Пiд тихими вербами

А з Гаїнкою дедалi було гiрше. Пiшла до своєї подруги, Катрi Карпової.

–  Що це ти, Гаїнко, мов iзмарнiла? Чи не хвора?

–  Нi… я здужаю…

–  Дак чого ж ти така? Щось тобi є.

–  Нi… нi… менi нiчого… я… Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.

–  Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?

–  Я… я… я не знаю…- казала, хлипаючи, Гаїнка.- Про Зiнька…

–  Що про Зiнька?

Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тодi вмовляти:

–  Не вiр тому, Гаїнко! То все брехнi, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твiй Зiнько так тебе любить, що вiн би й слiдочок твiй промiтав. Та вiн же такий щирий,- вiн би тебе не дурив.

Тi слова мов сцiлющою й живущою водою кропили бiдолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рiвний Катрин голос ласкавий, i їй ставало легше, легше.

–  От, людям заздро, що ви гарно живете,- ну й плещуть. Я це знаю. Менi раз так було, що й про Карпа мого набрехано… Запекло й менi в серце. Аж потiм i виявилось, що брехня… Дак я тепер знаю вже… Не вiр тому!

I Катря, трохи старша i завсiгди поважнiша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.

–  Скажи, сестрице, - питалася, зазираючи в тихi очi Катринi,- скажи, ти нiчого не помiчала?

–  Та нiчогiсiнько! От, яка ти неймовiрна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох,- от побачиш, що нiчогiсiнько не буде.

Веселiша вернулася Гаїнка вiд Катрi додому, веселiша й далi була. Та не довго.

Зустрiла вона свою куму Вустю. Були тiльки вдвох, i Вустя зараз i поспiшилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому iншому.) Гаїнка розсердилась i докорила кумi, що та каже дурницi. Одначе її знов уразило те слово:

–  Не вiриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!

Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли вiн усiм-усiм такiсiнький, як i був?

Та як повернулась додому, то весь той упокiй, що надихнула їй Катря своїм словом, мов розвiявся десь, а страшенна турбота знов обняла її, трусила, мов пропасниця.

А Зiнько тим часом пiшов до волостi - понiс подать. Iдучи, зустрiв родича, дiда Корнiя Грабенка,- i той туди йде. Пiшли вкупi, розбалакались.

–  А що це, Зiньку, я чув, про твого приятеля Васюту говорять?
– сказав дiд.

–  А що там говорять?

–  Вiн у тебе як, вiрний приятель? Ти його добре знаєш?

–  А добре; парубок гарний дуже, чесний, путящий.

–  Ну, то й гаразд!
– сказав дiд Корнiй.- Я через те, бач, питаюся, що люди почали за його всякi дурницi плескати.

–  Ет, люди як люди: усе щось i змислять!
– махнув рукою Зiнько.- Що ж там?
– попитав, хотiвши таки знати, бо певний був, що це вже Денисовi полигачi щось iзнову вимудрували.

–  Та таке, що трохи нiяково й казати… Говорять, що вiн до твоєї жiнки стежку топче.

–  От, чорт зна яка падлюшна брехня!
– обурився Зiнько.

–  Та й я так думаю, що це брехня,по щиростi сказав дiд,ну, а одначе перестерегти хотiв, бо вже про це по селу баби плещуть. Певне - брехня; ну, а все-таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо кажуть, що начебто десь i побачено їх удвох… Хто озирається, той не кається.

Зiнько вертався додому, зовсiм не думаючи про цю розмову… цебто думав, але зовсiм не так: вiн Васютi й Гаїнцi вiрив зовсiм, та не мiг дорозумуватися, з чого пiшли цi брехнi. Одначе, прийшовши додому та побачивши Гаїнку, трохи здивувався, що вона якась… наче їй щось не теє…

А Гаїнка й собi дивилася на Зiнька й думала:

"Такого я його ще нiколи не бачила… Щось у його погляд якийсь… непевний… Та невже ж? Ой боже! Нi, нi!.."

I знов та страшна думка обняла її вогнем.

Полягавши вони ввечерi спати, нiяк не могли розбалакатися. То, було, не говорять звечора хiба вже як дуже потомленi - в жнива абощо,- все, було, як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер - лежить кожне собi мовчки… I кожне думає: "Чого це так попереду не було?.."

Врештi Гаїнка озвалася:

–  А що ти сьогоднi в волостi чув?

–  Та так… нiчого… оддав грошi та й вернувся.

–  А у Васюти не був?

–  Нi! А чого б я мав у його бути?

–  Та хiба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи… Та й давно вже в його не був…

–  Давно? А вчора?

–  Чи то пак: вiн у нас давно не був.

–  А хiба ж як я до його пiду, дак то вiн у нас буде?

–  Та… ну… може, прийде…

–  А нащо тобi той Васюта?

–  Да так… вiн такий гарний, веселий, балакучий… Гаїнка, заплутавшися з тим Васютою, плела, аби плести, а Зiнько думав: "Чого це вона так його вихваляє?"

I додав уголос, аби не мовчати:

–  Прийде колись…

Гаїнка помовчала, а тодi озвалася несмiливо:

–  А до Грицька ти часто ходиш!..

–  Ще й частiше ходитиму, бо треба ж учити його читати… А завтра ввечерi вдвох пiдемо - читання гуртове буде.

Ця вiдповiдь запекла коло серця Гаїнцi. Хотiла щось сказати - i не змогла. Лежала, зцiпивши зуби, i мовчала. Удавала, немов спить. Зiнько й собi лежав тихо. Довго не спали обоєкожне за своїми думками.

Другого дня Гаїнка не мала спокою з самiсiнького ранку. Коло одного так i крутяться, так i плутаються в неї думки: все коло того вечора, що Зiнько пiде до Ївги… чи то - до Грицька… За тими думками не могла нiчого робити. Почала поратися коло печi, дров положила, а пiдпалити забула; горщик у пiч засуває, а дрова не горять. Аж мати посмiялась:

–  Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.

Узяла горщик вимити, а перед очима - Ївга вдвох iз Зiнь'ком у вербах над криничкою… Затрусилась уся, горщик з рук - гуп! та й розскочився.

–  Ой, шкода горщика!
– пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками й не знала, що їй робити…

Так-сяк поставляла, що треба, в пiч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: "Здоров, Зiньку!.." Миску додолу - вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.

–  Та що це тобi, дочко?
– метнулась до неї мати.- Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ти блiда!..

–  Я нiчого, мамо… менi нiчого… То так чогось руки затрусилися…

Сама стояла як бiль бiла.

–  Оце лихо!
– бiдкалась мати.- Хоч би Зiнько швидше вертався!

–  Нi, нi, мамочко! Не кажiть йому нiчого-нiчого!.. Це я так… це дарма!.. Я здоровiсiнька… Я зараз поратимусь… Тiльки не кажiть нiчого Зiньковi!..

I справдi заходилась удвох iз матiр'ю поратися i так-сяк наварила обiдати. Зiньковi мати нiчого не сказала, але сама все придивлялася до невiстки. Та силкувалася не появити перед Зiньком нiчого, навiть удавала, нiби їсть за обiдом, хоч i в губу не йшло. Але ввечерi, як прийшов час iти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввiйти в ту хату, глянути на Ївгу… не здолiє висидiти там… Одмоглася тим, що болить голова, i лишилася вдома. Зiнько пiшов сам, а Гаїнка думала: "Там Катря буде… Вона пильнуватиме… Вона менi скаже…"