Останній заколот

— Україна — селянська, — заявив Микола Прокопович, — і український селянин мав скрутити пролетарям м’язи. Як ви дивитеся, Борисе Миколайовичу, — обернувся до Толпиги, — чи не варто наголосити на цьому в наступній статті? Пояснити селянству, хто його справжній ворог!

— Так-так-так… — тільки й відповів Толпига не без багатозначності. — Революція принесла Росії не тільки правду, а й піну, от на чому слід зіграти. І ця каламутна піна — більшовицьке засилля!

— Бравіссімо! — вигукнув Василенко-молодший. — Мовлено точно й водночас образно. Ви будете редактором нашого майбутнього центрального органу.

— Гадаєте, відмовлюсь? Ні в якому разі. Я сам прийду до керівництва нової держави з вимогою: дайте мені журнал чи газету!

— Хто ж вам відмовить?

— Конкуренти знайдуться.

— О-о!.. — покрутив над головою вказівним пальцем Микола Прокопович. — Кожен приписуватиме собі безліч заслуг!

— Першість належатиме бійцям, котрі, ризикуючи життям, прокладали шлях до перевороту, — заявив Василенко-молодший.

— А тому, панове, я закликаю вас до граничної обережності, — сухо мовив Чебаков. — Якщо виникнуть ускладнення — нічого не знаю, моя хата скраю… Доказів проти нас нема, хіба що журнали… — поплескав долонею по стосу “Нови”. — Але ж тут викрутитися легко: хтось підсунув…

До кабінету зазирнула Марія Данилівна:

— Самовар готовий… Припиняйте ваші дискусії…

— Вони тільки починаються… — Обвів усіх очима Толпига і перший посунув до вітальні, звідки долинав аромат добре завареного чаю.

30

Іван Іванович нетерпеливився і підганяв коня. Учора був у Високій Печі й мав розмову з отцем Леонтієм — той повідомив, що через тиждень загін Длугопольського піде з їхніх країв на північ, де скоро почнеться повстання. Проти повстання Іван Іванович не заперечував, навпаки, чекав його з нетерпінням і молився богу за успіх, а от звістка, що отамана не буде під боком, засмутила. Гадав, що з допомогою Длугопольського все ж удасться позбутися зятя, та й взагалі сам факт, що поблизу існує загін, який збройно бореться з совдепами, якось морально підтримував його. Не кажучи вже про усвідомлення власного внеску в цю боротьбу — узяти хоча б Краснопілля, хто як не він допоміг Длугопольському покарати там червоних?

Недалеко від Трощі починався гай, він обіцяв затишок і прохолоду, Тимченко зняв кашкета й рукавом обтер чоло. Дорога спускалася до струмочка, там можна було напитися чистої джерельної води, Іван Іванович навіть відчув її смак на спечених губах, вйокнув на коня, та з-за дерев вийшли двоє з гвинтівками, стали напереп’ят.

Іван Іванович не злякався — та й чого лякатися? Якщо червоні — от вам посвідчення, заготівельник райфілії їде по селах, якщо ж свої — тим краще, спільну мову з ними він завжди знайде.

— Хто такий і куди пнешся? — грубо запитав хлопець у синій сатиновій сорочці.

А другий, зовсім ще сопля, як відзначив Іван Іванович, наставив на нього гвинтівку. Тимченка завжди дратувало, коли в нього цілилися, адже гвинт заряджений, і невідомо, що в голові у цього молодика й чи не вдарить раптом у цю голову сеча.

— Ану, прибери зброю! — гримнув на юнака.

— Диви, а воно ще гавкає… — весело зауважив хлопець у синій сорочці. — От стрелимо зараз — навіки замовкнеш…

У Івана Івановича відлягло від серця: сільрадівці так не поводитимуться. Мовив вагомо:

— Кажу: не бався зі зброєю. Отаман у селі?

— Бач кого захотів — отамана! — щиро здивувався юнак. — Звідки його знаєш?

— А це вже не твоє діло, — зовсім повеселішав Тимченко. — Проведіть мене до Миколи Костянтиновича або до пана Грунтенка.

Хлопці перезирнулися: дядько в бідарці знав імена отаманів, а це свідчило, що він не чужий.

— Проїжджайте, — опустив гвинтівку юнак. — Попову хату знаєте?

— Не так уже й важко знайти.

— Точно, відразу за церквою. Там ще садок вишневий.

Але старий вирішив по-своєму:

— Ти, Грицю, тут сам побудь, — наказав і, діставши нагана, вмостився поруч Тимченка. — Їдьмо, добродію, бо самого вас пускати не можна.

— Їдьмо, — погодився Іван Іванович одразу, бо рішення вартового справді порадувало його: виходить, отаман навів у загоні порядок, не те що було колись у Таргана…

Длугопольський вийшов до Івана Івановича у садок у свіжій, дбайливо випрасуваній сорочці, чисто виголений і усміхнений.

— Радий бачити, — тільки й мовив, — завжди радий, бо приносите гарні звістки.

— Тепер гарних мало, — похмуро пробуркотів Іван Іванович. Чомусь отаманова усміхненість не сподобалася йому, хоч мав би, навпаки, радіти. Якщо в Длугопольського чудовий настрій, значить, отаманові справи добрі, а справи в них, фактично, спільні.

— Чому ж, — заперечив отаман, — бачите, червоним з нами не впоратися, й скоро ми себе покажемо!

— Це правда, що тікаєте звідси? — прямо запитав Іван Іванович.

— Не тікаємо, а передислоковуємось, — поправив Длугопольський.

— А хто ж тут лишиться?

— А ви й лишитесь, — усміхнувся отаман. — Ви й численні наші прихильники. Скоро оголосимо загальне повстання — всі за зброю й візьмуться.

— Повстання — це добре, — сказав Іван Іванович, твердо знаючи, що особисто він за зброю не візьметься: для цього є молодші й необачливіші. Бо не лише ти стріляєш, а в тебе також, і дурна куля може влучити. Проте не станеш це пояснювати отаманові — звичайний вояк на зразок Якубовича, що з нього візьмеш?

— Чаєм пригостите? — запитав, бо відчував спрагу.

— Не тільки чаєм, ви у нас дорогий гість, і обід зараз буде.

— Раніше побалакаємо, — зупинив отамана Тимченко, бо знав: справи краще вирішувати на голодний шлунок.

Отаман дав знак, і їм поставили під яблунею лавку, вкриту суконною ковдрою.

— Осінь, — сказав Іван Іванович, побачивши під яблунею падалицю. — От і літо минуло, як швидко все проходить, не помітиш, і на той світ уже треба збиратися…