Руданський С. В. ПІСНІ ПРЕСЛІВ’Я

Спив до дна я прик­рий ке­лих За здо­ров’я долі, І з похмілля моє сер­це Розривають болі. Нащо ж, ми­ла, мої ду­ми, Нащо твої ча­ри, Коли з ни­ми враз по сер­цю Бродять чорні хма­ри? Правда, ми­ло мені бу­ло, Як ти обійма­ла І опу­ще­не покрів’я З дум­ки підійма­ла І на ро­зум на­ки­да­ла, - Правда, ми­ло бу­ло!.. Моє сер­це в цілім морі Розкоші то­ну­ло. Я за­був про все на світі, На все не вва­жав-єм, Я й се­бе за­був са­мо­го, Мало пам’ятав-єм. Спам’ятався - а ти щез­ла… Розум хо­лодіє, Лиш не­щас­на моя дум­ка Росте та повніє. В якім смут­ку, в якім жа­лю З нею я блу­каю, В яких бо­лях на чу­жині На світ по­род­жаю. Породжаю, ог­ля­даю… Мила моя, ми­ла, Чи ти ме­не, моя ми­ла, Не щи­ро лю­би­ла? Чи я те­бе, моя ми­ла, Не лю­бив, як тре­ба? Чи то мені та­ка до­ля Випала із не­ба? Чого ж ду­ма та­ка пиш­на, Чого ж сло­во бідне? Дитя моє не­доспіле, Дитя моє рідне! Згубив би я те­бе ра­зом, Як Час сво­го си­на, Але, мо­же, те­бе прий­ме Мати Ук­раїна!

Петрополь, 10.VII 1859

СИРОТИНА Я БЕЗ­РОД­НИЙ...

Сиротина я без­род­ний, Десь за­ги­ну в чу­жині - І ніхто очей хо­лод­них Не зак­риє там мені. І нерідною ру­кою Буду в зем­лю я за­рит, І теп­ленькою сльозою Ніхто хро­ба не зро­сить…

4 мая 1852 го­да

ТИ НЕ МОЯ

Ти не моя, дівчи­но до­ро­гая! І не мені кра­са твоя; Віщує ду­монька смут­ная, Що ти, дівчи­но, не моя! Ти не моя! За лич­ко гар­не Справляє хтось ко­лодія… Мої ж літа про­хо­дять мар­не, Бо ти, дівчи­но, не моя!.. Ти не моя!.. І бро­ви чорні Милує інший, а не я, І інший хтось те­бе при­гор­не, А ти, дівчи­но, не моя!.. Ти не моя, го­луб­ка си­ва!.. Щаслива до­ленька твоя, Моя же до­ля не­щас­ли­ва, Бо ти, дівчи­но, не моя!.. Ти не моя! Но що ж я маю? Чим пох­ва­люсь тобі і я? Хіба лиш тим, що тя ко­хаю; Но ти, дівчи­но, не моя!..

МЕНЕ ЗА­БУДЬ, МОЯ ДІВЧИ­НО!...

Мене за­будь, моя дівчи­но! Спокійно жий, щас­ли­ва будь, Цвіти хоть ро­жой, хоть ка­ли­ной, - Мене за­будь, ме­не за­будь!.. Мене за­будь - і тяж­ким смут­ком Не роз­би­вай біленьку грудь: Шукай собі ко­хан­ка хут­ко, Мене за­будь, ме­не за­будь!.. Мене за­будь, ме­не не тре­ба! Та як­би я ко­ли-не­будь Тебе за­був… - о бо­же з не­ба, Мене за­будь, ме­не за­будь!..

19 фев­ра­ля

ПІСНЯ

Не ди­вуй­тесь, добрі лю­ди, Добрі лю­ди, ви, сусіди, Що за­ду­му­юсь між ва­ми, Що жу­рю­ся я завсігди. Літа мої мо­лодії… Що ж по то­му? Що ж по то­му, Як без щас­тя, як без долі Жити в світі мо­ло­до­му? Моє щас­тя за го­ра­ми, Може, дру­гим по­ма­гає. Моя до­ля враз з Ду­наєм В синє мо­ре уп­ли­ває. Життя моє! Жит­тя моє! Ти - по­ко­ше­ная ни­ва. Не зос­та­лась, не приг­ну­лась Жадна квіточ­ка щас­ли­ва. Серце сох­не, сер­це чах­не, Душа ра­да в хо­ло­до­чок; Но де гля­ну, по­див­лю­ся - Тільки камінь та пісо­чок. Серце сох­не, сер­це чах­не, Як в полі би­ли­на тая, Поки йо­го не при­гор­не Де мо­ги­ла си­ро­вая. І при­гор­не мо­ги­лонька!.. Хто ж рідненький там зап­ла­че? Хіба во­рон чор­нок­ри­лий, Пролітаючи, зак­ря­че!.. І при­гор­не мо­ги­лонька!.. Хто ж за ме­не спо­га­дає? Як по­ду­маю за сеє, З жа­лю сер­це роз­пу­кає… Не ди­вуй­тесь же ви, лю­ди, Не ди­вуй­тесь ви, сусіди, Що за­ду­му­юсь між ва­ми, Що жу­рю­ся я завсігди!

29 июня 1854 го­да.

Кам[енец]-Подол[ьский]

ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ...

Повій, вітре, на Вкраїну, Де по­ки­нув я дівчи­ну, Де по­ки­нув чорні очі… Повій, вітре, з по­лу­ночі. Між яра­ми там до­ли­на, Там біленькая ха­ти­на, В тій ха­тині го­лубонька, Голубонька-дівчинонька. Повій, вітре, до схід сон­ця, До схід сон­ця, край вікон­ця. Край вікон­ця постіль біла, Постіль біла, дівча ми­ле. Зупинися ниш­ком-тиш­ком Над рум'яним білим лич­ком, Над тим лич­ком зу­пи­ни­ся, Чи спить ми­ла - по­ди­ви­ся. Як спить ми­ла, не збу­ди­лась - Нагадай їй, з ким лю­би­лась, З ким лю­би­лась і ко­ха­лась І ко­ха­ти при­ся­га­лась… Як заб'ється їй сер­денько, Як дівча зітхне тя­женько, Як зап­ла­чуть чорні очі, Вертай, вітре, к по­лу­ночі. А як ме­не по­за­бу­ла, Як не­лю­ба при­гор­ну­ла - Ти розвійся край до­лині, Не вер­тай­ся з Ук­раїни… Вітер віє, вітер віє; Серце ту­жить, сер­це мліє… Вітер віє, не вер­тає, Серце з жа­лю за­ми­рає.

НЕ ЗНАЄШ ТИ ГО­РЯ...

1

Не знаєш ти го­ря, Не відаєш жа­лю, - Щасливий ти, дядьку Прохоре-ковалю! Заліза пу­да­ми І на­чин­ня маєш, Сядеш у світлиці - Думоньку га­даєш. І га­даєш ду­му: Скільки пудів взя­ти, Щоб, на ди­во світу, Штабу ізку­ва­ти. І вдруг твої слу­ги Вугля на­си­па­ють, Широкії міхи Вогонь роз­ду­ва­ють. Горить чор­не вуг­ля, Горить, не зга­сає, Залізо ка­литься, Іскри роз­си­пає. Залізо збіліло - Хватаєш кліща­ми, Кладеш на ко­вад­ло, Вариш мо­лот­ка­ми. І го­то­ва шта­ба, І не маєш. Жа­лю… Щасливий ти, дядьку Прохоре-ковалю!

2

Пішов і я, дядьку, Від батька на во­лю: Сиджу на чу­жині Кую свою до­лю. Заліза і сталі Я не по­ку­паю, Начиння і куз­ню Свою рідну маю. Сильні міхи ду­ють, Залізо біліє; Кладу на ко­вад­ло - Рука мені мліє. І тяж­ко, і важ­ко Молот підійма­ти, Бо ніко­му, вид­но, Мені по­ма­га­ти. Підійму я мо­лот, По залізу вда­рю, Но шта­бу до шта­би Ніяк не при­ва­рю. Та як при­ва­ри­ти: Піску я не маю. І ся­ду я з го­ря, Думоньку га­даю. І га­даю ду­му: Ой бо­же мій, бо­же! До ко­го я вдам­ся? Хто мені по­мо­же?

3

Піду я до батька, До рідної неньки… "Но, батьку мій, батьку, Голубе си­венький! Шістнадцять літ ру­ки На ко­го ро­би­ли? Чи ж ти іще досі Не ви­ро­бив си­ли?" А бра­ти мо­лодші, Сестра моя рідна - До ко­го приг­неться Головка їх бідна? І німіє сер­це, І не зно­шу жа­лю, - Вдаюся до те­бе, Прохоре-ковалю. Прохоре-ковалю, Моя ти ро­ди­на, Я ги­ну в чу­жині, Як тая би­ли­на. Я ги­ну, а міг би Ще си­лоньку ма­ти І не да­ром зем­лю Сирову топ­та­ти. Поможи, Про­хо­ре, На до­лю хо­ро­шу; Рублів п'ятьде­сят лиш У те­бе я про­шу. Рублів п'ятьде­сят лиш, А більше не тре­ба; Пошле тобі гос­подь Сто раз більше з не­ба.

4

Будь спокійний, дядьку, Я те­бе впев­няю: Не пу­щу їх мар­не І не про­гу­ляю. Не пу­щу їх мар­не І не про­гай­ную, Складу на на­уку Свою до­ро­гую. І як гос­подь зво­лить Кілька літ нам да­ти, Віддам тобі гроші, Як за­хо­чеш взя­ти. Но як, не дай, бо­же, Згину на чу­жині, Зумилосердися На моїй ро­дині! На моїй ро­дині Ти зми­ло­сер­ди­ся, А за мою ду­шу Богу по­мо­ли­ся. Тим ча­сом, ко­ва­лю, Здоров зос­та­вай­ся. Пришли, не ску­пи­ся Довго не ва­гай­ся. Довго не ва­гай­ся, Не зав­да­вай жа­лю, Бо й так мені го­ре, Прохоре-ковалю!..

21.V 1857

НАД КОЛИСКОЮ

Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє! Спи, ди­тя моє крас­не! Поки со­неч­ко не за­па­литься, Поки місяць не згас­не!.. Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє! Тілько щас­тя і долі! Будеш цілий вік, як той чор­ний віл, У ярмі і не­волі! Тілько гу­бонька за­ле­пе­четься, Слаба ніженька ста­не, Слаба ру­ченька пе­рех­рес­титься - Твоє го­ре нас­та­не. Не підеш з дітьми, не по­ба­виш­ся На пу­ховім пісоч­ку, Не прий­деш сю­да, не по­ло­жиш­ся, Не зас­неш в хо­ло­доч­ку!.. Не з дітьми підеш - панську че­ре­ду Поженеш ти на по­ле!.. Не пісок м'який - стер­ня ост­рая Босі но­ги на­ко­ле!.. І від со­неч­ка не схо­ваєшся За відо­ра­ну ски­бу; Зав'ялить те­бе в полі со­неч­ко, Як ту в'ялую ри­бу!.. І не раз сльоза із очей спа­де На за­па­лені гру­ди, І сльозу твою тілько бог їден З не­ба видіти бу­де! Станеш хлоп­цем ти, ста­неш па­руб­ком, Тобі все їдна до­ля: Череда ми­не, най­де пан­щи­на - Їдна й тая ж не­во­ля. І що бо­жий день оса­ву­ла йде: Ти вста­вай до ро­бо­ти!.. Ти вста­вай, ро­би від неділеньки До са­мої су­бо­ти… І що бо­жий день бу­деш до світа До ро­бо­ти вста­ва­ти; Свою си­лоньку ні собі, ні мні, А па­нам ви­роб­ля­ти. А там па­нові не впо­до­бав­ся, Писарині яко­му, - Ноги зди­ба­ють, ру­ки спу­та­ють І зве­зуть до прий­ому. Станеш го­лий ти у при­сутствії, Як ро­ди­ла тя ма­ти… І зач­нуть те­бе па­ни з дох­то­ром, Мов ко­ня, ог­ля­да­ти!.. І заб­ри­ють лоб - і до церк­ви враз, Там при­ся­гу про­ка­жуть; У мун­дир вбе­руть, оруж­жо да­дуть, Світ навіки зав'яжуть! Поженуть те­бе в чу­жу сто­ро­ну, І зач­нуть мушт­ру­ва­ти, І при­каз да­дуть - мо­ву рідную На чу­жую зла­ма­ти… І на­ло­миш­ся, і за­бу­деш ти Свою мо­ву рідненьку, Спом'янеш не раз не по-рідно­му Свою рідную неньку… А прий­де війна - зло­жиш го­ло­ву!.. Де і хто по­хо­ває? Не зга­дає мир, не спи­тається, Хіба бог спам'ятає!.. Спи ж, ди­тя моє, ти - жит­тя моє! Спи ж, ди­тя моє крас­не! Поки світ стоїть, по­ки з міся­цем Враз і сон­це не згас­не!..