Руданський С. В. СПІВИ ОЛЕГ - КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ

I

Не у гості, а на кості Ходили ко­за­ри. Та не пи­во ж і їм бу­де, А кров та по­жа­ри! Вже зібрав­ся Олег віщий На вра­жу не­до­лю, Їде ко­нем білог­ри­вим По чис­то­му по­лю. Блищить бро­ня ца­рег­радська, Шелом аж па­лає, І кінь йо­го білог­ри­вий Соколом сту­пає. Олег їде чис­том по­лем, Грає білог­ри­вий, - Але хто ж то ко­ло гаю, Як мо­ло­ко, си­вий? Лиш па­ли­ця ко­ло нього Та гуслі без струнів… То ве­ли­кий ста­рець бо­жий, То віщун Пе­рунів. І Олег до то­го стар­ця Коня по­вер­тає, Через сідло пок­ло­нив­ся, Віщуна пи­тає: "Скажи мені, стар­че бо­жий, пе­рунів про­ро­че, чи жи­во я, чи не жи­во сплю­щу свої очі? І не бійся і не тай­ся, Я дар­мо не схо­чу, Я за сло­во прав­ди­веє Тебе озо­ло­чу…" "Та мені-то, - віщун ка­же, - Нічого бо­ятись, А зо­ло­том твоїм, кня­же, Не озо­ло­ча­тись. Не но­шу я срібла-зло­та, Князів не бо­юся, А що бу­де із то­бою, Я не по­та­юся. Щасливий ти, па­не кня­же! Недолі не знаєш, Та, як бу­деш уми­ра­ти, Мене спо­га­даєш. Слава твоя, кня­же, хо­дить Помежи зем­ля­ми, В Ца­рег­раді при­би­ваєш Ти щи­ти на брамі. Тебе, кня­же, не спи­ня­ють Ні яри, ні го­ри, Під то­бою за­ти­хає І синєє мо­ре. Твої броні зо­ло­тої Мечі не ру­ба­ють, І острії вражі стріли Помимо літа­ють. Під то­бою й білог­ри­вий Чинить твою во­лю: То літає, як ша­ле­ний, По вра­жо­му по­лю, То спи­ниться, як камінний, Як ву­ди­ла здви­неш, - А все-та­ки ти од нього, Ти од ко­ня зги­неш!" І по­ду­мав Олег віщий Та й не довіряє, Через гри­ву по­хи­лив­ся, Із ко­ня злізає, І кру­тую шию гла­дить, І став про­мов­ля­ти: "Жаль ве­ли­кий мені, ко­ню, Тебе по­ки­да­ти!.. Таж ми ра­зом, вірний ко­ню, Вийшли з Нов­го­ро­ду. Разом пи­ли і му­ти­ли Дніпровськую во­ду. Таж ми ра­зом, вірний ко­ню, Пролітали го­ри І хо­ди­ли за сла­вою Аж за синє мо­ре. І, як щи­та в Ца­рег­раді Прибивав до бра­ми, На твоїх стре­ме­нах зло­тих Я сто­яв но­га­ми. Тепер годі, вірний ко­ню, Йди собі гу­ля­ти, А мені в твої стре­ме­на Більше не сту­па­ти!.. У стре­ме­на не сту­па­ти, В сідлі не сидіти І з то­бою в чистім полі Вітром не летіти… Гуляй собі, вірний ко­ню! А ви, мої діти, У зе­ле­ну па­по­ло­му Коня одягніте, І да­вай­те йо­му пи­ти Із мої кри­ниці, І да­вай­те йо­му їсти Ярої пше­ниці!.." І вірнії йо­го слу­ги Білогрива взя­ли, А дру­го­го - во­ро­но­го Князеві по­да­ли.

II

Ба, над­хо­дить і про­хо­дить Не час, не го­ди­на, Аж гу­ляє Олег віщий, Гуляє дру­жи­на; І срібнії й зо­лотії Чари ви­хи­ляє І давнії і новії Бійки спо­ми­нає… "А що ж кінь мій білог­ри­вий?" Олег за­пи­тав­ся. "Не пи­тай­ся, яс­ний кня­же!
– Слуга обізвав­ся.
– Давно уже білог­ри­вий Гуляє на волі Коло Дніпра ши­ро­ко­го На чис­то­му полі; Там вов­ки йо­го го­ду­ють, Птахи дог­ля­да­ють, Буйні вітри йо­го че­шуть, Дощі ви­ми­ва­ють. І на ньому уже, кня­же, Зіллям зе­ле­ниться Не зе­ле­на па­по­ло­ма - Зелена тра­ви­ця". І три­має Олег ча­ру Та й не ви­пи­ває, Похилився го­ло­вою Та й собі га­дає: "Не че­кав же мої смерті, Згинув білог­ри­вий, А де ж сло­ва твої віщі, Віщуне ти си­вий?" І поїхав Олег віщий, Поїхали гості. Коло Дніпра на бе­резі Оглядають кості. Там дощі їх роз­ми­ва­ють, Порох за­си­пає, І над ни­ми буй­ний вітер Траву хи­ли­тає… І олег на білий че­реп Наступив но­гою І го­во­рить: "Спи, мій ко­ню, В мирі та спо­кою! Та не жа­луй на Оле­га, Що він те­бе ки­нув, Що без нього ти без сла­ви Серед по­ля зги­нув… Не на ме­не, ко­ню, жа­луй, Не на па­на сво­го, На віщу­на, ко­ню, жа­луй, Віщуна ста­ро­го!.." Але зна­ти, па­не-бра­те, Того не бу­ва­ло, Щоби сло­во віщу­но­ве Дармо про­па­да­ло. І ще кості білог­ри­ва Вода не об­ми­ла, Як га­дю­ка у че­репі Гніздо собі зви­ла. І тілько йно Олег віщий Череп нас­ту­пає, А га­дю­ка у че­репі Вже піну пус­кає. Олег че­реп нас­ту­пає З віщу­на сміється, А га­дю­ка у че­репі Вже пінить і в'ється… Олег мо­ву по­чи­нає… Скочив, як на му­ках: Йому в но­гу зас­мок­та­лась Чорная га­дю­ка. І про­мо­вив Олег віщий: "Твоя прав­да, си­вий! Згубив ме­не мій кінь вірний, Мій кінь білог­ри­вий!"

* * *

Зеленіє на мо­гилі Свіжая дер­ни­на; Над Оле­гом п'є-гу­ляє Сивая дру­жи­на. І срібнії й зо­лотії Чари ви­хи­ляє І давнії і новії Бійки спо­ми­нає.

ПАВЛО ПОЛУБОТОК

Полуботку-Полуботку, Наказний гетьма­не! А хто ж тобі гетьманськую Булаву діста­не? Полуботку-Полуботку, Голубе-соколю! А як же ж ти підіймеш­ся За ко­зацьку во­лю? Полуботку-Полуботку, Рідная ди­ти­но! А як же ж ти ізійдеш­ся З вра­жим Вельяміном? Не пи­тай­те, хто Пав­лові Булаву до­бу­де, Є у нього Ук­раїна, Є у нього лю­ди. І пішли вже Се­мен Ру­бець І Ва­силь Би­ковський, Лиш че­кай­те, що то ска­же Цар Пет­ро мос­ковський. Нема ца­ря в Мос­ков­щині, Десь у Те­ге­рані; Але пос­ли й ту­ди за ним - І вже в Аст­ра­хані. І за мо­ре, за Хва­линське, Листи по­си­ла­ють Та у ца­ря се­ред бійки Гетьмана бла­га­ють. А тим ча­сом і Вельямін Листи по­си­лає Та до ца­ря мос­ковсько­го Стиха про­мов­ляє: "Що ро­би­ти, - ка­же, - ца­рю, З ти­ми ко­за­ка­ми? Либонь, во­ни хо­тять зно­ву Битись з мос­ка­ля­ми! Шумить-гуде Ук­раїна, Козаки гу­ка­ють, А най­більше Ми­ло­ра­дич З Мар­ке­ви­чем гра­ють". І по­ду­мав цар мос­ковський, Та й із Те­ге­ра­ня Серед зи­ми свої лис­ти Шле до Аст­ра­ха­ня, Та й і ка­же ук­раїнцям: "Почекайте, лю­ди, Повернуся в Мос­ков­щи­ну - Тоді все вам бу­де! Але за то й ме­не те­пер Послухайте, діти, І п'ятнад­цять мені ти­сяч Козаків пошліте! З Ми­ло­ра­ди­чем пошліте В Ла­до­гу п'ять ти­сяч, А з Мар­ке­ви­чем до Хрес­та Пошліть де­сять ти­сяч!" І пішли сумні ко­за­ки, Нічого діяти… "Зато, - ка­жуть, - ми гетьма­на Будем жи­во ма­ти!" Та не во­рон же то чор­ний Із со­ко­лом б'ється, То Вельямін з По­лу­бот­ком За пра­ва де­реться. І обид­ва Пет­ра-ца­ря Просять роз­су­ди­ти. І го­во­рить цар мос­ковський: "Нічого ро­би­ти! Треба, - ка­же, - По­лу­бот­ка В Пет­ропіль заз­ва­ти І тут йо­му по-мос­ковськи Правду роз­ка­за­ти!" І з Са­ви­чем і Чар­ни­шем Пав­ла вик­ли­кає, Але Пав­ло послів собі Вперед по­си­лає. І при­бу­ли у Пет­ропіль Посли мо­ло­децькі: Полковники Да­ни­ло­вич І Пет­ро Ко­рецький. Бунчуковий Во­лодьковський І су­дець Гра­бен­ко, І військо­вий з ни­ми пи­сар Завзятий Ха­нен­ко. І при­бу­ли у Пет­ропіль Та й го­во­рять: "Ца­рю! Візьми собі Вельяміна, Візьми на­шу ка­ру; Судці твої мос­ковськії Нас доб­ра не учать, Багатого об­ди­ра­ють, А бідно­го му­чать. Козаків за хлопів ма­ють І гри­зуть гетьма­на… А чи ж так то, яс­ний ца­рю, Було за Бог­да­на?.. Ти го­во­риш, що Хмельницький Сам ца­рям при­ра­див, Щоб мос­ковський воєво­да На Вкраїні ря­див; Але Пав­ло По­лу­бо­ток Не хо­ває сло­ва, Він го­во­рить: "Що там, - ка­же, - Батькова умо­ва! Спершу, ца­рю, підно­ви ти Нашу дав­ню во­лю, Щоб ми самі су­ди­ли­ся Помежи со­бою; Щоб ні стольник, ні бо­ярин, Ані воєво­да Не пи­та­ли, не су­ди­ли Нашого на­ро­да; Щоб ко­за­ки самі собі Розправу чи­ни­ли, І, де три їх, щоб два собі Третього су­ди­ли. І всі царі мос­ковськії Теє пра­во зна­ли І за нього своє сло­во Царськеє да­ва­ли. Та й ти да­вав, яс­ний ца­рю, Як ізби­рав ра­ду, Як да­вав нам у гетьма­ни Пана Ско­ро­па­ду! Чо­го ж те­пер на Вкраїні Воєводи ста­ли, Чого пра­ва ко­зацькії Й вольності про­па­ли?!" Незабаром за пос­ла­ми Й Пав­ло при­бу­ває І з Чар­ни­шем і Са­ви­чем К ца­рю підсту­пає. Підступає, дає лис­ти, Просить за Вкраїну, Але, зна­ти, й Пав­ло при­був В ли­хую го­ди­ну: Ані Пет­ро, ні бо­яри За нього не дба­ли, Його лис­ти за Вкраїну Під сук­ном ле­жа­ли. І че­кає Пав­ло місяць, Ба й дру­гий че­кає, Ба й че­кає місяць третій - Цар не зак­ли­кає. "Почекай же, - Пав­ло ка­же, - Їдна мені до­ля, Але ста­не й тобі хро­ном Козацькая во­ля". І ос­таннє своє сло­во Цареві го­то­вить; І при­хо­дить з стар­ши­ною І до нього мо­вить: "Знаю й ба­чу те­пер, ца­рю, Що ти без при­чи­ни Підійнявся на по­ги­бель Мої Ук­раїни. І всі царськії ука­зи Хочеш по­па­ли­ти, І всі вольності ко­зацькі Хочеш по­то­пи­ти. І ко­заків, як ху­до­бу, На ро­бо­ту го­ниш, І над ни­ми "Вічна пам'ять" По бо­ло­тах дзво­ниш… І гетьма­на оби­ра­ти Нам не поз­во­ляєш, І су­ди­ти судців своїх З Моск­ви по­си­лаєш! І нас су­дять без за­ко­ну, Без вся­ко­го пра­ва; Чи вже ж тобі за то, ца­рю, Буде яка сла­ва? Але не­хай мені бу­де Вільно і ка­за­ти, Що нічо­го тобі, ца­рю, З Ук­раїни жда­ти. Україна - не ди­ти­на, Вона во­лю має, А вільно­го не не­волі - Правда при­гор­тає. Тепер ка­жи мені, ца­рю, Хоч залізо тер­ти, Хоч у тюрмі хо­лоднії Із го­ло­ду мер­ти; Усе їдно мені, ца­рю, Тілько б не ви­да­ти, Як та бідна Ук­раїна Буде про­па­да­ти!.." І стис­нув Пет­ро зу­ба­ми. "Шкуру, - ка­же, - здер­ти!" Але тро­хи оду­мав­ся: "В тюр­му аж до смер­ти!" І у тюрмі Пет­ра й Пав­ла Разом з стар­ши­на­ми Обіллявся По­лу­бо­ток Дрібними сльоза­ми… Обіллявся не за се­бе, А за Ук­раїну Та за своїх то­ва­ришів, Що без долі ги­нуть. Та не дов­го ж Пав­ло пла­кав. Заслаб, по­ми­рає… Цар док­то­ра по­си­лає - Павло ви­га­няє. "Нащо, - ка­же, - жит­тя моє Назад по­вер­та­ти, Коли я не мо­жу долі Батьківщині да­ти?" Петро сам іде до нього, Щоб пе­реп­ро­си­ти, І дає йо­му лікарст­во, Просить йо­го пи­ти. Але Пав­ло По­лу­бо­ток Йому про­мов­ляє: "Дармо, ца­рю; ти не вер­неш, Що вже по­га­сає… Живо-живо Пав­ла й Пет­ра На світі не бу­де, Тоді обох нас роз­су­дять Правдивії лю­ди…"

8 июля

ПАВЛО АПОСТОЛ

Україно-Україно, Що ти за то да­ла, Що ста­ро­го Апос­то­ла Гетьманом об­ра­ла? Ук­раїно-Україно, Що ти зап­ла­ти­ла, Що до се­бе та Пет­ри­ка Ти так при­хи­ли­ла? Україно-Україно, Що то з мос­ка­ля­ми, Що пос­ланці по­вер­та­ють До те­бе з да­ра­ми? І за ни­ми Ли­зо­губ нас, Чарниш, Жу­ра­ковський? І чим же так при­хи­лив­ся До них цар мос­ковський? Не пи­тай­те, добрі лю­ди, Каже Ук­раїна: Колись бу­ла в Мос­ков­щині Тяжкая го­ди­на. Колись бу­ла в Мос­ков­щині Тяжкая го­ди­на: Петро су­див ца­ре­ви­ча, Су­див сво­го си­на. І про­сив­ся син Пет­ро­вий А Пет­риків та­то, І бу­ло там се­на­торів Багато-багато; Але жо­ден не по­ду­мав За нього обс­та­ти, Не смів жо­ден про­ти ка­ри Голосу по­да­ти. Їдна тілько Ук­раїна За нього обс­та­ла, Їдна тілько Ук­раїна Голос свій по­да­ла. І був гетьман в Пет­ро­полі, Як Пет­рик вінчав­ся, І до гетьма­на ста­ро­го Петрик обізвав­ся: "Спасибі вам, добрі лю­ди, Що ви сер­це ма­ли, Що ви в кровлі мо­го батька Рук не по­ка­ля­ли. За то те­пер і гетьма­на Я вам поз­во­ляю, За то те­пер і пра­ва вам Давні по­вер­таю! І чо­го лиш бу­де тре­ба, Просіть, добрі лю­ди, Усе для вас я учи­ню, Усе для вас бу­де!" І по­дя­ку­вав Апос­тол, Назад по­вер­тає Та й до ца­ря, до Пет­ри­ка, Послів по­си­лає, Посилає до Пет­ри­ка, Просить ми­лость ма­ти: Позволити поспільную Старшину об­ра­ти. Не пе­ре­чить доб­рий Пет­рик, Зараз поз­во­ляє. Не че­кає і Апос­тол, Зараз оби­рає. І Ли­зо­губ став обоз­ним І за­раз до діла; У судці пішов Кан­ди­ба І сот­ник Забіла; В пи­сарі пішов Тур­новський, Па­нич чи по­по­вич, В оса­ули пан Ли­сен­ко І пан Ма­нуй­ло­вич; І поспільнії хо­рунжі - Горленко-бунчужний, А в поспільнії бун­чужні Борозна не­дуж­ний. І підняв на но­ги гетьман Слабу Ук­раїну І ще чо­гось до Пет­ри­ка Іде в Мос­ков­щи­ну. Аж там Пет­рик по­ми­рає, Ган­на нас­ту­пає, Во­на ж уже Ук­раїну Не так при­гор­тає. Вона тілько Апос­то­ла В очі при­гор­тає, А за очі трид­цять ти­сяч Людей ви­ма­гає. І підня­лось трид­цять ти­сяч З пол­ков­ни­ком Танським, Пішлі, бідні, з Ук­раїни В сте­пи ба­сур­манські. І підня­лось трид­цять ти­сяч, Та усі чу­баті, Пішли в сте­пи ба­сур­манські Вали ви­си­па­ти. І підня­лось трид­цять ти­сяч Ще до схо­ду сон­ця, Висипають вал від До­ну До са­мо­го Дон­ця. На дру­гий рік трид­цять ти­сяч Свіжих по­си­лає, А торішніх трид­цять ти­сяч Назад по­вер­тає. На третій рік із Польшею Бійка роз­по­ча­лась, Щоб від естів і від курів Польща відцу­ра­лась; Бо лю­бов­ник Ган­нин Бірон Став її про­си­ти, Щоби йо­го у тих Ку­рах Князем ізро­би­ти. І по­ча­лась тая бійка, Військо зне­ма­гає… Тоді гетьман за­по­рож­цям Стиха про­мов­ляє: "Покидайте, - ка­же, - хлопці, Турецькі гра­ниці Та давнього собі місця Просіть у ца­риці…" І про­сяться у ца­риці, Цариця прий­має І бу­ла­ву, бун­чук, пер­нач, Хоруг по­си­лає. І ка­же їм, за­по­рож­цям, На вра­жую ка­ру, Заселити два Ко­да­ки І річку Са­ма­ру. А тим ча­сом в Білій Церкві Каже при­сяг­ну­ти Та у Польшу з ота­ма­ном На час за­вер­ну­ти. І пігна­лись за­по­рожці З Білецьким Іва­ном, Зди­ба­ли­ся з Ли­зо­гу­бом Та із Га­ла­га­ном; Здибалися, по­летіли, Назад пог­ля­да­ють - Аж там уже Апос­то­ла Козаки хо­ва­ють. Аж там уже Апос­то­ла Козаки хо­ва­ють, Аж там уже і ука­зи З Моск­ви по­си­ла­ють, Лизогуба півгетьма­ном Тілько оби­ра­ють… Ли­зо­гу­ба півгетьма­ном Тілько оби­ра­ють, А дру­го­го півгетьма­на З Моск­ви по­си­ла­ють.

10 июня

МІНІХ

Ходить сокіл ко­ло мо­ря, Крила роз­пус­кає; Ходить Мініх ко­ло дво­ру Та й ду­му га­дає. Він га­дає, про­мов­ляє В ли­хую го­ди­ну: "Ой Біро­не ти, Біро­не, Розпревражий си­ну; Ой Біро­не ти, Біро­не, Розпревражий си­ну, Добув же ти за лю­бощі Цілу Курівщи­ну. Добув же ти за лю­бощі Цілу курівщи­ну, Та за сла­ву й я до­бу­ду Цілу Ук­раїну!" І при­хо­дить до ца­риці Та й став го­во­ри­ти: "Позволь, - ка­же, - яс­на Ган­но, Турків пе­ре­би­ти! Позволь, - ка­же, - яс­на Ган­но, Турків пе­ре­би­ти, Позволь мені в Ту­реч­чині Слави зас­лу­жи­ти!" А ца­ри­ця, як на теє, Горобців стріляє, А Біро­на не­ма вдо­ма - Коней виїжджає. Вона й ка­же: "Та йди, - ка­же, - Хоч і чор­та би­ти, Лиш дай мені хоч їдно­го Горобця за­би­ти!" Тоді Мініх Ле­он­то­го Жи­во зак­ли­кає, Дає йо­му двад­цять ти­сяч, На Крим по­си­лає. Десять ти­сяч Ле­он­то­ву Він дає мос­ковських, Вісім ти­сяч ук­раїнських, А дві за­по­розьких. Та й і ка­же всіх но­гай­ців В сте­пу пе­ре­би­ти, Та й і ка­же усі се­ла В Кри­му по­па­ли­ти. А Ле­онтій, як на теє, Восени зібрав­ся, На но­гай­ців лиш пог­ля­нув І в Крим не дібрав­ся. Переморив де­сять ти­сяч Москви і чу­ба­тих Та й вер­нув­ся на Вкраїну Зиму зи­му­ва­ти. На дру­гий рік під ца­ри­цю Мініх підсту­пає Та п'ятде­сят і п'ять ти­сяч Війська вик­ли­кає. І вик­ли­кав со­рок ти­сяч Ще й вісім мос­ковських, А чо­ти­ри ук­раїнських, А три за­по­розьких. І вик­ли­кав усе військо І всіх ота­манів І пішов собі у сте­пи, Б'ючи в ба­ра­ба­ни. Недалеко Пе­ре­ко­пу Мініх спо­чи­ває, Він до се­бе Ле­он­то­го Тихо зак­ли­кає. Дає йо­му де­сять ти­сяч Жовнірів мос­ковських Ще й до то­го три ти­сячі Хлопців за­по­розьких. І шле йо­го буд­жаківських Татар роз­би­ва­ти, І шле йо­го по­ло­не­них Руських відби­ва­ти. І Ле­онтій де­сять ти­сяч Взяв собі мос­ковських, Ще й до то­го три ти­сячі Хлопців за­по­розьких. Та й і пішов буд­жаківських Татар роз­би­ва­ти, Та й і пішов по­ло­не­них Руських відби­ва­ти. І мос­калі буд­жаківських Татар пе­ре­би­ли, А ко­за­ки по­ло­не­них До двох­сот відби­ли. А тим ча­сом при­був Мініх Аж до Пе­ре­ко­па, Перескочив рів гли­бо­кий У чо­ти­ри хло­па, І пігнав­ся се­ред Кри­му, І став кримців би­ти, Срібло, зло­то за­би­ра­ти І се­ла па­ли­ти. І по­па­лив вражі се­ла, Назад по­вер­тає, Аж до нього пан Га­лецький Стиха про­мов­ляє: "Пусти ме­не, ота­ма­не, на час по­гу­ля­ти, пус­ти ме­не з ко­за­ка­ми кримців по­шу­ка­ти". І пус­кає йо­го Мініх В ли­хую го­ди­ну, І при­хо­дить пан Га­лецький На Чор­ну До­ли­ну, І ви­дить він, що тьма-тьму­ща В до­лині та­тарів, І не втерпів пан Га­лецький, На сон­них уда­рив. І спу­жа­ли­ся та­та­ри, Стали утіка­ти, Тоді ста­ли їх ко­за­ки Кіньми до­га­ня­ти. Тоді ста­ли їх ко­за­ки Кіньми до­га­ня­ти Та крівлею та­тарською Шаблі об­ми­ва­ти. І вер­ну­ли­ся ко­за­ки, Сіли, спо­чи­ва­ють, А тим ча­сом і та­та­ри Очі про­ди­ра­ють. А тим ча­сом і та­та­ри Очі про­ди­ра­ють І ко­заків ма­лу жме­ню Кругом обс­ту­па­ють. Обступають, обс­ту­па­ють, Далі прис­ту­пи­лись. І спішив­ся пан Га­лецький, Козаки спіши­лись, І до­бу­ли десь у собі Смертельної си­ли, І в та­тарів свої шаблі Раптом за­то­пи­ли. І по­ча­лась різа­ни­на В неділеньку зран­ня, І різа­лись по до­лині З ран­ня до смер­кан­ня. І, як сіно під ко­сою, Татари ва­ли­лись, І з та­тарів на ополі Вали по­ро­би­лись. Аж під вечір і та­та­ри Із ко­ней зліза­ють, На по­том­ле­них ко­заків Ще раз на­па­да­ють. Тоді жи­во пан Га­лецький Сина зак­ли­кає, Ще живіше обіймає, К сер­цю при­гор­тає: "Тікай, - ка­же, - ми­лий Пет­ре, Тікай, ми­лий си­ну, А я, си­ну, - обіймає, - А я тут за­ги­ну…" І ки­нув­ся між та­тарів, Та вже не вер­тав­ся, Тілько сла­ви з ко­за­ка­ми Вічної наб­рав­ся. І до­чув­ся за них Мініх, Казав по­хо­ва­ти, А сам пішов на Вкраїну Зиму зи­му­ва­ти. На третій рік під Очаків Мініх підсту­пає, Він сімде­сят ти­сяч війська За со­бою має. Він шістде­сят ти­сяч має Жовнірів мос­ковських, Вісім ти­сяч ук­раїнських, А дві за­по­розьких. Він сімде­сят ти­сяч має, Стоїть, роз­ва­жає. Далі військо своє сильне На три розділяє. І на сте­пи по­си­лає Жовнірів мос­ковських, На бай­да­ки по­си­лає Хлопців за­по­розьких; А ко­за­кам ук­раїнським Каже скрізь літа­ти Та в Очаків на підмо­гу Турків не пус­ка­ти. І жовніри мос­ковськії Турків по­би­ва­ли, А ко­за­ки ук­раїнські Турків не пус­ка­ли. А ко­за­ки ук­раїнські Турків не пус­ка­ли, А ко­за­ки за­по­розькі Турків об­ди­ра­ли. І наб­ра­ли срібла-зло­та, Набралися сла­ви І знов собі зи­му­ва­ти Пішли до Пол­та­ви. На чет­вер­тий рік та­та­ри Самі по­чи­на­ють, Сорок ти­сяч на вкраїнську Межу наліта­ють. Сорок ти­сяч на вкраїнську Межу наліта­ють, Палять се­ла на гра­ниці Й на­зад по­вер­та­ють. Тоді Ласій де­сять ти­сяч Козаків зби­рає, Ще й до то­го трид­цять ти­сяч Москви за­би­рає; Пробігає по су­хо­му Азовськеє мо­ре І вга­няється до Кри­му На вра­жеє го­ре. І ввігнав­ся все­ре­ди­ну… Козаки дріма­ють, Аж тут рап­том двад­цять ти­сяч На них на­па­дать. І збу­ди­ли­ся ко­за­ки, Шаблями мах­ну­ли І та­тарів, як по­ло­ву, Назад відгор­ну­ли. Знов прис­ко­чи­ли та­та­ри, Знову ста­ли би­тись, Знову ста­ли, як со­ло­ма, Навкруги ва­ли­тись. Далі ба­чать, що не жар­ти, Кинули ко­заків І по­ро­хом по­летіли До гір та бай­раків. А тим ча­сом на Вкраїну Мініх при­бу­ває Та й і собі де­сять ти­сяч Козаків зби­рає. Та й і собі де­сять ти­сяч Козаків зби­рає, Ще й до то­го со­рок ти­сяч Москви за­би­рає Та й за Дніпер уже хо­че Військо пе­рег­на­ти, Та й у тур­ка хоч Бен­де­ри, Хоч Хо­тин узя­ти. Але тілько що Ко­ди­му Мініх пе­рес­ко­чив, Як на йо­го ук­раїнців Турок і нас­ко­чив. А не вспіли ук­раїнці Від тур­ка відби­тись, Як та­та­ри роз­по­ча­ли Із Мініхом би­тись. Він та­тарів роз­би­ває, К Дністру підсту­пає, Аж там йо­го білго­родський Паша виг­ля­дає. І по­ча­лись малі бійки. Але годі, брат­тя! Коли джу­ма по­ка­за­лась, Треба утіка­ти. І по­ки­нув Мініх турків, І па­шу по­ки­нув, А сам зи­му зи­му­ва­ти Пішов на Вкраїну. На п'ятий рік по­ка­зав­ся Паша з Білго­ро­ду Та й у на­ших ук­раїнців Випитував бро­ду. Але наші ук­раїнці Зараз по­ка­за­ли: Кілька ти­сяч по­ло­жи­ли, Решту розігна­ли. Незабаром і сам Мініх Потряс го­ло­вою, Він шістде­сят ти­сяч війська Повів за со­бою. Він шістде­сят ти­сяч війська Повів з Мос­ков­щи­ни, Ще й до то­го кілька ти­сяч Повів з Ук­раїни. Повів військо за Ва­сильків, За Буг пе­ре­во­дить, Незабаром і ту­рецький Дністер пе­ре­хо­дить. І на турків по­пе­ре­ду Козаків пус­кає, А сам собі з мос­ка­ля­ми Ззаду підбігає. І мос­калі підбіга­ють, Вперед пог­ля­да­ють, Аж ко­за­ки-українці Турків відби­ва­ють. Аж ко­за­ки-українці Турків відби­ва­ють Та у місто Ста­ву­ча­ни Па­шу за­га­ня­ють. Тоді Моск­ва підсту­пи­ла, Потік за­га­ти­ла І ту­рецькії око­пи Раптом за­хо­пи­ла. І заб­ра­ла срібло-зло­то, Сорок дві гар­ма­ти І пус­ти­ла ук­раїнців Турка до­га­ня­ти. І пігна­лись ук­раїнці, Шаблі по­гост­ри­ли, У Со­ро­ках по-ко­зацькі Люльки роз­па­ли­ли, Під Хо­ти­ном із тур­ка­ми Знову привіта­лись, А з Хо­ти­на аж у Яс­си З Мініхом заб­ра­лись. І за­тих­ла Ту­реч­чи­на, І більше не би­лась, І з Ган­ною-ца­ри­цею Миром по­ми­ри­лась. Тоді Мініх до ца­риці, Став її про­си­ти, Щоби йо­го на Вкраїні Князем ізро­би­ти! Лиш ца­ри­ця не та­ка-то, Бірона спи­та­ла І як ска­зав її Бірон, Так і відка­за­ла. "Мало, - ка­же, - па­не, про­сиш - Тілько Ук­раїни, Ти про­сив би уже луч­че За раз Мос­ков­щи­ни". Тоді Мініх по­вер­нув­ся… За го­ло­ву взяв­ся… "То бо­дай я собі, - ка­же, - Порохом роз­пав­ся, Та бо­дай я, - ка­же, - сон­ця Більше не по­ба­чив, Щоби я вам, пре­по­га­ним, За се не віддя­чив!" І все хо­дить ко­ло дво­ру, Часу виг­ля­дає, Аж тут йо­му, як на теє, Ганна по­ми­рає. Аж тут йо­му, як на теє, Ганна по­ми­рає Та ди­ти­ну в по­ви­точ­ку Царем зос­тав­ляє. Та ди­ти­ну в по­ви­точ­ку Царем зос­тав­ляє, А Біро­на ко­ло нього В рядці зос­тав­ляє. І знов Мініх не до­бу­де Ступня на Вкраїні, А кур­ляндський князь па­нує На всій Мос­ков­щині. А кур­ляндський князь па­нує На всій Мос­ков­щині І ца­рем собі ца­рює По всій Ук­раїні. Дере гроші із міщанів, Дере і з ко­заків, Дере гроші із се­лянів, Дере і з бур­лаків. Не пи­тає, чи хто має Звідки що да­ва­ти; А не да­си - на мо­розі Скаже тан­цю­ва­ти. А брат йо­го пре­по­га­ний Що там ви­роб­ляє! В батька й ма­ми се­ре­до дня Дочок ви­ди­рає. Видирає ди­тя в ма­ми І замість ди­тя­ти Заставляє бідну ма­му Щенят го­ду­ва­ти. А лиш пікни на Біро­на, Тоді не по­мо­жеш, Хоч на дідьків хутір підеш, Хоч го­ло­ву зло­жиш. Довго-довго Мініх мис­лив, Довго-довго ду­мав, Далі мислі пе­ре­мис­лив, Думи пе­ре­ду­мав. І при­хо­дить до рідної Царевої ма­ми І го­во­рить її жи­во Сильними сло­ва­ми: "Ціле царст­во у нас ги­не, І цар у нас ги­не, А чи ж ма­ти сво­го си­на На му­ки по­ки­не? Скажи, ма­ти, тілько сло­во - Бірона не ста­не, І в го­дині яс­не сон­це Наокола гля­не". І ска­за­ла йо­му сло­во Царевая ма­ти, І пішов зав­зя­тий во­рог Бірона в'яза­ти. Заснув Бірон у по­кої І гад­ки не має… Троє жовнірів у нього Варту відбу­ває. Але Мініх по­ка­зав­ся: "Ані з місця, лю­ди! Бо те­пер у нас не Бірон, А ца­ри­ця бу­де!" І вся вар­та ані з місця. Бірон про­бу­див­ся, Але рап­том у Мініха В ру­ках опи­нив­ся. Незабаром і Гус­та­ва, Його бра­та, взя­ли І все царст­во з ца­рем-си­ном Матері відда­ли. А Біронів пот­ри­ма­ли В тюрмі цілу зи­му Та й післа­ли до Сибіру До міста Пе­ли­му. Тоді Мініх знов підняв­ся, Розпускає кри­ла, Лиш ца­ре­ва йо­го ма­ти Чогось не злю­би­ла. Лиш ца­ре­ва йо­го ма­ти Чогось не злю­би­ла І тим се­бе і Мініха Разом по­гу­би­ла. Стали шве­ди та фран­цу­зи По дво­ру сну­ва­ти, Стали княж­ну Ли­за­ве­ту Сти­ха підмов­ля­ти. І на царст­во Ли­за­ве­та Серед ночі ста­ла, Царя, ма­му й йо­го батька В тюр­му відісла­ла. Царя, ма­му й йо­го батька В тюр­му відісла­ла, А Мініха до Пе­ли­ма На Сибір пос­ла­ла. 

12-13 июня