Останній заколот

— Бо казав уже тобі — мудрий, — зареготав Іван Іванович.

31

Яковлєв одягався повільно й дбайливо. Помилувався срібними, з черню запонками, вибрав краватку — до темно-синього костюма личила у червоні смуги, пов’язав модним широким вузлом і постояв перед дзеркалом, оцінюючи своє відображення.

Що не кажи, а він вродливий. Вище середнього росту, чоло високе й волосся хвилясте. А очі, здається, пронизливі. Темні, це точно, і якщо трохи насупитися, стають пронизливими.

Яковлєв насупився й лишився задоволений. Шкода, що нема в нього модних гамашів. Хоча, вирішив, і добре, що нема. Бо одягнув би обов’язково й нічим не вирізнявся б з дженджуро-непівського тирловиська, такий собі піжон бессарабського масштабу. А він — творчий працівник, хоча і член профспілки цукровиків, а не рабісу, та все ж творча особистість. У цукротресті він тимчасово, бо тут і платять більше, ніж у військово-інженерній школі, і матеріальне забезпечення значно краще, не кажучи вже про ділові контакти з працівниками цукрових заводів. На будь-якій цукроварні можна знайти недоліки та упущення — якщо вміло натякнути директорові, що саме від тебе залежить: дати хід матеріалам ревізії чи закрити на недоліки очі, — то тільки дурень не збагне, як залагодити справу: хіба шкода для працівника тресту якоїсь торбини з цукром?

Яковлєв знову зиркнув на себе пронизливо: отак він дивився на жалюгідних провінціалів, хоч зовсім нічого не розуміє в їхній цукровій промисловості. Проте хто й на чому тепер розуміється? Понаставляли різних червоних директорів, деповських слюсарів кинули, кажуть, навіть у державний банк, а що той слюсар кумекає в банківській справі? Або до них директором тресту посадили товариша Каца, був годинниковим майстром, потім служив у якомусь особливому відділі, і цього виявилось достатньо, щоб обійняти керівну посаду.

Хвиля люті завжди підіймалася в Яковлєва, коли згадував про Каца. Всюди євреї, думав з ненавистю, куди не глянь — єврей, дорвалися до революції, збагнули, що на каламутній хвилі можна виплисти, й тримаються на поверхні. Та й ще один за одного тримаються: там, де Кац, неодмінно й Рабинович з якимсь Каганом. Життя від них нема…

І не буде, зрозумів ясно й чітко, бо червоні проголосили дружбу народів, усі, мовляв, рівні, якийсь чучмек з Кавказу чи Туркестану й він — біла кістка, офіцер, хоч і колишній, Олексій Яковлєв!

Зрештою, плювати на євреїв, нехай існують. Розумніші серед них давно вже збагнули, що й до чого: самі живуть і дають жити іншим, це тобі не деповський слюсар, котрий зображує з себе біс його зна кого, а далі свого поганого червоного носа нічого не бачить.

Добре, у нього хоч є перспектива, він хоч знає, для чого живе, і упевнений: скоро настане кінець більшовицькому свавіллю, у тартарари полетять каци та інші червоні начальники, й стане він, Олексій Яковлєв, директором цукротресту. Ні, певно, не стане, не піде він туди, не його це стихія. Він обійме міністерство культури чи мистецтва. Зрештою, не так уже й важливо, як воно називатиметься. Головне — стане міністром або товаришем міністра, у крайньому випадку — директором театру — ото здивуються Ляля Підвойська та всі її подруги, а він, високий, вродливий, з примруженими очима, холодно гляне на них і примусить чекати в приймальні.

Ні, Лялю не примусиш, подумав. Ляля влаштує істерику, грандіозний скандал, їй характеру не позичати, й режисери бояться її.

Але ж то режисери, а він обійме міністерство…

Усе одно, вирішив, він потурбується про Лялю, бо зараз вона не кинула його. Олекса, щоправда, знав, чому саме Ляля Підвойська все ще прихильно ставилася до його залицянь. Бо завелися гроші! Раніше не було грошей, однак від нього залежало, чи одержить вона гарну роль. Потім Ляля спала з режисером Гриншпуном і навіть не дивилася в Олексин бік. Проте Гриншпуна прогнали за бездарність, а в цей час у Олекси з’явилися гроші: Павловський передав йому чималу суму за одержаний від Єдиневського мобілізаційний план Київського військового округу. Дві третини суми Олекса лишив собі, хоча повинен був вчинити навпаки, проте хто ж дізнається! Богдан Юліанович не має прямих контактів з Єдиневським, взагалі, про його існування відомо лише Жорі Швайковському, саме він звів їх з Єдиневським, та й самому Жорі невідомо, що інформація Єдиневського високо оплачується.

Ось і сьогодні…

Олекса витягнув з внутрішньої кишені піджака гаманець, перерахував гроші. Жора буде задоволений: сьогодні він запрошений на вечерю до “Континенталю” — найфешенебельнішого київського ресторану. Жора, звичайно, нап’ється й спробує залицятися до Лялі, та нехай — Ляля для нього надто ласий шматочок. Однак, поки Жора тверезий, треба буде відвести його до туалету й домовитися, щоб на тому тижні з інструкціями Єдиневському пішов на Байкове кладовище й поклав до тайника пакет.

Яковлєв знову задоволено посміхнувся своєму відображенню в дзеркалі. Так. він не тільки елегантний і вродливий, а й розумний. Це йому спало на думку обладнати в мармуровому склепі генерала Боніфація Горлова звичайнісінький тайник, до якого Єдиневський ховав свої пакети, а Жора Швайковський забирав їх. От і сьогодні в туалеті ресторану “Континенталь” Жора передасть йому пакет з військовою інформацією, переглянувши яку, Богдан Юліанович Павловський лише поцокає язиком.

Ні, вже не поцокає, згорів шановний Богдан Юліанович, а шкода. Розумний був мужик, знав, чого варта інформація Єдиневського, і не скупився. Учора завітала до Яковлєва на роботу якась незнайома жінка, Олекса гадав — з якогось провінційного цукрового заводу, а вона назвала пароль від Богдана Юліановича й повідомила: по-перше, Павловський смертельно хворий, по-друге, депеушники встановили за його будинком нагляд. Тепер контакти тільки з нею, а звуть її Варвара Володимирівна Виноградова, і явка переноситься з Голосієва на вулицю Львівську, сорок два, квартира дванадцята.

Звістка про те, що чекісти вийшли на Павловського, стривожила Яковлєва: він двічі був у Богдана Юліановича, і його могли там помітити. Проте Варвара Володимирівна заспокоїла: інші київські конспіративні квартири чисті, а це свідчить про те, що Павловський потрапив до поля зору ДПУ випадково, можливо, хтось упізнав його й доніс чекістам. Принаймні зараз підстав для хвилювань нема — навпаки, треба посилити роботу з молоддю, прилучити до Центру дії студенство й почати створення військових загонів. Бо не за горами той час, коли Совдепія захитається, і їхній святий обов’язок — спочатку підштовхнути її в тартарари, а потім не прогавити момент і перебрати в більшовиків владу.

“О-о, влада, — подумав Яковлєв, — який солодкий смак вона має! І як з малої, посередньої людини за один день робить визначну, мудру й навіть геніальну! Цікаво, що навіть люди, які точно знають істинну вартість такого вознесення, згодом і самі починають вірити у ту примарну геніальність. Не кажучи вже про саму вознесену особу… Чуючи щоденні панегірики, вона швидко, навіть дуже швидко вже відчуває свою вагу й неповторність, переконана, що без неї неможливий прогрес і навіть саме існування суспільства, прихильно приймає все нові й нові лестощі й дифірамби, ордени й чини. Що ж, — подумав також, — і я б не відмовився від орденів та чинів, і подбаю, аби дочекатися їх”.

Яковлєв зиркнув на годинник і занетерпеливився: Ляля через десять хвилин чекатиме біля театру на Фундуклеївській. Щоправда, навряд чи буде точною, але він ніколи не запізнюється і пишається цим. Недарма ж кажуть: точність — це ввічливість королів. Ну, королем йому, певно, ніколи не стати, але ж ніхто не знає, на яку височінь піднесе його житейська хвиля.

Від Пирогівської до театру якраз десять хвилин, і Олекса не запізнився. Ляля затрималася лише хвилин на п’ять — вислизнула із службового ходу, і Яковлєв розцвів од задоволення: висока, трохи схожа на циганку, очі, як зірки, золоті висюльки у вухах і яскраво підмальовані чуттєві губи. Точена шия, високі, але не дуже повні груди, стрункі довгі ніжки в чорних лакованих черевичках — і де тільки Ляля бере гроші на все це?