Орігамі-Блюз

Нижче - масна іржавочервона стрілка вниз.

Мрія та Макс дивляться вниз: на дверях писало крейдою: «ЛІТО».

Мрія чує свій голос, хоча нічого вголос не промовляла.

–  Як туди можна потрапити?

–  Туди не можна потрапляти.
– відповідає голос Макса, хоча Мрія дивиться в цей час на його губи: ті не ворушаться.

–  Ти щось сказав?

–  А ти?

–  Я - ні… Так… Не знаю… Так!!! Так, але…

–  Я відповів.

–  Окі, нехай буде телепатія. Теоретично пройти ці двері можливо?

Макс знизує плечима й виставляє перед собою руку з годинником. Замість циферблата на ремінці - однаєдина кнопка ENTER у своєму природному вигляді.

–  Натискай!

Мрія тисне без вагань та думок, ніби її рука робить це сама, відокремлена від тіла.

Зі стелі одразу ж починають сипатися дріб ні камінці, земля з піском, що дуже швидко провокує падіння стелі, та, відповідно, усього, що було над нею (наскільки глибоко під землею все це відбувається, невідомо).

Макс бачить перед собою сполотнілий ма некен, що лежить на білому вапняку горілиць просто неба. Перше його свідоме людське почуття - жах. Через деякий час манекен роз плющує очі. Через деякий час намагається пово рушити вустами. Ще через деякий час - Макс уважно стежить за Мрією - її очі наповнюються вологими кольорами, до очей, мов риби, запливають перші непевні напівсвідомі думки.

Оживають, тріпочуть ніздрі, вії…

Раптом Мрія з різким криком підхоплюється, але одразу бачить Макса і, ще нічого не тямлячи, рефлекторно пляцкає по кишенях у пошуках сигарет. … коли обоє закурюють, він обережно бере її за руку. Намагається говорити буденно: -… слу’, я був звичайним хробаком, який проїдає собі хід у ґрунті, пропускає землю через травну кишку.
– … слу’, я була бензиновою плямою, яка просотується крізь ґрунт! І кожна окрема крап ля мене бачила ґрунт обабіч у найдрібніших деталях. Але всі ці краплі та струмочки якось «знали», що вони - різнокольорова бензинова пляма, в якій з цієї інформації утворюється цілісна картинка: вапнякова пустеля з круглими, немов ополонки, антрацитовими озерцями. Біля них зі шпарин у вапнякових плитах витикалися трикутні крихітні квіти лише двох кольорів: бузкового і блідожовтого. Це був блискавичний образспалах цього самого місця, де ми зараз.

Але одразу по тому промайнуло: ми з тобою в купе швидкісного потяга, ти, голий, стоїш на столику, й аж по пояс виставився з вікна догори обличчям - на шаленій швидкості - дивишся на зорі… А потім усе вимкнулося.

–  Ти бачила купе перед тим, як ми тут опинилися?
– … угу.
– … я саме тоді на мить відчув - й водночас побачив себе збоку, - ніби я мчу верхи на ядрі, як Барон Мюнгаузен, у зоряному тунелі…

А по всьому одразу побачив оце все, тебе поруч. Ти так розслаблено спала, була така гарна… я вже хотів тебе взяти.

–  По всьому?!

–  Треба ж переконатися, що ми залишилися людьми: іди до мене…

–  Я не можу…

–  Ммм, я знаю, що тобі подобається, ссс сауурозтули ніжки, ооооумпідисюди, мм мкицю - розсунь - ніжки…

Мрія - млява. Макс - ніжний. Алеледве стримуєсебеабине… Прош!Трик!Ну!Ти! її до самої горлянки собою - вже вмить залізо бетонним, - за той манекен. За той жах, який вона змусила його пережити. За те, що він тоді несвідомо, дико хотів той манекен!

Чим далі Мрія зволожується, тим потужніше загусає повітря довкола, тим розпливчастішими робляться абриси довкілля, тим важче Максові рухатися, - спочатку немов у воді, потім наче в олії…

Макс таки знаходить в собі сили подолати цей простір, аби увійти у Мрію…

–  Ооооооооооооооооооооооооооооо…

–  Ти щось сказав?

Мрія крізь товщу скла бачить Макса, закля клого у шкляній брилі, ніби мураха в бурштині.

Ніби фігурка в брелоку для ключів з прозорої пластмаси. Чи в олії сувенірної авторучки.

Макс незворушний, але по його вибалушених засклілих очах й телепатичних звуках якогось булькання, Мрія здогадується, що він бачить її у такому ж вигляді. Нічого, окрім товщі прозорого шкла (або пластмаси) та одне одного, вони більше не бачать. Від несподіванки обоє ще досить довго телепатично булькають.
– атт ккуррва, ми втрапили!
– врешті чує Мрія Максів голос.

Мрії хочеться плакати. Але вона не може зробити цього фізично, бо за межами її тіла (якого вона, до речі, теж не відчуває) одразу починається оця прозора субстанція, котра огортає її щільно, мов повітря. Зіниці затерпли й спинилися назавжди. Таким це, принаймні, видається зараз. Дивитися Мрія може лише вперед себе.

–  Тіко не плакай. Затопиш сльозами мізки.

–  Чорний гумор - це наш метод… А якщо я дійсно заплачу, невже - в себе?!

–  Навіть не намагайся перевірити. Хтозна, до чого це призведе? Буде шкода, якщо твої мозки розчиняться в сльозах. Навіщо мені безмозка жінка? Я припиню тебе кохати!

Мрія одразу починає рюмсати.

Через деякий час Мрія помічає, що ридає вголос, сховавши обличчя в колінах й, охопивши коліна руками, розгойдується туди сюди. Від здивування припиняє це неподобство.

Усвідомлення звичайного газоподібного прос тору пронизує її звірячою ейфорією. Мрія за ходиться істерично реготати, бігати, плигати, судомно дихати, рефлекторно шукати цигарки, отже, не одразу згадує про Макса. Рвучко обер тається довкруж, роззираючись, і бачить Макса: той, ніби нічого й не сталося, сидить і палить.

–  Ну шо, продуплилася?

Мрія підскакує до Макса й щосили заряджає йому такого ляпаса, що від несподіванки він гепається навзнак. Цигарка відлітає вбік.

–  Як би ти вибрався без мене!

–  А як би ти заплакала без моїх бздур?
– ошелешений, швидко опановує себе він.

–  А, йди ти… - Мрія вже відтанула.
– Просто історія про Кая та Герду… Йди під три чорти, - вже механічно повторює вона.
– … ти що, мене кохаєш?
– Мрія випустила дим й примружилася.

Макс, мовчки посміхаючись, пригортає її до себе й підносить наручний годинник до Мріїних очей. Замість циферблату - кнопка ESC. Він мовчазний здебільшого, Макс…

–  Натискай!..

P.S. А хто ж був третім? А третім було Мріїне відчуття, що у цьому сні за ними стежить Флеш: розбирає партитуру й бачить їх крізь ноти, немов крізь колючий дріт…

3. З історії хвороби: користування туалетним папером

Мрії добре з собою, попри все, що вона про себе знає - вона подобається собі такою.

Мрія не зможе бути інакшою, вона це знає, її це влаштовує. Жахлива спадковість по лінії матері: низка жінок, які виходили заміж за не своїх чоловіків і все життя пили життєву силу з них, зі своїх дітей, з усих, хто потрапляв у коло родини. Агресивноідіосинкразійне тяжін ня до жертви з хибним усвідомленням власної жертовності. Інше тлумачення цієї маловивченої, але дуже розповсюдженої хвороби - енер гетичний вампіризм. А все починалось, як у казці: тунель, світло, сяйво, любов материн ська. Мати - ментальний слідчий. Тато - анти кварний літак, у якого постійно глухне дви гун. Привід для існування - егоцентризм та цікавість. Реакція домашньої прокуратури - деспотизм до ідіотизму. Результат - кривавий терор обох сторін. В епіцентрі - глухне нещас ний двигун. Врешті воля. Перше кохання - на жаль, найчастіше - знак долі. І найчастіше - розчарування. Тут починається мимовільний процес зсування від інфантильності - вбік.

Замкнене коло. Алкоголізм. Дебілізм. Аутизм…

Усвідомлення того, що «не помреш молодим» дається важко… Люди з генетичною категорією марґінальних дилем. Такі, мов попкорн, штампують до болю схожих на себе нащадків.

Надміру опікуються виготовленням лялечки аутизму - пастки, виборсування з якої імітує пологи. Проте затягується на все життя. Й відбувається з усіма можливими аналогіями до патологій, зазначених у медичних довідниках (розділи: патологоанатомія, акушерство та гінекологія, анатомія ЦНС; проміжок - суд медекспертиза). З часом виявляється, це - ли ше початок. Це шар молочного шоколаду суперкіндерсюрпризу, який ти, мов хробак, ледве прогриз зсередини. Оболонки більше немає, so… Воля? Дуля! Певному відсоткові - дуля з маком! Оболонки більше немає, а ти - іграшка. В найскладнішому випадку - іг рашка, яку ще треба зібрати за турецькою інструкцією з кількох деталей. Якщо має бути те, що зображено, - краще не починати. Й без того вистачає на білому мутантів! Contra spem spero, мутанти! Хіба ревуть воли, як ясла повні?