Останній заколот

Яковлєв догадувався, що не тільки в нього, та що міг учинити? Таку жінку, як Ляля Підвойська, за нинішніх умов лише одному чоловікові утримати неможливо, вона хіба що по кишені товстому непманові, однак від непмана не залежить розподіл ролей у театрі…

Подумавши таке, Олекса зрозумів, що й тут він помилився. Зрештою, опасистий непман може підгодовувати того ж режисера Гриншпуна й ставити йому умови — воістину незбагненний людський мурашник і людські взаємини на цьому світі.

Біля “Континенталю” тупцював Швайковський. Довгий, худий, з довгим носом і довгими, мало не до колін руками, він був увесь якийсь виголоджений і нагадав Яковлєву худого й довгоногого хорта, тим паче, що Швайковський час од часу шморгав носом, немов принюхувався.

Жора, побачивши їх, посміхнувся й навіть спробував шаркнути перед Лялею ногою, але вилощений дженджур з нього явно не вийшов. Жора засоромився, заховав довгі ноги за спину й попрямував за Яковлєвим до чисто вимитих дзеркальних дверей, біля яких стовбичив бородатий швейцар із золотими галунами.

Боже мій, подумав скрушно Яковлєв, відшуміли революція та громадянська війна з їхніми жорстокостями, ось тут, зовсім поруч, у скверику, розстрілювали комісарів у шкірянках, потім комісари — золотопогонників, а навіщо? Все повернулося на круги своя, і настане час, коли він з Лялею під’їжджатиме до “Континенталю” на шикарному автомобілі, й швейцар вибігатиме на бруківку, аби відчинити їм дверцята.

Швейцар і зараз відчинив їм двері шанобливо, й зал зустрів їх електричним світлом, музикою і принадним запахом підсмаженого м’яса.

Вони розташувалися за зручним столиком у кутку, замовлення приймав офіціант у чорному сурдуті з метеликом на крохмальній сорочці, але меню було виписане каліграфічним почерком лише на двох аркушах не зовсім білого паперу, шампанського не було, і Ляля презирливо наморщила свого точеного носика. Проте Олекса не звернув на її вибрики уваги: дякуй богові, що є більш-менш пристойна кримська мадера й червоне вино типу бургундського, а вони із Швайковським не заперечують проти звичайної горілки, якщо під неї знайдуться оселедчик та мариновані грибочки. Грибочки знайшлися, крім того, офіціант приніс тонко нарізану шинку й справжні шпроти, шпротів Яковлєв не бачив уже біс його зна скільки, та й коштують, мабуть, біс його зна скільки — згадка про ресторанну дорожнечу штрикнула Олексу в серце, та лише на мить: останні роки навчили жити одним днем і цінувати саме цей день, бо завтрашнього могло й не бути. Щоправда, саме тепер відкрилися якісь перспективи, з’явився якийсь твердий грунт під ногами — за це можна й випити…

Й вони випили по першій — навіть Ляля не відмовилася від чарки горілки. Олекса здогадувався, що саме так і станеться, знав він також, що до кінця вечора Ляля набереться вщент і доведеться брати візника до Пирогівської — що ж, кохання завжди вимагає жертв…

Оркестр заграв фокстрот, який тільки входив у моду, і Яковлєв з Лялею пішли до естради. Олекса бачив, як чоловіки озиралися на його партнершу, це якось підвищувало його самого — мужчина, який володіє такою жінкою, не може бути ординарним.

Танцювати фокстрот Яковлєв навчився в театрі, взагалі, вважав театр мало не академією інтелектуалів, і справді, гарний актор має знати все; музику, сучасну й класичну літературу, повинен танцювати, хоч трохи співати, не кажучи вже про вміння зазирнути в душу людини й розібратися в усіх її відтінках. Либонь, вони танцювали фокстрот чудово, бо навіть музиканти поплескали їм, і Олекса повернувся до столика як на крилах, ковзаючи недбалим поглядом по обличчях ресторанних завсідників. Скільки їх тут — найрізноманітніших… А головне — жодного пролетаря в запраній косоворотці. Білі сорочки й краватки на чоловіках, жінки при парадних зачісках і вечірніх туалетах, але нема вродливішої за Лялю — боже мій, аби ж вона тільки не коштувала так дорого!..

Раптом Яковлєв зачепився за чийсь уважний погляд. Автоматично відвів очі, ще не збагнувши, що це за чоловік, та відразу знову глипнув на нього й подивувався, що не впізнав першої ж миті. Точно, отой колишній царський полковник, здається, його прізвище Яновський, і поруч нього за столиком впівоберта до них з Лялею — Наталя.

Але ж тепер отой полковник став гаражним слюсарем, а хіба слюсарі ходять до “Континенталю”?

Яковлєв відчув, що настрій у нього зіпсувався. Він написав анонімного листа на цього слюсаря, гадав, що знищив його, а той — у “Континенталі”…

Треба ж, один погляд, зустріч очима, і все одразу потьмарилося. Чому? Біс з ними, усіма полковниками світу, плювати навіть на колишніх царських генералів, уже забув і Наталю, і її дурепу-матір, здається, її звуть Серафимою Володимирівною, й він мав нещастя вислуховувати її нескінченні базікання… Однак усе це вже відійшло, все у далекому минулому, невже він справді кохав і навіть опустився до того, що почав з’ясовувати взаємини з оцим полковником?

Яковлєв посміхнувся Лялі, стиснувши її лікоть. Дівчина підвела на нього променисті й вологі від збудження очі, знала: вона тут королева, й всі чоловіки біля її довгих, струнких, узутих у модні “лодочки” ніжок…

Яковлєв налив собі повну чарку горілки й, не дочекавшись Швайковського та Лялі, вихилив по робітничо-селянському, одним ковтком і не закушуючи. Горілка обпекла його, він подивився на Лялю просвітлено, та дівчина маніжно закопилила губу.

— Як візник… — процідила.

— Певно, у кожного слов’янина буває стан, коли хочеться вижлуктити півсклянки просто так…

Швайковський глипнув на нього розуміюче:

— Залити душевний вогонь чи скруху?

— Яка скруха?.. — похитав головою Олекса. — Коли поруч друг і кохана жінка!

— Щось стривожило тебе! — не запитав, а ствердив Жора.

— Ні, — збрехав Яковлєв якомога щиріше, — все гаразд, і давайте вип’ємо ще.

— Оце мова справжнього чоловіка, — задоволено примружився Швайковський, і Яковлєв випив, дивлячись Лялі просто у вирласті циганські очі, й наче побачив своє відображення в них: воно то гасло, то спалахувало.

“Як усе моє життя”, — вирішив раптом і пошукав очима столик, за яким сиділи Наталя зі своїм полковником, та не знайшов. Зробилося сумно, а Ляля, вихиливши півкелиха мадери, поплескала його по щоці. Вона обіцяла йому весь сьогоднішній вечір і навіть ніч, розкішну ніч у широкому ліжку, проте це чомусь уже не порадувало Олексу, бо подумав; тільки вечір і ніч, а він, можливо, прогавив усе життя. Так, Наталя подарувала б йому щастя на все життя, не вимагаючи за це нічого.

Ревнощі знову обпекли Яковлєву серце, та одразу втішив себе тим, що, напевно, Наталя вже встигла б набриднути йому, точно, набридла б через півроку чи рік і своїм коханням, і своєю вірністю — він знову б шукав забуття у Лялі чи якоїсь Людмили чи Зої. Що ж, жінки для того й створені, щоб міняти їх — хай живе чоловіча зрадливість!

Головне — гроші й слава, так, гроші на першому місці, бо гроші й приносять славу. Вони принесли славу Ротшильду та американцеві Моргану, зрештою, хто б знав Терещенка, якби не його мільйони, — одна справа, коли володієш цукроварнею, інша — коли їх у тебе сотня. Кажуть, що сам Распутін, перед яким запобігав увесь петербурзький світ, обіймався з паршивим євреєм Рубінштейном, бо той був банкіром і мільйонером.

Згадка про гроші розтопила кригу в Олексиній душі, й він, підморгнувши Швайковському, пішов до туалету.

— Як? — запитав, коли лишилися самі.

Жора, не кажучи ні слова, витягнув з внутрішньої кишені піджака пакет. Яковлєв заховав його, з відразою відчувши, як пакет випнув йому борт піджака. Обсмикнув полу й поцікавився:

— Переглядав? Цікаве?

Жора виставив великий палець, поворушив над ним пучками другої руки.

— На великий з присипкою, — пояснив. — Копії наказів по військовому округу. Є зовсім секретні.