Оповідання

Тихо сту­па­ючи, гор­до прой­шов у те­ке шейх, [20] ви­со­кий, пиш­но зо­дяг­не­ний. Пішов, по­ди­вив­ся і знов вер­нув до­до­му. Ні до ко­го не обізвав­ся, ніхто до нього. Він те­пер пос­тив і дав зарік мов­ча­ти.

Серед тиші чут­но бу­ло, як десь да­ле­ко то­рохтів віз.

Дервіші схо­ди­лись. Ки­да­ли сло­во-два, ти­хо, по­шеп­ки, й мовк­ли. Дзвінко дзюр­ча­ла во­да. Ви­сокі то­полі все ше­лестіли. Біліли в тем­ряві чал­ми і бо­ро­ди.

Підкотивсь до те­ке віз і став. Ко­ня­ка форк­ну­ла. Два чо­ловіки ско­чи­ли з во­за, мовч­ки підня­ли ко­жух, під яким щось стог­на­ло.

20

– Стар­ший дервіш, ігу­мен.

–  Меджін… меджін… [21]– хтось ска­зав сти­ха.

Зняли сла­бо­го на ру­ки і по­нес­ли у те­ке. Но­ги висіли в нього безв­лад­но, як пе­ре­биті.

Знов ста­ло ти­хо. Усі че­ка­ли. Абібу­ла не зво­див очей з те­ке, над яким здіймавсь міна­рет, мов білий при­вид.

Та ось усі стре­пе­ну­ли­ся. В вікні міна­ре­та миг­ну­ла тінь, і за­раз розлігся спів му­ед­зи­на - сум­ний, скри­пу­чий та жалібний.

Всі зня­лись із місця.

В те­ке бу­ло тем­но. Тільки ко­ло мігра­бу, [22] де сто­яв шейх, горіли дві прості лам­пи. Низька за­коп­че­на сте­ля, темні ки­лим­ки на по­мості, нерівні, ко­лись іще білені стіни, хо­лод­не спер­те повітря - скоріш на­га­ду­ва­ли за­пу­ще­ний склад, ніж дім Бо­жий. Ря­ди стоп­та­них капців, по­ли­ше­них біля по­ро­га, на­си­ча­ли повітря їдким за­па­хом по­ту. Лю­ди ста­ва­ли ряд­ка­ми і прик­ла­да­ли ру­ки до вух: ми слу­хаєм, Бо­же!… По­ча­лась зви­чай­на му­сульманська відпра­ва і ско­ро скінчи­лась.

21

– Хо­рий­, одер­жи­мий злим ду­хом.

22

– Вівтар.

Тихо, бо­си­ми но­га­ми, підхо­ди­ли дервіші до шей­ха, вкло­ня­лись і сіда­ли долі в кру­жок… Но­ги під се­бе, пле­че до пле­ча, у тісне бра­терське ко­ло. Абібу­ла чув теплі плечі своїх сусідів. Йо­му зда­ва­лось, що йо­го тіло роз­ши­ри­лось, зрос­ло пра­во­руч і ліво­руч, аж ген да­ле­ко, й тремтіло, не­мов жи­ва каб­луч­ка. Гор­де об­лич­чя в шей­ха ста­ло по­важ­ним, па­че зас­тиг­ло. Очі спус­тив до­до­лу, ди­вивсь, зда­ва­лось, на бо­ро­ду. Усі мов­ча­ли. Так ти­хо ста­ло… Світло притьма­ри­лось, і брудні стіни тісніше зсу­ну­лись. Віддаль безв­лад­ною ма­сою ле­жав не­ду­жий.

Усі че­ка­ли.

Раптом, як із од­них гру­дей, по­чав­ся спів. Повільний, розміре­ний, ску­пий. Сло­ва гу­па­ли в пісні, як ціп на то­ку, ок­ре­мо, ви­раз­но:

–  Ла-іль - ал-ла…

Монотонне і без­ко­неч­но, на­че ве­ликі го­дин­ни­ки ра­ху­ють хвилі:

–  Ла-іль - ал-ла…

Абібула приж­му­рив очі. Го­ло­ва в нього хи­тається в такт пісні, і сло­ва йдуть за сло­ва­ми, не­мов верб­лю­ди в пус­тині:

–  Ла-іль - ал-ла…

На один го­лос, у такт, без­пе­рес­тан­ку, без пе­ре­диш­ки. Всі ті ж сло­ва, усе той темп.

Так тяг­неться дов­го. Ми­на­ють хвилі, го­ди­ни; здається, дні цілі про­хо­дять. Він уже не чує ні влас­но­го го­ло­су, ні сво­го тіла, ні тіла сусідів. Всі во­ни зли­лись ра­зом, в од­но суцільне тіло, у один спільний го­лос, який ве­де пісню, дов­гу, скуч­ну, мо­но­тон­ну, не­мов ма­ши­на пом­пує во­ду або сло­ва хтось ни­же на без­ко­неч­ну низ­ку:

–  Ла-іль - ал-ла…

Не то скуч­но стає Абібулі, не то спа­ти хо­четься. Щось на­ляг­ло на мо­зок. А про­те Абібу­ла чує, як там десь гли­бо­ко, у гру­дях, на са­мо­му дні, зер­но по зерні, крап­ля по краплі, зби­рається си­ла, рос­те, зміцнюється. І знов йдуть, як хвилі:

–  Ла-іль - ал-ла…

Сумно так ста­ло в те­ке; бліді об­лич­чя не­мов зас­тиг­ли, а в серці щось нес­покійне, там щось во­ру­шиться… Клуб­ком ко­титься в гру­дях, бе­ре за гор­ло. Хо­четься крик­нуть: ти один, Бо­же, все­сильний, мо­гу­чий, в тобі вся радість, у тобі надія… Ти один, Бо­же! О Бо­же!…

Хтось хлип­нув, не здер­жавсь…

–  Алла!

І збу­див наз­би­ра­ну си­лу, всіх зняв на но­ги.

Тремтить в Абібу­ли тіло і го­рять ву­ха. Роз­гой­да­на ду­ша рветься хва­ли­ти Бо­га, тяг­не з со­бою тіло. Щось у ньому є. Якась пру­жи­на. Ве­ли­ка радість. По­бож­ний рух.

–  Немає бо­га, опріч Бо­га!…

Плече з пле­чем, знов тісний круг, братнєє ко­ло. Вінок із ха­латів та білих чалм. Радісно пісня вир­ва­лась із гру­дей:

Ля Ілля ге - іль ал­ла-ге… Ля Ілля ге - іль ал­ла-ге…

Жива каб­луч­ка уже хит­ну­лась. Раз у той бік, раз у дру­гий. Спо­чат­ку плав­ко, по­волі, у такт, не­мов тихі вітри хи­та­ють ко­лом, не­мов лагідні хвилі гой­да­ють водні лілеї. Схи­ля­ються чал­ми в честь шей­ха, гой­дається мо­зок, як у ко­лисці, ду­ша ба­жає роз­го­ну, й де­далі зрос­тає рух. Здається, вітри міцніють, підхоп­лю­ють ко­ло. Все швид­ше та й швид­ше. Зрос­тає пісня… дуж­чає го­лос, об­лич­чя ся­ють, Білі ха­ла­ти на­ду­лись від вітру, і ма­ють по­ли. Пок­ло­ни все глибші, все нижчі. Тіло зги­нається уд­воє, в'ється, як вуж, ки­тиці фезів ска­чуть по чал­мах, а сло­ва пісні зли­лись у крик:

–  Е-ге-лла!… е-ге-лла!…

Росте той крик, ска­че, мов по дра­бині, все ви­ще, як ди­кий звір у го­рах, тяг­не з со­бою тіло, за­хоп­лює дух.

–  Е-гге-лла!… е-гге-лла!…

Бліді об­лич­чя скри­ви­лись, тіло б'ється у кор­чах… Абібу­ла пла­че. Хли­па­ють другі… Вже не стає си­ли, зне­мо­га…

Та ось потіха. Мов упа­ла з не­ба. Ви­со­кий те­нор по­чи­на пісню - ве­се­лу, бадьору, яс­ну, як ан­гельський спів:

Юдже сул­та­ним Дерде дер­ма­ним - Шу тен­де джа­ним Ху де мек істер-гу!…

–  Гу-у!
– З де­сятків гру­дей ви­хо­пивсь радісний пок­рик.

–  Гу-у! Один! Ти один, Бо­же, ве­ли­кий Бо­же, даєш лік там, де вже ніхто по­мог­ти не змо­же…Ду­шею й тілом праг­ну ска­за­ти, що Ти один! Г-у-у!…

Дика радість ха­пає за сер­це… Абібу­ла чує, як нові си­ли, ве­ликі, незміряні, ввілля­ла та пісня у йо­го чле­ни. Во­ни всі ска­чуть, радіють, усі слав­лять Бо­га… Пли­гає тіло в ша­ле­них ру­хах, хви­лю­ють гру­ди, і ска­че го­ло­ва, за­ли­та по­том, а крізь зап­лю­щені очі він ба­чить не­бо, усе в ог­нях. Ба­чить тро­ян­ди, чер­воні гра­на­ти, білі лілеї… Го­рять… цвітуть… літа­ють… Цілий дощ цвітів… Ллють па­хощі в гру­ди… Труд­но так ди­ха­ти… Він уже не мо­же співа­ти, він лед­ве всти­гає за всіми:

–  Гал-гай!… ай-гай!… ай-гай!…

Всі - од­но тіло, що ска­женіє у ру­хах, всі - один го­лос, що сла­вить Бо­га:

–  Ай-гай… ай-гай…

А пісня бадьорить, а пісня ллється, як із не­ба, ве­се­ла, радісна, чис­та, мов ан­гел співає.

Хтось пле­ще в до­лоні… От хтось сміється - ха-ха!

–  Алла!

Швидше, прудкіше, всі ра­зом… Ос­таннім ду­хом… Решт­кою сил.

–  Хай-хай… Жи­вий… жи­вий… Бог жи­вий…

Крик ска­женіє, гар­чить, як прибій мо­ря, як лю­тий пес… Б'ють ки­тиці фе­зи, мо­та­ються го­ло­ви, підпли­гує тіло, тан­цю­ють пе­ред очи­ма зе­лені кру­ги й хи­та­ються стіни те­ке у сла­ву Ал­ла­ха…

–  Живий… жи­вий… жи­вий…

Ох, яка радість… ох, яке щас­тя… Не­бо розк­ри­лось… Ан­гелів вид­ко… ма­ють уже кри­ла… Аж пла­кать хо­четься… сльози ду­шать за гор­ло…

–  Ай-хай… ай-хай!…

Танцюйте, радійте!…

Море бу­шує, ре­вуть хвилі і лізуть на бе­рег, щоб усе за­то­пи­ти.

Тоді прос­тяг шейх ру­ку і од­ним згу­ком ути­шив хвилі. Всі стих­ли, спи­ни­лись, бліді, схудлі, зів'ялі, мов тіні. Всі сіли. Но­ги під се­бе, пле­че до пле­ча. Зня­лось між ни­ми біле ряд­но, й не­ду­жий, во­ло­ча­чи но­ги, на­че па­вук, підліз під нього.