Оповідання

«Виставили в церкві кар­нав­ку, - ду­мав Хо­ма, - і дав би чо­ловік на тих го­лод­них що змо­га, та що ж - дай, го­лод­не, хліба!..»

Хима ле­жа­ла на по­лу, розп­лю­щив­ши очі, і в її го­лові сну­ва­ли­ся ду­ми: «Роз­до­був, хва­ли­ти Бо­га, ста­рий тро­хи гро­шей… Хоч на який час ути­хо­ми­риться, а то й ди­ха­ти не да­вав мені з тим п’ятиз­лот­ни­ком. Намігся вод­но: дай та й дай!.. Та що з тих гро­шей? Не на­дов­го й вис­та­чить, тре­ба кар­топ­лею на­ма­га­ти… Доб­ре, що хоч кар­топ­лю маємо… А у тих го­лод­них, що чи­та­ли ба­тюш­ка в церкві, ма­буть, і кар­топлі не­має! От десь го­ре: ми ще самі, двоєчко нас, ато, бо­ро­ни Бо­же, сім’я ве­ли­ка, діточ­ки дрібні, пи­щать з го­ло­ду, а тут ні крихіточ­ки, на ро­си­ноч­ки зак­ро­пи­ти­ся… Як­би ближ­че, да­ла б з мірку кар­топлі… З щи­рої ду­ша за­по­мог­ла б… Ох, бо й я знаю, що то го­лод, а там, вид­ко, ще гірше діється…» І пе­ред очи­ма Хи­ми­ни­ми про­су­ва­ли­ся кар­ти­на, од­на од­ної сумніші, од­на од­ної страшніші; і її сер­це умліва­ло з жа­лю за ти­ми го­лод­ни­ми, хоч невідо­ми­ми їй людьми… «А мо­же, - і в го­лові її про­май­ну­ла дум­ка.

– Ні-ні!
– відга­ня­ла Хи­ма неп­ро­ха­ну дум­ку, що ля­ка­ла її своєю нез­ви­чай­ністю.
– Не дам!.. То не моє, то внуч­чи­не… А мо­же…» Ста­ра зак­ляк­ла, увірвав­ши дум­ку, та мов прис­лу­ха­ла­ся, що ска­же сер­це, як по­го­диться з дум­кою…

«Господи!
– ду­мав Хо­ма.
– Чо­го ті го­лодні вви­жа­ються мені сьогодні? Мо­же, се ма­на яка? Во­но го­ди­ло б ся за­по­мог­ти, бо си­тий го­лод­но­му не вірить, як ка­жуть, а з ми­ру по нитці - го­ло­му со­роч­ку. Кор­тить мені ска­за­ти щось бабі, так бо­юся… Во­на вже й так ли­ха на ме­не за то­го п’ятиз­лот­ни­ка… А мо­же, ска­за­ти?..»

–  Химо!
– насмілив­ся Хо­ма.
– Ти спиш?

–  Ні, чо­гось ме­не сон не бе­ре… - І я не зас­ну… вер­зеться вся­чи­на… го­лодні вви­жа­ються, з тих країв, де го­лод…

–  Се справді! Й мені во­ни на думці вер­тяться… Ма­буть, го­рю­ють там, бідо­лашні?!

–  Атож! Знаєш що, Хи­мо? Я ду­маю…

–  Про п’ятиз­лот­ни­ка?

–  Еге ж… як­би нам йо­го… теє… в кар­нав­ку…

Хима не відповіда­ла. В хаті ста­ло ти­хо; Хо­ма чув, як ка­ла­та­ло йо­го сер­це, бо він тро­хи на­ля­кавсь своєї сміли­вості.

–  Віддамо… Як має піти на що інше, хай луч­че йде на го­лод­них. Завт­ра відне­су до церк­ви.

–  Отак кра­ще!
– вільніше відітхнув Хо­ма.

Старі по­мов­ча­ли, затх­ну­ли гли­бо­ко, а тро­хи зго­дом зас­ну­ли.

Другого дня, зібрав­шись до церк­ви, Хи­ма відчи­ни­ла скри­ню, вий­ня­ла ганчірку з п’ятиз­лот­ни­ком, роз­гор­ну­ла її, ог­ля­ну­ла свій скарб, що трид­цять літ хо­ва­ла, як око, і знов за­гор­ну­ла, її ру­ки ми­мохіть зро­би­ли рух до скрині, але во­на спішно підня­ла їх і схо­ва­ла вуз­лик у па­зу­ху.

Після служ­би бо­жої Хи­ма наб­ли­зи­лась до кар­нав­ки, неш­вид­ко до­бу­ла з ганчірки п’ятиз­лот­ник, пот­ри­ма­ла йо­го в руці й уки­ну­ла в кар­нав­ку.

Цок!..

Довгу хви­ли­ну сто­яла Хи­ма пе­ред кар­нав­кою, слу­ха­ючи, як той згук «білих гро­шей» лу­нав в її ухах, але на серці в неї ста­ло і радісно, і ве­се­ло, мов на Ве­лик­день.

Перехрестившись до об­разів, Хи­ма неспішною хо­дою по­да­лась до­до­му…

***

Того ж та­ки дня піп вий­мав гроші з кар­нав­ки. По­ба­чив­ши ме­жи мідя­ка­ми срібний п’ятиз­лот­ник, він не­ма­ло зди­ву­вав­ся.

–  Дивіться, - ка­зав він, розг­ля­да­ючи старі гроші, - а я й не знав, що ме­жи моїми па­рафіяна­ми є такі ба­га­тирі!..

29 лю­то­го 1892, с. Ло­па­тинці

ПО-ЛЮДСЬКОМУ

Оповідання

Весняний вітер сти­ха віяв над ви­ног­рад­ни­ка­ми й охо­лод­жу­вав загрітих пра­цею робітників. Вог­ка зем­ля мліла в га­ря­чо­му зо­лоті со­няч­но­го проміння, вільна від тіней і хо­лодків. Голі де­ре­ва не­мов ку­ри­лись си­зо-зе­ле­ним ди­мом: щось, на­че мрія про розкішну літню одіж, об­гор­та­ло їх спов­нені со­ком віти. Скрізь бу­ло так ба­га­то світла й ра­дості, так ви­раз­но відчу­вав­ся тре­пет­ний віддих по­нов­ле­ної землі, повітря бу­ло та­ке п'яне й пов­не ще­бе­тан­ня, що ми­мохіть ба­жа­лось ру­ху, кри­ку, ре­го­ту…

Тож на ро­боті бу­ло ве­се­ло. Ці кілька де­сятків робітників, що прий­шли зда­ле­ка на чу­жи­ну за­роб­ля­ти що­ден­ний хліб, не­мов за­бу­ли на всі свої тур­бо­ти під впли­вом вес­ня­ної дни­ни і так са­мо щи­ро ни­щи­ли чу­жу пра­цю, як дба­ли за влас­ну. Нав­ряд хто з них ду­мав, гу­па­ючи важ­кою трам­бов­кою по зру­ба­но­му й за­си­па­но­му зем­лею ви­ног­рад­ни­ку, про ха­зяїна зни­ще­но­го са­ду. Що їм той мол­ду­ван і та філок­се­ра! То не їх діло, во­ни за­роб­ля­ють.

Над ви­ног­рад­ни­ком сто­яв гомін. Здебільшо­го зем­ля­ки, во­ни завж­ди ма­ли те­ми до роз­мов. Во­ни зга­ду­ва­ли своє се­ло, своїх лю­дей, на­че тільки вчо­ра з ни­ми ба­чи­лись, - і час­то який­сь рух або од­не сло­во, нез­ро­зуміле чу­жо­му, вик­ли­ка­ло цілий рій зга­док і нев­пин­ний регіт.

Сонце припіка­ло. То той, то дру­гий, гуп­нув­ши трам­бов­кою, підно­сив білий ру­кав до зас­ма­ле­но­го об­лич­чя й об­ти­рав упріле чо­ло, розп­рос­то­ву­ючи зігну­ту спи­ну. Цей хви­ле­вий ант­ракт у ро­боті був та­ким при­род­ним, та­ким ко­неч­ним, що я ми­мохіть звер­нув ува­гу на робітни­ка, який ні ра­зу не по­ко­рис­ту­вав­ся їм.

Цей робітник дав­но вже ціка­вив ме­не. Він одрізняв­ся од дру­гих своєю нез­ви­чай­ною працьовитістю, яко­юсь зав­зятістю в ро­боті; він за­пек­ло ви­ки­дав з се­бе си­лу як щось не­потрібне й во­ро­же. Йо­го прос­то од­ри­ва­ли від ро­бо­ти на обід або спо­чи­нок, він завж­ди ос­таннім і з ви­ди­мою не­охо­тою ки­дав її. Мов­чаз­ний і пох­му­рий, з блідим нер­во­вим об­лич­чям, він рідко ко­ли підво­див очі - чорні, з ли­ховісним вог­ни­ком. Я звик йо­го ба­чи­ти у вся­ку по­го­ду в куцій чу­гаїнці, в рудій шапці на зби­то­му во­лоссі, з ко­рот­кою люлькою в зу­бах, з якої він раз у раз пах­кав, ви­пус­ка­ючи стру­мок синього ди­му. Я знав, що йо­го звуть Кар­пом, що він хо­ро­ший робітник, і більш нічо­го. Роз­мо­ви­ти­ся з ним мені не вда­ва­ло­ся.

Я підійшов до Мак­си­ма. Цей був цілком про­ти­леж­на на­ту­ра. Ви­со­кий і біля­вий, ви­мушт­ру­ва­ний у військовій службі, од якої ли­ша­лась у нього лиш зручність в ру­хах та бра­ва пос­тать, - він був весь по­рив і од­вертість.

–  Ви доб­ре знаєте Кар­па?
– пос­пи­тав я.

–  Атож… Ми з їм з од­но­го се­ла, з од­но­го кут­ка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дво­ри­ща.

–  Чи він зро­ду та­кий працьови­тий та мов­чаз­ний?

Максим осміхнув­ся:

–  Та він тру­дя­га па­ру­бок був… звісно, не та­кий, як те­пер, ко­ли йо­го на­па­ло…

–  Як «на­па­ло»? Що на­па­ло?
– заціка­вив­ся я.- Роз­кажіть, Мак­си­ме.

Максим спа­лах­нув. Рум'янець зал­ляв йо­го об­лич­чя, і білі ву­си ста­ли не­мов мо­лоч­ни­ми.

–  Багато роз­ка­зу­ва­ти, - зап­нув­ся він і за­раз же по­чав: - Він, ба­чи­те, письмен­ний, гра­мо­ту знає, книж­ку чи­тає. Ще па­руб­ком усе, бу­ло, до вчи­те­ля хо­дить. А вчи­тель наш ро­зум­ний пан був, не гор­дий, та щось прош­пе­тив­ся, й заг­на­ли йо­го ку­дись… да­ле­ко од нас… Так ото бу­ло чи в неділю, чи в свя­то - Кар­по вже й си­дить в учи­те­ля на бесіді. Па­руб­ки на ве­чор­ниці зби­ра­ються, кли­чуть йо­го до дівчат - не хо­че.

«Що я,- ка­же, - по­чую там ро­зум­но­го, чо­го нав­чу­ся?.. Дур­ниці, й більш нічо­го…»

«Чи не в ченці ча­сом га­даєш пост­ри­га­ти­ся?» - жар­ту­ють бу­ло.

«У ченці я не піду, а ху­до­би­ною не­тя­му­щою вік звіку­вать не ба­жаю…»

Хлопці й на­ла­ють йо­го, що він на­че ху­до­би­ною їх нарікає, а він нічо­го, знов до учи­те­ля в гості…

Ми з Кар­пом то­ва­ри­шу­ва­ли - звісно, зрос­ли укупі, ра­зом і го­робців дер­ли, і то­вар пас­ли, ра­зом і па­ру­бо­чи­ли… Оце в неділю зби­ра­юсь, бу­ло, на му­зи­ки, підійду до ліси й гу­каю Кар­па, щоб охотніше бу­ло поміж че­ляд­дю. А він ви­су­неться з ха­ти та й тяг­не ме­не у са­док.