Оповідання

–  О-ля-ля… о-на-на…

З од­но­го бо­ку дрімав таємний світ чор­них ве­летнів гір, з дру­го­го - ляг­ло долі погідне мо­ре й зітха­ло крізь сон, як ма­ла ди­ти­на, і тремтіло під міся­цем зо­ло­тою до­ро­гою…

–  О-ля-ля… o-на-на…

Ті, що ди­ви­лись зго­ри, з своїх кам'яних гнізд, ба­чи­ли ча­сом прос­тяг­не­ну ру­ку, що по­па­да­ла під промінь міся­ця, або трем­тячі у танці плечі і слу­ха­ли од­по­манітний, в'їдли­вий приспів до зур­ни:

–  О-ля-ля… о-на-на…

Фатьма теж слу­ха­ла.

Вона бу­ла з гір. З да­ле­ко­го гірсько­го се­ла, де жи­ли інші лю­ди, де бу­ли свої зви­чаї, де ли­ши­лись под­ру­ги. Там не бу­ло мо­ря. Прий­шов різник, зап­ла­тив батькові більше, ніж мог­ли да­ти свої па­руб­ки, й заб­рав її до се­бе. Про­тив­ний, не­лас­ка­вий, чу­жий, як усі тут лю­ди, як цей край. Тут не­ма ро­ди­ни, не­ма под­руг, при­хильних лю­дей, це край світу, не­ма доріг навіть звідси…

–  О-ля-ля… о-на-на…

Нема доріг навіть, бо як мо­ре роз­сер­диться, то за­би­рає єди­ну при­бе­реж­ну тро­пу… Тут тільки мо­ре, скрізь мо­ре. Вранці сліпить очі йо­го бла­кить, удень гой­дається зе­ле­на хви­ля, вночі во­но ди­хає, як сла­ба лю­ди­на… В го­ди­ну дра­тує своїм спо­коєм, в не­го­ду плює на бе­рег, і б'ється, і ре­ве, як звір, і не дає спа­ти… Навіть в ха­ту за­ла­зить йо­го гост­рий дух, од яко­го ну­дить… Од нього не вте­чеш, не схо­ваєшся… во­но скрізь, во­но ди­виться на неї… Ча­сом во­но дро­читься: ук­риється білим, як сніг на го­рах, ту­ма­ном; здається, не­ма йо­го, щез­ло, а під ту­ма­ном усе-та­ки б'ється, стог­не, зітхає… Ось як те­пер, о!..

–  Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..

–  О-ля-ля… о-на-на…

…Б'ється під ту­ма­ном, як ди­ти­на в пе­люш­ках, а по­то­му ски­дає їх з се­бе… Лізуть уго­ру довгі по­дерті шмат­ки ту­ма­ну, чіпля­ються до ме­че­ту, за­ку­ту­ють се­ло, за­ла­зять у ха­ту, сіда­ють на сер­це, навіть сон­ця не вид­но… Та от те­пер… от те­пер…

–  О-ля-ля… о-на-на…

…Тепер во­на час­то ви­хо­дить на дах кав'ярні, при­ту­ляється до де­ре­ва і ди­виться на мо­ре… Ні, не мо­ря во­на шу­кає, во­на сте­жить за чер­во­ною пов'язкою на го­лові чу­жин­ця, не­мов сподівається, що по­ба­чить йо­го очі - ве­ликі, чорні, га­рячі, які їй сняться… Там, на піску, над мо­рем, зацвіла те­пер її лю­би­ма квітка - гірський крокіс…

–  О-ля-ля… о-на-на…

Зорі ви­сять над зем­лею, місяць - над мо­рем…

–  Ти зда­ле­ку?

Алі здриг­нув­ся. Го­лос ішов звер­ху, з да­ху, і Алі підняв ту­ди очі.

Фатьма сто­яла під де­ре­вом, а тінь од нього вкри­ва­ла Алі. Він спа­ленів і заїкнув­ся:

–  З-під… Смірни… да­ле­ко звідси…

–  Я з гір.

Мовчанка.

Кров бу­ха­ла йо­му до го­ло­ви, як морська хви­ля, а очі по­ло­ни­ла та­тар­ка й не пус­ка­ла од своїх.

–  Чого за­бив­ся сю­ди? Тобі тут сум­но?

–  Я бідний - ні зірки на небі, ні стеб­ла на землі… за­роб­ляю.

–  Я чу­ла, як ти граєш…

Мовчанка.

–  Весело… У нас у го­рах та­кож ве­се­ло… му­зи­ки, дівча­та ве­селі… у нас не­ма мо­ря… А у вас?

–  Близько не­ма.

–  Йохтер? [11] І ти не чуєш у хаті, як во­но ди­хає?

–  Ні. У нас замість мо­ря пісок… Не­се вітер га­ря­чий пісок, і рос­туть го­ри, не­мов гор­би верб­люжі… У нас…

–  Цсс!

Вона на­че не­на­ро­ком ви­су­ну­ла з-під фе­ред­же білий, ви­пе­ще­ний вид і пок­ла­ла з фар­бо­ва­ним нігтем па­лець на повні ро­жеві ус­та.

11

– Нема?

Навкруги бу­ло без­люд­но. Бла­кит­не, як дру­ге не­бо, ди­ви­лось на них мо­ре, й лиш біля ме­че­ту про­су­ну­лась якась жіно­ча пос­тать.

–  Ти не боїшся, ха­ним, [12] роз­мов­ля­ти зо мною? Що зро­бить Ме­мет, як нас по­ба­чить?

–  Що він схо­че…

–  Він нас заб'є, як по­ба­чить.

–  Як він схо­че…

Сонця не бу­ло ще вид­но, хоч де­які шпилі яй­ли вже ро­жевіли. Темні скелі виг­ля­да­ли по­ну­ро, а мо­ре ле­жа­ло вни­зу під сірою по­во­ло­кою сну. Нур­ла спус­кав­ся з яй­ли і сли­ве біг за своїми буй­во­ла­ми. Він поспішав­ся, йо­му бу­ло так пильно, що він не помічав навіть, як ко­пи­ця свіжої тра­ви зсу­ва­лась із гар­би на спи­ни буй­во­лам і розт­ру­шу­ва­лась по дорозі, ко­ли ви­со­ке ко­ле­со, за­че­пив­шись за камінь, підки­да­ло на бігу пле­те­ною гар­бою. Чорні при­сад­ку­ваті буй­во­ли, пок­ру­чу­ючи мох­на­ти­ми гор­ба­ми й ло­ба­ти­ми го­ло­ва­ми, звер­ну­ли в селі до сво­го обійстя, але Нур­ла опам'ятав­ся, по­вер­нув їх у дру­гий бік і зу­пи­нив­ся аж пе­ред кав'ярнею.

12

– Хазяйка, пані.

Він знав, що Ме­мет там но­чує, і шарп­нув двері.

–  Мемет, Ме­мет! Кель мун­да! [13]

Мемет, зас­па­ний, ско­чив на но­ги і про­ти­рав очі.

–  Мемет! Де Алі?
– пи­тав Нур­ла.

–  Алі… Алі.. тут десь…- і він обвів зо­ром по­рожні лав­ки.

–  Де Фатьма?

–  Фатьма?.. Фатьма спить…

–  Вони в го­рах.

Мемет витріщив на Нур­лу очі, спокійно пе­рей­шов че­рез кав'ярню і виг­ля­нув надвір. На до­розі сто­яли буй­во­ли, за­си­пані тра­вою, і пер­ший промінь сон­ця ля­гав на мо­ре. Ме­мет вер­нув­ся до Нур­ли.

13

– Йди сюди!

–  Чого ти хо­чеш?

–  Ти бо­жевільний… Я тобі ка­жу, що твоя жінка втек­ла з дан­га­ла­ком, я їх ба­чив у го­рах, як по­вер­тав із яй­ли.

Меметові очі полізли на­верх. Дос­лу­хав­ши Нур­лу, він одіпхнув йо­го, вис­ко­чив з ха­ти і, ко­ли­ва­ючись на своїх кри­вих но­гах, поліз по східцях на­верх. Він оббіг свої по­кої і вис­ко­чив на дах кав'ярні. Те­пер він справді був як бо­жевільний.

–  Осма-ан!
– крик­нув він хрип­лим го­ло­сом, прик­лав­ши до­лоні до ро­та.- Са-алі! Дже­па-ар! Бекір! Кель мун­да-а!
– Він обер­тав­ся на всі сто­ро­ни і скли­кав, як на по­же­жу: - Усе-їн! Мус­та-фа-а-а!

Татари про­ки­да­лись і з'явля­лись на плас­ких покрівлях.

Тим ча­сом Нур­ла по­ма­гав зни­зу:

–  Ас-ан! Ма­му-ут! Зе­керій-а-а!
– гу­кав він не своїм го­ло­сом.

Слолох літав над се­лом, знімав­ся вго­ру, до верхніх ха­тин, ско­чу­вав­ся вниз, ска­кав з покрівлі на покрівлю і зби­рав на­род. Чер­воні фе­зи з'явля­лись скрізь і кри­ви­ми та кру­ти­ми стеж­ка­ми збіга­лись до кав'ярні. Нур­ла по­яс­няв, що ста­ло­ся.

Мемет, чер­во­ний і неп­ри­том­ний, мовч­ки по­во­див по юрбі ви­ба­лу­ше­ни­ми очи­ма. Врешті він підбіг до краю покрівлі і ско­чив униз зруч­но й лег­ко, як кіт.

Татари гу­ли. Усіх тих ро­дичів, що ще вчо­ра роз­би­ва­ли один од­но­му го­ло­ви в сварці за во­ду, єдна­ло те­пер по­чут­тя об­ра­зи. За­чеп­ле­но бу­ло не тільки Ме­ме­то­ву честь, але й честь усього ро­ду. Який­сь зли­ден­ний, мер­зен­ний дан­га­лак, най­мит і за­во­ло­ка. Річ не­чу­ва­на. І ко­ли Ме­мет виніс із ха­ти дов­гий ніж, яким різав овець, і, блис­нув­ши ним на сонці, рішу­че заст­ро­мив за по­яс, рід був го­то­вий.

–  Веди!

Нурла ру­шив по­пе­ре­ду, за ним, на­ля­га­ючи на пра­ву но­гу, поспішав­ся різник і вів за со­бою дов­гу низ­ку обу­ре­них і зав­зя­тих ро­дичів.

Сонце вже по­ка­за­лось і пек­ло камінь. Та­та­ри зла­зи­ли вго­ру доб­ре відо­мою їм стеж­кою, ви­тяг­шись у лінію, як ко­лон­ка манд­ру­ючих му­рах. Пе­редні мов­ча­ли, і тільки зза­ду ряд­ка сусіди пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми. Нур­ла вис­ту­пав з ру­ка­ми гон­чо­го пса, який ню­шить уже ди­чи­ну. Ме­мет, чер­во­ний і по­ну­рий, помітніше шкан­ди­бав. Хоч бу­ло ще ра­но, сірі ма­си каміння нагріли­ся вже, як черінь печі. По їх го­лих вип­ну­тих бо­ках, то круг­лих, як ве­ле­тенські шат­ра, то гост­рих, мов верш­ки зак­ля­тих хвиль, слав­ся м'ясис­тим лис­том от­руй­ний мо­ло­чай, а ниж­че, ту­ди ік мо­рю, спов­зав поміж си­няві гру­ди каміння яро-зе­ле­ний ка­по­рець. Ву­зенька стеж­ка, лед­ве помітна, як слід ди­ко­го звіра, ще­за­ла ча­сом се­ред кам'яної пус­тині або хо­ва­лась під вис­ту­пом скелі. Там бу­ло вог­ко й хо­лод­но, і та­та­ри підніма­ли фе­зи, щоб освіжи­ти го­лені го­ло­ви. Звідти во­ни зно­ву всту­па­ли у піч - роз­па­ле­ну, душ­ну, сіру й за­ли­ту сліпу­чим сон­цем. Во­ни упер­то дер­лись на го­ри, по­дав­шись ту­лу­бом тро­хи впе­ред, по­гой­ду­ючись злег­ка на виг­ну­тих ду­гою та­тарських но­гах, або об­ми­на­ли вузькі й чорні про­вал­ля, чер­ка­ючись пле­чем об гост­рий бік скелі та став­ля­чи на край бе­зодні но­ги з певністю гірських мулів. І чим далі во­ни йшли, чим важ­че їм бу­ло об­ми­на­ти пе­реш­ко­ди, чим сильніше пек­ло їх звер­ху сон­це, а зни­зу камінь, тим більше зав­зят­тя од­би­ва­лось на їх чер­во­них упрілих об­лич­чях, тим сильніше за­пеклість, ви­пи­ра­ла їм з ло­ба очі. Дух цих ди­ких, яло­вих, го­лих скель, що на ніч уми­ра­ли, а вдень бу­ли теплі, як тіло, об­няв душі пок­ривд­же­них, і во­ни йшли обо­ро­ня­ти свою честь і своє право з нез­ламністю су­во­рої яй­ли. Во­ни поспіша­ли­ся. Їм тре­ба бу­ло пе­рей­ня­ти втікачів, по­ки во­ни не доб­ра­ли­ся до сусіднього сільця Су­аку та не втек­ли мо­рем. Прав­да, і Алі, й Фатьма бу­ли тут людьми чу­жи­ми, не зна­ли сте­жок і лег­ко мог­ли зап­лу­та­ти­ся в їх лабіринті - і на це ра­ху­ва­ла по­го­ня. Про­те, хоч до Су­аку ли­ши­лось не­ба­га­то, ніде ніко­го не бу­ло вид­но. Ро­би­лось душ­но, бо сю­ди, в го­ри, не долітав вог­кий морський вітер, до яко­го во­ни звик­ли на бе­резі. Ко­ли во­ни спус­ка­лись у про­вал­ля або зла­зи­ли на го­ру, дрібні ко­лючі камінні си­па­лись їм з-під ніг - і це дра­ту­ва­ло їх, упрілих, стом­ле­них і ли­хих: во­ни не зна­хо­ди­ли то­го, чо­го шу­ка­ли, а тим ча­сом ко­жен з них по­ки­нув у селі якусь ро­бо­ту. Задні тро­хи при­пи­ни­ли­ся. За­те Ме­мет по­ри­вав­ся на­пе­ред з за­ту­ма­не­ним зо­ром і го­ло­вою, як у роз'юше­но­го ца­па, і, шку­тильга­ючи, то ви­рос­тав, то опа­дав, як морська хви­ля. Во­ни по­ча­ли тра­ти­ти надію. Нур­ла опізнив­ся, це бу­ло оче­ви­дяч­ки. Про­те йшли. Кілька раз за­ло­мис­тий бе­рег Су­аку блис­нув їм зго­ри сірим піском й зни­кав. Рап­том Зе­керія, один з пе­редніх, сик­нув і зу­пи­нив­ся. Всі озир­ну­лись на нього, а він, не мов­ля­чи ні сло­ва, прос­тяг ру­ку впе­ред і по­ка­зав на ви­со­кий кам'яний ріг, що вис­ту­пав у мо­ре. Там, з-за скелі, на один мент миг­ну­ла чер­во­на го­лов­на пов'язка і зник­ла. У всіх за­ка­ла­та­ло сер­це, а Ме­мет сти­ха рик­нув. Во­ни ззир­ну­ли­ся - їм прий­шла до го­ло­ви од­на дум­ка: як­би вда­ло­ся заг­на­ти Алі на ріг, то мож­на взя­ти йо­го там голіруч. Нур­ла мав уже план; він пок­лав на ус­та па­лець, і ко­ли всі за­мовк­ли, розділив їх на три час­ти­ни, що ма­ли ото­чи­ти ріг з трьох сторін; з чет­вер­тої ске­ля стрімко спа­да­ла в мо­ре. Всі ста­ли обе­реж­ни­ми, як на вло­вах, тільки Ме­мет кипів і рвав­ся на­пе­ред, прос­верд­лю­ючи жад­ним оком ске­лю. Та ось витк­нув­ся з-за каміння краєчок зе­ле­но­го фе­ред­же, а за ним зла­зив на го­ру, мов ви­рос­тав із скелі, струн­кий дан­га­лак. Фатьма йшла по­пе­ре­ду - зе­ле­на, як вес­ня­ний кущ, а Алі, на своїх дов­гих но­гах, тісно об­тяг­не­них жов­ти­ми но­га­ви­ця­ми, в синій куртці і чер­воній пов'язці, ви­со­кий і гнуч­кий, як мо­ло­дий ки­па­рис, зда­вав­ся на тлі не­ба ве­лет­нем. I ко­ли во­ни ста­ли на вер­шеч­ку, з при­бе­реж­них скель зняв­ся та­бун морських птахів і вкрив бла­кить мо­ря трем­тя­чою сіткою крил.