Остання любов Асури Махараджа

Коли оплески стихли, Асура Махарадж продовжив.

— Сьогоднішня ніч — найочікуваніша ніч року, ніч, коли підбиваються підсумки всіх передових досягнень нашої науки, коли великі науковці зустрічаються з великими мислителями, коли можливий діалог культур і цивілізацій. Урешті, ніч, коли можна просто впитися дармовим вином й об’їстись омарами!

Публіка знову приязно реготнула.

— Але ближче до діла. Адже сьогодні — не багато, не мало — нам доведеться вручити двадцять сім нагород видатним вченим сучасності. За вклад у науку, за розвиток відносин між конгрегаціями об’єднаних королівств, за вклад у вселенське торжество науки та філософії, за розвиток пізнання й за найсміливіші долання усталених уявлень про реальність. Про ці та інші видатні досягнення йтиме сьогодні мова.

Асура Махарадж ковтнув води, бо горло раптом стало сухим, як пустеля.

— Я й сам, признатися, чекаю результатів. Вони завжди… завжди лякають. Адже невідомо, яким виявиться для нас світ після цієї ночі. Як говорив один мій товариш, ми не можемо закрити своїх відкриттів. Після сьогоднішньої ночі ми змінимося, бо зміняться наші уявлення про речі, й цілий світ, вся наша цивілізація, зробить черговий крок у бурхливе невідоме.

Зал завмер, ловлячи кожне його слово.

— Сьогоднішня ніч знаменна ще й з іншої причини, — сказав Махарадж, тримаючись руками за трибуну й обводячи зал поглядом. — Ми так часто зосереджуємося на подіях, що відбуваються у нашому суспільстві, що забуваємо про світ у його широкому значенні. Я маю на увазі, той світ, який починається за межами земляної оболонки нашої батьківщини. Світ, котрий можна було б назвали Універсумом, із великої літери. Світ, який є смертельним для нас… Будьмо щирі. Всесвіт не призначений для життя, особливо для нас із вами. Він принципово чужий нам. Для того, аби потрапляти на інші планети, ми користуємося віманами, капсулами, літаючими човнами, одягаємо на себе громіздкі скафандри. Ми приречені знаходитись у чужих нам світах, як некликані гості. Нам гірко визнавати це, але ми самотні у цьому густо населеному Всесвіті. Ми стикаємося з варварськими культурами й культами, з цивілізаціями, наскрізь інфікованими хворобами розуму. Зараз ми можемо констатувати — Всесвіт заселений тотально хворими істотами. Ми говоримо, що вони як діти, що їм потрібно допомогти стати більш дорослими. Але, визнаймо, серед своїх ми вважаємо, що маємо справу з хворими. З істотами, які потребують не доростання, а видужання. Вони потребують вакцини від невігластва. Потребують нашої культури, знання і цивілізації. Із такої позиції нам украй рідко спадає на думку, що наше уявлення про Всесвіт є певною мірою однобоке. Що не тільки ми можемо навчити когось, але також можуть навчити і нас. І, власне, тут, пані та панове, я й хочу поділитися цією сенсаційною, без перебільшення, новиною. Перш, ніж ми перейдемо до всіх номінацій і нагород, я хочу вам сказати ще це. Отже, досліджуючи в рамках проекту «Жнива» планету Земля, я заглибився у вивчення міжособистісних відносин цих дивних двоногих. Тут я, звичайно, великою мірою завдячую своєму науковому керівникові, професорові Пільцу, а також науковій групі, яка працювала зі мною. Однак, хочу вас запевнити, що ви, шановна публіко, перші, хто дізнається про результати моїх досліджень і вони, без перебільшення, виходять за будь-які рамки.

У залі піднявся гомін. Асура Махарадж, задоволений ефектом від своїх слів, продовжив:

— Отож, пані та панове, зосередившись на вивченні поведінки людей, я віднайшов один неймовірний екземпляр. Це людина. Більше того, це жінка, і вона прекрасна. Більше того, вона сліпа, як кріт. Вона неймовірна. Коли вона ходить, здається, за її слідами розпускаються квіти. Її сміх — наче дзвін дощу в мить, коли сяє сонце, а її голос… — Асура Махарадж зосередився, зібравши пальці в пучку біля скроні. — А її голос наче шум припливу в раковині. Її аромат прикликає бджіл, що було припали до жасмину, і змушує сп’янілих джмелів забувати про первоцвіт, і летіти за нею. Коли вона говорить з іншими людьми, здається, наче повелителька неба прийшла до своїх підданих як сестра, і розпитує, чи добре всім, і чи всього у всіх доволі. Її обличчя, пані та панове, ви не повірите, мені котяться сльози по обличчю зараз, вибачте, але я мушу вам це сказати — її обличчя схоже на пуп’янок білосніжної лілії, а вдивлятися в нього — це наче дивитися на березі океану, як сходить сонце і запалює мирні хмари на обрії, одна за одною, панове, вони загораються одна за одною, купчасті та перисті, з фіолетового до персикового, до золотого, аж поки воно саме не з’являється на горизонті, і його променистість не запалює небокрай новим днем. Пані та панове, зі всією щирістю, на яку я, обмежений у знаннях і бідний на слова, здатен, хочу сказати вам із повною відповідальністю — я закохався, пані та панове, я закохався, і нічого прекраснішого у світі — та що там, у Всесвіті — немає й бути не може. Це світло, яке не можна порівняти ані з блиском нашого коштовного каміння, ані зі світлом всіх відомих нам хімічних реакцій. Це світло не порівняти навіть зі світлом зірок. Вони, як я припускаю зараз, лише відбивають те світло, про яке я говорю, і дають бліду його копію, його тінь, так би мовити. Це таке тепло, яке проникає у кожен закуток вашого тіла, і яке не досягається жодними бальнеологічними ваннами, жодними грязевими купелями і гарячими джерелами. Воно зігріває вас не ззовні, а зсередини, і жоден вид алкоголю чи іншого сп’яніння навіть близько не зможе стояти біля того тепла і того сп’яніння, яке йде від нього. Офіційно хочу заявити, що це — найбільша насолода у Всесвіті, з якою мені довелося зустрітися за час усієї наукової кар’єри. Правду кажучи, я скуштував лиш краплину цього чарівного меду, але навіть на цьому профанному рівні досліджень я прошу з максимальною серйозністю поставитися до моїх слів. Шановні співгромадяни! Я знаю, з яким скепсисом сприймаєте ви зараз мої слова, і я вас розумію. Про смак меду можна говорити з тими, хто його куштував. Я не засуджую вас за упередженість, бо розумію, що наразі — підкреслюю, наразі — ви ще не отримали цього нового, радикального досвіду. Він виходить за рамки логіки, його не охопити інтелектом. Він стосується зовсім іншої, якоїсь аж надто інтимної сторони кожного з нас. Наша культура ніколи не стикалася з цим переживанням настільки прямо, як зараз. Ми чули про цей феномен, але ми, як правило, редукували його до рівня лібідо і до простої фізіології. Так, ерос знайомий нашій культурі у набагато більшій різноманітності, ніж на варварських планетах, але це почуття я назвав би родоначальником еросу, настільки ж вищим і могутнішим за нього, наскільки океан могутніший за свою краплину. Із дивовижної примхи життя я мимоволі став першим наґом, якому судилося це почуття пережити і поділитися — уже не як сторонньому спостерігачеві й аналітику, але як безпосередньому учасникові подій. Зараз я маю абсолютно ірраціональне, я б сказав, містичне, відчуття незрозумілої загадковості всього, що мене оточує. Так, наче б у тому, що відбувається зі мною, є якийсь вищий, розумний задум. І це почуття змушує мене сміливо відкидати всі наші усталені концепції реальності, всі онтології, й відкривати себе новому досвідові. Просто зараз я відчуваю, як це тепло дрімає в моєму серці, і його так багато, що мені хочеться розділити його з кожним із вас…

У залі, де останні три хвилини наростав неспокій, почулися незадоволені окрики.

Асура Махарадж перевів погляд на помічника судді Раху, але той знаку брати його ще не подав.

— На цьому буду закінчувати моє коротке вступне слово, і лише невеличкий пост-скриптум відділяє мене від того, що має відбутися зараз за сценою, пані та панове, даруйте, що відкриваю наперед секрети організаторів, — Махарадж несміливо усміхнувся і подивився на помічника судді. Той схвально кивнув головою. — Отже, на завершення скажу, що це переживання виявилося для мене настільки цінним, що я прийняв рішення. Незважаючи на можливі труднощі та трагічність наслідків, я бажаю з’явитися на Землі в образі людини й прожити там людське життя, після чого смиренно зустріти свою долю, хоч якою б вона була!

Зал, попри явну невдоволеність вибриком ведучого, охнув і принишк.

— Цим вчинком я хочу ще раз підтвердити повну переконаність у власних словах і стати прикладом для всіх, хто хоче піти за мною. Ом нара парінамашакті сваха!

Тільки Асура Махарадж вимовив цю мантру, як помічник судді спам’ятався й врешті зрозумів, що зараз може відбутися. Він махнув рукою, і його бойові пси в чорних масках кинулися на сцену, але там, де щойно стояв демон, залишилася тільки хмарина фіолетового диму.

ПЛАНЕТА ЗЕМЛЯ, ПІВНІЧНА АМЕРИКА, МІСТО НЬЮ-ЙОРК, ЦЕНТРАЛЬНИЙ ПАРК, 17 ВЕРЕСНЯ 2011 РОКУ, 9:20 РАНКУ

Переживши страшні жорна міжвидового переходу, Асура Махарадж зрозумів, що живий, і що може розплющити очі.

Навколо нього стояло троє дітлахів у кепках і кедах.

— Мам, дядя впав із неба! Мам! Дядя впав із неба! — гукали вони. Асура Махарадж звівся на лікті. Схоже, він дійсно добряче упав звідкілясь. Здавалося, на тілі не залишилося живого місця.

— Де я? — спитав він у дітей, але ті дивилися на нього переляканими очима і не відповідали. Асура повторив своє запитання. Здається, вони не розуміли, що він питає. Зрештою, яка різниця? Він хотів скочити на рівні ноги і вигукнути радісне «гіп-гіп-ура!», але відчув, що наразі немає сил навіть підвестися.

— О Боже, — почув він, як хтось сплеснув у руки і заторохтів на тутешньому діалекті. — О Боже, він весь у крові. Давайте діточки, хутчіш звідси. Боже, треба викликати поліцію.

Матуся вхопила дітей за руки і поволокла їх подалі від голого бомжа, котрий в калюжі крові питав щось незрозумілою мовою.

— Мам, мам, — смикали її діти за руку. — Дядя з неба впав, ти бачила? Ти бачила, мам?

Асура Махардж нарешті підвівся і поволі побрів стежиною кудись уперед. Він втер рукою обличчя. Здавалося, поки він лежав, його вкрила роса. Однак виявилось, що роса тут червона.

— Яка краса, — Асура Махарадж заворожено дивився на перемазану кров’ю долоню.

— Он там він! — вітер доніс йому обривки фраз.

Асура Махарадж роззирнувся. У ньому наростало відчуття торжества. До нього вже підходило двоє копів. Один готувався видобути зброю, інший шось говорив:

— Сер, вам потрібна допомога, сер?

Асура Махарадж щасливо підняв руки і сказав:

— Тільки не стріляйте. Мені треба побачити її, — і впав без свідомості.

***

Важко було розуміти, про що говорять ці люди — думки незвично плутались. Певне, йому щось укололи. Асура Махарадж зрозумів, що краще не відкривати очей, поки голоси не підуть.

Він поринув у приємну знемогу. Здається, сили поверталися до нього. Судячи зі звуків, він лежав у невеликому приміщенні, скоріш за все, у лікарняній палаті. За стіною чулася метушня людей, скрип стільців, кроки людей. Людно. Асура Махарадж прислухався ще. Вікно. За вікном — шум механічних колісниць, так званих автомобілів. Махарадж зробив висновок, що він знаходиться у поліцейському госпіталі. Внаслідок довгого дослідження Землі знав уже деякі особливості земного життя, однак далеко не всі. Він як науковець спеціалізувався на ідеях; був більше в курсі передових технологічних розробок і контраверзійних ідей, ніж особливостей побуту чи людських звичаїв.

Невідомо було, скільки часу йому відведено для перебування на Землі, тож, як тільки голоси залишили палату, Асура Махарадж вирішив не зволікати.

Він розплющив очі й виявив, що знаходиться в невеликій палаті світло-зеленого кольору з двома вікнами та ґратами на них. Перший варіант втечі одразу ж відпав. Асура Махарадж піднявся, висмикнув кілька трубок, що були встромлені йому у вени, і розгледівся. Щоб дістатися до Даші, необхідно мати пристойний вигляд. Отже, йому потрібен одяг.

Асура Махарадж вийшов у коридор. До нього одразу ж поспішила жінка з папкою в руках.

— Молодий чоловіче, ви куди зібрались? Вам потрібно…

— Ом твая дуракша хум!— промовив Асура Махарадж, виставивши вперед долоню.

Жінка розгублено подивилася на нього, голого і в синцях, на його долоню, підняла руки і відступила в сторону.

— Як скажете, сер.

Асура Махарадж, насолоджуючись новим тілом, пружньо ступаючи по щойно вимитому коридору лікарні, пройшов до виходу.

***

Прогулюючись вулицями Нью-Йорка, можна зустріти представників усіх націй світу. Жовтозубі растамани з Ямайки несуть пакети з «Чікен Кей-Еф-Сі», чорноброві мусульмани поспішають до своїх доньок і зятів, різнобарвні афро з вибуховими зачісками, надто зайняті своїми цілями і своєю музикою у плеєрах, білі комірці, що поспішають після ланчу в «Джуніорс», сині комірці, що стоять у черзі за хот-догами, рожеві комірці, які цілуються просто на вулиці, жовті обличчя дітей чингізхана розсікають простір своїми комашиними тілами, поспішаючи захопити Америку і світ, японські підлітки в одязі з пластику, квадратні бронзові лики нащадків тольтеків, діти конкісти, просякнуті запахом кукурудзяних чипсів із соусом табаско, русяві обличчя мешканців болотяних москви та пітера, особливі розкосі обличчя мешканців тонґа та рапануї, стрижені, голені, в татуюваннях і без, з пірсингом і в навушниках, у пристойних одежах і в безсоромному дранті, але загалом в якомусь єдиному стилі, трохи спортивному, трохи дивакуватому, одним словом, casual, як усе це місто.