Останній заколот

— Він повів ескадрон у засідку, — вигукнула Фрося, — треба наздогнати їх і попередити…

Комісар зиркнув на годинник.

— Тридцять шість хвилин, — похитав головою, — багатенько… Чого стоїш? — раптом закричав на вартового. — Не чуєш? Коня мені, швидше!

— І мені, — наказала Фрося, — і мені коня, бо я поскачу також!

— Сідлати двох коней, — ствердив комісар, та, коли вже вартовий побіг, схаменувся: — Навіщо тобі? До Іванополя тридцять верст, коней заганятимемо, чи витримаєш?

— Я все витримаю, — одказала Фрося. — Мусимо наздогнати.

Зненацька пригадала, як бігла колись в хуртовину викупляти Якубовича, як просила сили у старезного дуба — була дурним дівчиськом, а може, таким і лишилася?

— Як же? — нарешті почула комісарове запитання. — Аджеж твій батько…

— Ненавидить він Сергія, — одповіла Фрося з гіркотою. — Усіх нас ненавидить… — Затнулася, адже вперше відмежувалася не лише від батька, а від усього дотеперішнього життя.

Комісар уважно подивився на Фросю.

— І ти знала це?

Фрося не відповіла й, на щастя, не треба було відповідати, бо з конюшні вискочив вартовий верхи на гнідому сильному коні, він вів за повід білого жеребчика, і Фрося подумала: шкода заганяти таку красиву тварину. Проте цілий ескадрон може полягти під кулями, а вона шкодує коня…

Яремчук одразу пустив свого гнідого наметом, озирнувся на Фросю й тільки схвально примружив очі — що не кажи, а сільську дівку завжди відрізниш від міської панянки: он як пригнулася до шиї жеребчика й міцно стиснула коліньми боки коня.

Вони розлякали курей на бердичівській околиці й вискочили на Іванопольський шлях. Фрося погладила білого жеребчика по шиї, той скосив на неї чорне розумне око, видно, зрозумів, чого хоче від нього вершниця, і наздогнав вищого й сильнішого гнідого. Тепер коні скакали голова в голову, летіли, розриваючи грудьми ще тепле вересневе повітря, а Фрося все думала: невже не встигнемо? І наче відповідаючи їй, комісар мовив голосно, аби почула крізь гупання копит:

— Сорок хвилин… Ми вирушили через сорок хвилин після того, як ескадрон полишив казарми. Але він просувається риссю — повинні наздогнати…

Однак вони проскакали, нещадно підганяючи коней, з годину, попереду вже з’явилися хати Іванополя, та ескадрону все не було. Фросин жеребчик зовсім захекався, а гнідий вкрився милом, коли нарешті увірвалися на сільську вулицю. Вона була зрита кінськими копитами, а попідтинню гралися хлопчаки. Яремчук притримав гнідого.

— Коли?.. — запитав хрипко. — Коли через село пройшли червоноармійці?

Хлопчик у коротких штанцях махнув рукою вздовж вулиці.

— А щойно, — відповів. — Багато їх…

— Щойно! — комісар огрів коня батогом, гнідий ледь не заточився, але з останніх сил пішов чвалом. Фросин жеребчик перейшов на рись, та вона люто копнула його в боки п’ятами, мабуть, слід було хвиськати батогом, але не мала, пнула жеребчика ще раз, і він поскакав нехотя, видно, з останніх сил.

За селом побачили куряву, й комісар ще оперезав жеребця батогом. Версти за дві починався ліс, Яремчук озирнувся на Фросю й показав на нього, певно, він хотів сказати, що засідка там, бо відразу за селом обабіч дороги тягнулися тільки голі прибрані поля — тут не сховалася б навіть кішка.

Ескадрон швидко наближався до лісу, й тоді Яремчук витягнув наган і вистрілив у небо. Комісара почули — ескадрон зупинився, тепер до нього лишалося всього двісті кроків, білий жеребчик, відчувши своїх, випередив гнідого, Фрося побачила обличчя червоноармійців, жеребчик ледь не наштовхнувся на задніх коней, зупинився, важко дихаючи, і Фрося закричала пронизливо:

— Стійте, стояти всім, бо попереду засідка!

Червоноармієць глипнув на неї здивовано, та підіспів Яремчук, і хлопець, побачивши комісара, підвів руку до козирка.

— Комполку до мене, — наказав Яремчук.

“Комполку до комісара… Комполку до комісара…” — пішло по ескадрону, і тільки тепер Фрося збагнула, що вони встигли, й зараз вона побачить Сергія, вій не примусив себе чекати: скакав краєм поля — підтягнутий, суворий і здивований. Побачивши Фросю, знизав плечима, але одразу одвернувся до комісара.

— Що сталося, Михеевичу?

Комісар рукавом змахнув з кінчика носу краплину поту, запитав:

— Де той, — скосив куточки очей на Фросю, — Тимченко, який повів вас?

— Іван Іванович? — перепитав Варивода. — А він попереду, поруч зі мною…

— Затримати! — наказав Яремчук. — Ворог він, і вів вас на засідку…

— Ворог? — не повірив Сергій. — Фросю, що він каже? — Але, побачивши сповнені жаху жінчині очі, мовчки повернув коня і поскакав уздовж колони.

…Іван Іванович, почувши постріл, здригнувся. До лісу ще пів-версти, до того ж, стріляють позаду, невже ті кляті бандити знову щось переплутали, недарма ж їх називають бандитами, не військо, а чортзна-що…

Однак поодинокий постріл ляснув, і знову запала тиша. Варивода притримав коня, і ескадрон зупинився.

“Комісар кличе командира”, — долинуло з передніх лав, і Варивода пустив коня узбіччям назад.

“Комісар?.. — здивувався Іван Іванович. — Який може бути комісар?”

Тривога опанувала Тимченком: виїхали з Бердичева без комісара, якщо він наздогнав їх… Невже дізналися? І раптом почув таке, від чого обірвалося серце: якийсь червоноармієць, зовсім хлопчак, пояснив:

— Комісар з якоюсь дівкою наздогнали нас. Бо попереду небезпека.

Тепер зволікати не можна було ні секунди. Іван Іванович пустив кобилку кроком; ніхто не звернув на нього уваги, підігнав її, почув за спиною шум, пригнувся до конячої шиї, огрів батогом, кобилка рвонула чвалом, позаду ще не оговталися, а до рятівного лісу зовсім недалеко…

Іван Іванович ще раз огрів кобилку, вона мало не розпласталася над землею, і в цей час позаду залунали постріли.

“Тепер стріляйте, — подумав злостиво, — тепер не влучите…”

Але ж поруч уже підлісок, у якому причаїлися тачанки Длугопольського, — а коли вріжуть звідти?