Остання любов Асури Махараджа

Оце було вже справді сенсаційно. Схвильований, він вирішив поділитися своїми спостереженнями зі старшим науковим керівником. Однак його ентузіазм залишився нерозділеним. Той вичитав Асуру Махараджа за безцільне гаяння часу, а нетипові результати спектрографії списав на дефект приладу.

Тим не менше, Асура Махарадж вирішив продовжити свої дослідження, тепер уже потай від кафедри і свого керівника. У царині людських емоцій він був, по правді, першопроходцем. До нього ніхто не вважав людські почуття вартими бодай якоїсь уваги. Серед наґів побутувала думка, що емоції є результатом поганого травлення, і тяжіли до того, аби відносити цей вид переживань або до чуттів, показавши, що це — один із примітивних способів насолоди, або ж до розуму, довівши, що то — тимчасові затьмарення інтелекту. Так, загалом, серед науковців Патали надійно укріпилася думка, що емоції є різновидом психічних розладів, і у здорової особистості їх бути не повинно.

І все-таки… Перегорнувши наукові вісники за останні півстоліття, Асура Махарадж побачив, що серйозно даним питанням ніхто не займався. Це тільки розпалило його інтерес до людського виду, й Асура Махарадж зайнявся самостійним дослідженням.

Не знаходячи відповіді у традиційних джерелах знань, зневірившись у спроможності самотужки розібратись у причинах особливого у всіх значеннях становища людини, він сягнув по не зовсім авторитетні для серйозного вченого книги. Під виглядом туристичних мандрівок він відвідав декілька скрайніх регіонів Патали, де контроль Виконавчого комітету був не таким сильним. Ці райони славилися хорошою контрабандою з верхніх світів. Задешево він викупив у якогось старого пігмея скриню зі старовинними трактатами, серед яких були писання не тільки наґів, але й людей та богів. І, як то зазвичай буває, відповідь прийшла зовсім не з тієї сторони, з якої очікувалась. Натрапивши на повсюдні згадки про Абсолют як певну граничну, довершену, вичерпну відповідь, сказати б, Істину, він загорівся новою ідеєю: а що, як спробувати віднайти вираження Абсолюту серед людей? Адже Абсолют має, згідно власного ж визначення, своє вираження в усьому — отже, він має знаходитись і серед людей.

Із точки зору традиційної науки це була повна єресь, за яку його могли просто відсторонити від роботи. На нижніх світах поняття абсолюту воліли розглядати як скрайнє вираження відносності. Асуру Махараджа збентежила прямо протилежна думка. А що, як Абсолют має, окрім абсолютно відносного, також і абсолютно конкретний вимір?

І хоча ця ідея пахла зле — пахла пропагандою, фанатизмом, пахла невіглаством напівбогів, пахла відстороненням від проекту і навіть звільненням — він кинув усе і серед ночі, зірвавшись із ліжка, кинувся у лабораторію перевірити свої припущення на практиці.

Йому не потрібно було навіть довго настроювати акшаянтру. Він виставив заледве десяту частину показників у максимальне положення, коли пристрій вивів на екран зображення Даші.

— Мій Боже, — вирвалось у нього, і руки його опустились, а рот його відкрився. Асура Махарадж зрозумів, що він приїхав, приплив, дістався свого кінцевого пункту призначення.

Вона сяяла наче сонце, наче шоста Веда, наче забутий лебідь.

Вона була трояндою на світанку і світанком після ночі душі.

Вона була весною і першим теплом, смаком води і первісним запахом землі.

Асура Махарадж в одну мить відчув у серці щось таке, для чого він не знав іще слів, і, разом із тим, фрази з писань, що він викупив у старого пігмея, підказали йому, що він закохався.

Розум його торкнувся серця, а вуста самі розповзлися в нове, ще не знайоме йому відчуття посмішки.

Коли Асура Махарадж зрозумів, що відбулося, він схопився за голову, потім задер руки до неба і закричав на всю лабораторію:

— Еврика! Еврика! Я закохався! Я закохався!!!

***

Асура Махарадж, перехиляючись через перила мосту і ледь не падаючи донизу, радісно посміхався, пригадуючи ці моменти. Тепер усмішка не сходила з його обличчя — і йому не треба було нічого робити для цього. Це було особливістю людського тіла — воно було кращим провідником для почуття, що загорілося в його серці тієї пам’ятної ночі.

Асура Махарадж перевів погляд на повний місяць, що вже високо піднявся над Мангеттеном. Глупа ніч стояла над землею.

— Так, так, так, — почув він раптом знайомий голос. Асура Махарадж розвернувся на звук і побачив чоловіка, що поволі приближався до нього по пішохідній доріжці. Чоловік був одягнутий у світлий плащ, сяючий у світлі місяця білий шалик і капелюх. Незважаючи на зморшкувате обличчя, трохе схоже на морду ящірки, Асурі Махараджеві не потрібно було довго думати, аби вгадати, хто приховав себе під цією личиною.

— Помічник верховного судді Раху!

— Авжеж, він, власною персоною, — чоловік припідняв капелюха у привітанні і став біля Махараджа, вхопившись руками за поручні. — Як ваші справи, пане? Насолоджуєтесь краєвидами? Були сьогодні на Бродвеї? Їздили канатною дорогою на Рузвельт-Айленд? Пили молоде просеко на даху Метрополітен-музею? Курили сигару?

— Даруйте, нічого з цього. Мав сьогодні важливу зустріч.

— Ах, так! Поміч сліпим! Як благородно! Геть забув про ваших фавориток. А мав би пам’ятати ж! Ви так барвисто змалювали це… як ви це назвали?

— Любов?

— Любов!.. Цю любов на своєму пам’ятному виступі. Бачите, я вже старий, і всі ці модні штучки у мене в голові не тримаються. До речі, маю для вас погані новини. Про вас уже всі забули там, під землею. Уявляєте, ні словом не згадують. Ані-ні. Так минає підземна слава!

— Чудово. Підземна слава — останнє, що мені зараз потрібно. У свою чергу дозвольте поцікавитись, чим завдячую цьому пізньому візитові? Чи не зачасто відвідуєте вигнанця, про якого вже всі забули? За останню добу ми бачимось уже, здається, втретє.

— Нічим. Нудний прийом у верховного судді. Ненавиджу ці світські балачки. А ви маєте дивовижне почуття гумору. Ви й самі не здогадуєтесь, які часом смішні речі вилітають із вашого рота.

— Пізнавати науку, яку пізнаю зараз я — радісно. Тож нічого страшного, що хтось порадіє поруч, я так гадаю. Бачите, такі речі, як слава, престиж і статус із часу мого наукового відкриття суттєво втратили свої позиції. Тепер мені близькі зовсім інші цінності. Принаймні, ті дорогі серцю речі, які зазвичай плекають у нас, на нижніх планетах, зараз не видаються аж такими потрібними.

Помічник судді хижо усміхнувся.

— Он як? То, може, ви поділитеся, що за цінності ви тепер сповідуєте? Що ж це — роздача хлібів? Допомога сиротам?

— Так далеко у своїх міркуваннях я ще не заходив, — стримано відповів Асура Махарадж. Він усвідомлював усю двозначність цього діалогу, так само, як і те, що помічник судді може послужити свого роду посланцем у нижні світи та якимось чином сприятиме поширенню відомостей про його відкриття. Це було б, як йому видавалось, не зайвим. Він кидав інтелектуальний виклик всьому зміїному суспільству, і це зобов’язувало. Тому він, доволі обережно, а все ж відповів:

— Що ж, пане помічнику судді. Із моєї двоногої позиції бачиться, що свобода, до якої ми, істоти наділені розумом, так прагнемо, не можлива так, як ми її собі придумали. Ми звикли визначати свободу негативно — як свободу від чогось: від закону, обов’язку, слабкості, врешті, від страждання. Однак така свобода, як мені здається, неповна, недосконала. У ній немає сенсу. Тільки якщо є об’єкт віддачі цієї свободи, щось, заради чого ми вільні, — тільки в такому разі свобода має сенс, і є справді свободою, а не ескапістською ілюзією.