридорчику смерділо гнилою капустою.
І знову латунна табличка, цього разу зовсім маленька. Тільки два слова: «Кравецька майстерня».