Руданський С. В. ПРИКАЗКИ ПРЕСЛІВ’Я

Вір не вір, а не ка­жи: «Бре­шеш».

I

Народився я на світ, Як їдно­го ран­ня Моя ненька за­баг­ла Шпаків на снідан­ня. А я, хло­пець-мо­ло­дець, Пожалував ма­ми, Серед лісу відпи­тав Дупло зі шпа­ка­ми. В дуп­ло ру­ку - не іде, Голови не впхаю, Сюди-туди край дуп­ла - Та й сам улізаю. Ходжу го­лий по дуплі… Шпаченят до ка­та! Я в па­зу­ху й за­гор­нув Тії шпа­че­ня­та. Вилізати б, так не то!.. Я й до­муд­ру­вав­ся, Лиш со­ки­ру при­та­щив, З дуп­ла про­ру­бав­ся. Гиц із ду­ба на ко­ня! Кінь собі бри­кає, А со­ки­ра моя все Зад йо­му ру­бає. Нагадався за сім миль, Назад по­ди­вив­ся, А у ко­ня, як на сміх, Лиш пе­ред ли­шив­ся. Я і взяв­ся йо­му зад З вер­би підправ­ля­ти, І підпра­вив, та й заліг На го­дин­ку спа­ти. А кінь хо­дить по траві, І пе­ред па­сеться, А зад рос­те та й рос­те, Аж до не­ба пнеться. А для моїх шпа­че­нят Того бу­ло й тре­ба - Додряпались по вербі До са­мо­го не­ба. Пробудився - до шпаків - Та де вже до ка­та!.. Аж на небі по­ло­вив Свої шпа­че­ня­та!.. Ото зно­ву до вер­би! А вер­ба й про­па­ла, Бо ко­ня­ка на­пас­лась Та й, знать, поб­ри­ка­ла. Щастя тілько, що святі Не горш­ки ліпи­ли, Але якось на той час Гречку мо­ло­ти­ли. Розказав я їм біду, Випросив по­ло­ви Та з по­ло­ви ізсу­кав Мотуз през­до­ро­вий. Вп’яв до не­ба та й униз! Мені й го­ря ма­ло!.. Аж до ни­зу на сім миль Мотуза не ста­ло. Згори й ка­жуть, що ска­чи! Але я не хо­чу, Що вгорі собі ур­ву, То вни­зу над­то­чу. І спус­ка­юсь собі вниз, Мало й ос­тається, Ще б ур­ва­ти кілька раз, А мо­туз не рветься. І висів я кілька літ, Мамина ди­ти­на, І ви­сох­ла, як дуп­ло, Уся се­ре­ди­на. А рій якось пролітав Та ту­да й заб­рав­ся, Наніс ме­ду, щільників, Розхазяювався. Наніс ме­ду кілька пуд, Ну йо­го з бідою!.. Мотуз рветься - я в баг­но Чуть не з го­ло­вою. А тут якось по багні І кач­ка хо­ди­ла, На чуп­ри­ну наб­ре­ла, Гніздо собі зви­ла. Яєць мно­го на­нес­ла. За дітей по­мов­ка, Аж не­чис­тая не­се Голодного вов­ка. Та фур­ну­ла з го­ло­ви, А той за­ви­нув­ся, Поїв яй­ця та й на чуб Хвостом обер­нув­ся. А я за хвіст: «Гут­тю-га!» А вовк на­ля­кав­ся Та як ско­чить - я і - гоп! На світ по­ка­зав­ся!

II

І ото вже я підріс, Літ де­ся­ток бу­ло; Дід хо­див ще без штанів, А батька й не бу­ло. То, бу­ва­ло, ко­ли хто В гості зап­ро­шає, То дід ся­де на по­лу Та ме­не й пи­тає: «А хто ж, си­ну, піде з нас?» То я йо­го глад­жу: «Та хто б, - ка­жу, - не пішов, Все то їдно, - ка­жу.
– Або я піду ту­ди, А ви сидіть, діду; Або ви собі сидіть, А я ту­ди піду». А зи­мою хо­лод­но, Нічим за­то­пи­ти, То й пи­тається дідунь: «Що, си­ну, ро­би­ти?» А що ж, - ка­жу, - тра ко­мусь Їхати в ду­би­ну!» То, бу­ва­ло, й ка­же дід: «Хто ж поїде, си­ну?» То я й ка­жу: «Хоч сидіть, А я не поїду! Хоч по­сид­жу я за вас, А ви їдьте, діду!» То, бу­ва­ло, й їде дід… А раз та­ки, в біса, Потягнувся вже і я За дідом до ліса. Тілько вхо­ди­мо у ліс, Аж ку­па ло­мач­чя! Я со­ки­рою гу-гуп!
– Заєць з-під ло­мач­чя. А ми собі не страшкі!.. «Гуттю-га!» - на зай­ця! Та жи­венько до ло­мач - Аж там сиві яй­ця. «Заберімо!» - «За­берім!» Зважили дрюч­ка­ми, То на­си­лу що згор­нув У шап­ку ру­ка­ми. Ото я їх і приніс, А в нас на ту по­ру Розквокталася сви­ня, Квокче ко­ло дво­ру. «Пійміть, діду!» Дід пійняв, Посадив на яй­ця… То ми ма­ли шість волів, Як орлів, від зай­ця. Зараз та­ки й зап­ряг­ли, Припічок зо­ра­ли, То та­ко­го ж, ка­жу, ми Того хліба ма­ли!.. Що як то вже нам женців Прийшлося зби­ра­ти, То без­ру­кая якась Сама прий­шла жа­ти. І на­жа­ла ж во­на нам Та кіп наск­ла­да­ла, І стеб­ла вже не бу­ло, А та іще жа­ла. «А що, си­ну?
– ка­же дід.
– Треба спо­га­да­ти, А де-то ми ті стир­ти Будем зак­ла­да­ти?» То, бу­ва­ло, я сид­жу Та й дідові рад­жу: «Адже у нас ко­мин е, На ко­мині!
– ка­жу.
– На ко­мині як скла­дем, То й не тра су­ши­ти, А на печі, як бог дасть, Будем мо­ло­ти­ти!» То, бу­ва­ло,свя­тий хліб Аж ко­мин ко­ли­ше!.. Їдна тілько нам біда, Що вклю­ну­лись миші. А кіт якось на по­лу Із діду­нем грав­ся, Від діду­ня гиць на піч, В за­кут­ку зак­рав­ся… Та як хвос­том за­мах­нув - Жиди б йо­го з’їли!
– То в по­мий­ни­цю стир­ти Так і по­летіли!

III

А ото вже дід підріс Та й і оду­бив­ся; Після нього че­рез рік І батько ро­див­ся. Та ото вже тра бу­ло Батька мені вчи­ти; Але за­то, як нав­чив, - То-то бу­ло жи­ти! Все бу­ло у нас їдно: Здатність і за­можність, І ха­зяй­ст­во, й ре­мест­во, І смак, і на­божність. Мати лю­бить все пар­не, А ми з батьком кис­ле, Мати па­рить по се­лу, А ми собі кис­нем. Мати хо­дить цілий день, Тілько ог­ля­дає, А ми з батьком уночі Вудку за­ки­даєм. То, бу­ва­ло, та­ки так В доб­рую го­ди­ну, Як не клю­неться ко­жух, То тяг­нем сви­ти­ну. Купувати ко­ли що - То ру­ка дри­жа­ла, Зато ку­пим, то по нас Аж зем­ля дви­жа­ла. А на­божні що бу­ли, То сох­ра­ни, бо­же! Як до церк­ви се­ред дня І не пус­тять, мо­же, То, бу­ва­ло, уночі Церкву підко­паєм, Помолитись хоч на час Таки повлізаєм. То так собі роз­жи­лись, Що й світли­цю ма­ли, Світилося, ку­ди глянь, Лиш стов­пи сто­яли! А одежі що бу­ло! Боже, твоя во­ле! Вісім бу­ло свит бе­ри, А все тіло го­ле. Та й ха­зяй­ст­во та­ки ми Поряднеє ма­ли, Бо сусіди навк­ру­ги В два плу­ги ора­ли. Та й во­ли які бу­ли! Рога не діста­ти, Бо то чорт йо­го і мав Кому дос­та­ва­ти. А як по­ле ізо­рем, То вже чиє кра­ще? То.не на­ше, а чу­же, То чу­же, не на­ше. А раз ма­ти та­ки нам Збитка ізро­би­ла: Взяла батько­вий ко­жух Та й греч­ку нак­ри­ла. А ху­до­би бу­ло шмат, Гречка лиш біліла, Та з ко­жу­ха як пішла - Чисто греч­ку з’їла. А бу­ло й та­ке у нас, Що ми й лав­ки ма­ли, Та все-та­ки че­рез ню І то поз­бу­ва­ли. Як умер­ла - де бу­ло Домовини взя­ти? Мусили вже для біди І лав­ки відда­ти. Та ще потім по біді І обід справ­ля­ли, Взяли собі по­над став Людей поск­ли­ка­ли. Та й про­си­мо їх уд­вох: «Пийте юш­ку, лю­ди! Як вип’єте теє все - То там риб­ка бу­де!» А те­пер ми розійшлись - Батько шинк три­ма­ти, А я не так до шин­ка, Як люб­лю ора­ти. Батько п’яний все дер­жить За ши­нок ру­кою, А я орю, як уп’юсь, Носом за корч­мою.

ГУМЕННИЙ

Їздив дідич за гра­ни­цю, Назад по­вер­тає - От гу­мен­ний на гра­ниці Пана і вітає. Поклонився, привітав­ся. «А що там, Іва­не?» А гу­мен­ний йо­му ка­же: «Та все га­разд, па­не. Одно тілько…» - «А що тілько?» Дідич обізвав­ся. «Та то, па­не, що ваш но­жик Складаний зла­мав­ся». «Ну! Зла­мав­ся, так зла­мав­ся, Що там спо­ми­на­ти. Певне, хлопці ма­ли гра­тись Та й ма­ли зла­ма­ти?» «Таки прав­да, яс­ний па­не! Хлопці ізла­ма­ли, Лиш не гра­лись, а си­во­го Коня білу­ва­ли». «А з чо­го ж то си­вий зги­нув?» «Пані хо­ру­ва­ли, За лікарст­вом як пог­на­ли, То і підірва­ли». «То і пані хо­ру­ва­ла? Ах, бо­же мій, бо­же! Що ж? Здо­ро­ва моя пані? Говори, не­бо­же». «Помоліться, па­не, бо­гу! День лиш хо­ру­ва­ли, А на дру­гий од по­жа­ру Богу й ду­шу да­ли!» «Од по­жа­ру?.. Що та­кеє?..» «Просте, па­не, діло: Як зай­няв­ся тік у па­на, То все по­горіло!» «Пані вмер­ла, все згоріло… Будь здо­ров, Іва­не!..» «А ще ж пан­на ва­ша вдо­ма, Поверніться, па­не!» «Що ж там, го­лу­бе Іва­не? Як там бідна доч­ка?» «А нічо­го, упо­ви­ла Хлопця, як ли­ноч­ка!» Спом’янув тут бідний дідич Чорта і чор­ти­цю, Плюнув з ли­ха, сів на брич­ку: «Рушай за гра­ни­цю!»

ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ

Чи в Києві, чи в Пол­таві, Чи в самій сто­лиці З маз­ни­цею му­жик хо­дить Помежи крам­ниці… У крам­ни­цях, ку­ди гля­неш, Сріблом-злотом сяє, Мужикові то й бай­ду­же: Він дьогтю пи­тає. У де­сятії крам­ниці Два купці сиділо… І в де­ся­ту му­жик двері Відхиляє сміло. Відхилив: «Доб­ри­день, лю­ди!» - І й за­чав пи­та­ти, Чи не­ма у них при­най­мні Дьогтю де про­да­ти. А купці пе­рег­ля­ну­лись, Стихача сміються; «Здесь не де­готь, - йо­му ка­жуть, - Дурні про­да­ються!..» «Добре ж у вас тор­гу­ва­лось, Що все розійшло­ся І на про­даж тілько два вас В скле­пу зос­та­ло­ся!..»

ЛОШАК

Напосілися злодії Раз на му­жи­ка І, чи з по­ля, чи із стайні Вкрали ло­ша­ка. Мужик хо­дить, ло­мить ру­ки, На свя­те дає; Коли чує - аж у ста­ну Лошак йо­го є. Поклонився асе­со­рам Мужик-неборак; Асесори йо­му ка­жуть! «Пашол вон, ду­рак! На сло­во ему по­ве­рить! Экой ду­ра­лей! Приведи для по­ка­занья Восемь душ лю­дей!» Мужик хо­дить, про­сить, поїть, Восьмеро най­шов, Дав по­пові на мо­ле­бень Та й у стан пішов. Поклонився асе­со­рам Знову не­бо­рак. Асесори знов го­во­рять: «Пашол вон, ду­рак! Экой чорт сю­да при­но­сит Этаво хах­ла! Суется с сва­ей ка­бы­лай!.. Есть важ­ней де­ла! Придешь пос­ле!» Че­рез тиж­день Знов му­жик іде, Вибирає, поїть свідків І у стан ве­де. Діла зно­ву в асе­сорів, Гонять му­жи­ка. Став ха­зяїн, ста­ли лю­ди - Нема ло­ша­ка! Аж підняв­ся і го­во­рить Іден з-ме­жи них: «Не відіб’єш ти ко­ня[ки] Від тих ста­но­вих! А як ще нас разів кілька Сюда по­ве­деш, То будь пев­ний, що й ко­ро­ву З до­му ізве­деш… Подаруй їм ту ко­ня­ку І не го­ло­си… А ска­жи, мов, що вкле­пав­ся, Ще й пе­реп­ро­си!» І пос­лу­хав му­жик ра­ди, Іде до панів: «Вибачайте, я вкле­пав­ся!» Бух па­нам до ніг! «Как же ты, ду­рак, не зна­ешь, Что бы­ло твое, Да к чу­жо­му при­вя­зал­ся, Выдал за свое?..» «Вибачайте, бла­го­род­дя, За ви­ну мою! Маю жінку і із нею Років сім жию, А щоб її який злодій В стан за­па­ку­вав, Мусив би-м па­нам ска­за­ти, Що єй не впізнав!»

СТАНОВИЙ

Гнався пос­том засіда­тель На чи­юсь біду. Серед річки за­ла­мав­ся На тонкім льоду. Б’ються соцькі й роз­сильнії, Б’ються ри­ба­ки. Водять шну­ри край про­ло­му, Ості і га­ки. Але йде жи­док убо­гий, Пейсами пот­ряс. «Гирсти-гирсти, - став пи­та­ти, Що та­ке у вас?» «Засідатель уто­пив­ся, Господи прос­ти!.. Ходи, жид­ку, хоть по­мо­жеш Шнура за­вес­ти». «Гирсти! На­що то шу­ка­ти Людської біди? Лиш кар­бо­ва­нець нас­тав­те - Вийде сам з во­ди!»

ГУСАК

Раз у ба­би пе­рехідний Москаль но­чу­вав, Устав ра­но до по­хо­ду Та й гус­ку ук­рав. Доганяє йо­го ба­ба: «Служба! По­че­кай!» «А что, ба­буш­ка, мне ска­жешь?» «Та гус­ку од­дай». «Ах ты, бог мой! Это гус­ка?.. Экой я ду­рак!.. Вазьми, баб­ка, ей-ей ду­мал, Что зто гу­сак!»

ПОЧОМУ ДУРНІ

«Де бу­вав-про­бу­вав? Розкажи, Іва­не!» «Та вже де не бу­вав, Всюди бу­вав, па­не! Був не раз у Кри­му, Бував і в Пол­таві, Ходив раз у Моск­ву, Бував і в Вар­шаві». «А почім у Москві Дурні про­да­ються?» «Та нав­гад не ска­жу, Які по­па­дуться: Як му­жик - так му­жик, йо­го й не пи­та­ють, А па­ни - все па­ни, З ціни не спа­да­ють!»

ЧИ ГОЛОСНА ЦЕРКВА

Став у церкві батько з си­ном. Церкву вже кінча­ли: Засклепили, побіли­ли, Олтар при­би­ва­ли. «Слава бо­гу, - ка­же батько, - Спомоглися лю­ди. Лиш не зна­ти, як то во­на - Чи го­лос­на бу­де? Постій хіба, - ка­же, - си­ну, Перед об­ра­за­ми, А я піду та для про­би Свисну за вра­та­ми…» Пішов свис­нув разів кілька, Назад по­вер­тає. «А що, си­ну, го­лос­ная?» - Хлопчину пи­тає. «Голосная!..
– хло­пець ка­же, - Так і б’є лу­ною!..» «Ану ж, - ка­же, - піди свис­ни, А тут я пос­тою…» «Оце але!
– ка­же хло­пець.
– Найшли що ска­за­ти!.. А чи ж я то який ду­рень У церкві свис­та­ти!»

ДЕ СПІЙНЯЛИ?

«А чи знаєш ти, Ро­ма­не, Батько під су­дом: Іспійняли не­бо­ра­ка Над чу­жим доб­ром…» «Мого батька?.. Де спійня­ли?» Циганчук спи­тав. «Таки в нашії ж ко­морі - Бодню роз­би­вав». «Та в ко­морі й го­роб­цеві Крила од­ши­беш… Ні! Пус­ти-но батька в по­ле! Чи тогді піймеш?»