Пiд тихими вербами

Поки Гаїнка була в хатi з матiр'ю, вона силкувалась нiчого не виявляти. А. вже як спати пiшла!..

Вона з Зiньком спала окремо в противнiй хатi. Гаїнка так любила цю хатку, чистенько-чепурненько попримазувану, з квiтками й голубами, помальованими синiм та червоним на бiлому коминi, з паперовими квiтками, з портретами та малюнками по стiнах, з маленькою шафою на книжки та з лiжком Зiнькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та любо, як у вiночку, в цiй хатинi, в цьому гнiздечку, де вона вдвох iз Зiньком воркувала!.. А тепер!..

Яке воно все похмуре, непривiтне, негарне, мов i стiни на неї падають. Якi великi довгi дiди поставали по кутках,- аж страшно. Як неприхильне навис комин,- мов i пiч гнiвається. I боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними бiластими очима. Не хоче, не хоче вона нiчого цього, не хоче на його й дивитись!..

Погасила мерщiй лампу, щоб i не бачити. Сидiла, зiпершись на стiл, у темрявi.

Нащо їй це все, коли вiн її не любить, коли вiн пiшов до тiєї!..

Вона ж - як голубка покинута… Нiкуди їй i полинути: нi до батенька, нi до матiнки, бо не вернуть вони дружиноньки!..

А вiн там, а вiн усе там!.. Як без мiри довго!..

А може ж… це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж грiх!.. Треба не потурати серцевi!.. Вона ляже, спатиме…

Лягла справдi, заплющила очi, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути..Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.

Заторохтить миша в сiнях, а вона вже думає, що вiн за клямку береться. I дух притаїть, дослухається… Нi, не вiн!..

Хтось улицею йде. Оце, певне, вiн. Причувається до ходи: туп-туп-туп… Ось проти хати… Ну, ну,- завертай у ворота!.. Уже береться за ворота… Нi, пiшло!.. Пiшло далi!..

Чи не в вiкно хтось стукає?.. Зiрвалась, побiгла, вiдсунула вiконце.

–  Зiньку, це ти?
– попитала стиха.

Не чуть нiкого, нiхто не озивається.

Вернулася на лiжко.

Ой боже! Як же вiн довго!..

Ось вiн уже йде… Ще нiчого не чуть, та треба ж трохи пiдождати, поки пiдiйде ближче. Коли зараз прийде - дак не ходить до Ївги, а коли не прийде… Це вона так загадала.

Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, i вся трусилася, мов з пропасницi. Нiчого вже не думала, тiльки слухала… Слухала й трусилася…

Скрiзь було тихо. Вiн не йде.

Тодi пiдняла руки вгору, заломила їх, i вони впали за голову на подушку. Страшна безнадiя нiма стиснула їй душу… Душа холодiла, застигала, як крапля на морозi, вмирала…

I враз почула, що Зiнько вiдсуває ключем сiнешнi дверi. Кинулася на лiжковi, пiдвелась - i впала знову, причаїлася, затаївши й духа.

Зiнько ввiйшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й лiг.

–  _ Ти ще не спиш, Гаїнко?

–  Нi…

–  Я забарився, серденько… Зачиталися… А в тебе й досi голова болить?

–  Нi, вже нiчого…

–  Я й Грицька вчив… Вiн страх береться до науки.

Почувала, що мусить щось сказати, вiдповiсти на цi слова, та не могла розiмкнути уста. Одначе перемоглася:

–  Добре, що береться…

А думала iнше: "Якби вiн i довiку не брався!" Одначе не сказала цього, тiльки промовила:

–  Коли хоче навчитися, так чом же вiн не ходить до тебе, а ти до його?

Напружувалася з усiєї сили, щоб не тремтiти, щоб говорити спокiйно, а воно таки подужувало i раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.

–  Соромляється при чужих,- одказав Зiнько,- говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.

–  А жiнки… хiба не соромляється?..

–  Нi.

–  Коли ж ви вчилися? Як ще всi-не посходились?

–  Еге ж.

–  А Катря була?

–  Була.

–  _А вона… тут сидить, як ви… вчитеся?

–  Хто, Катря?

–  Нi, та, Грицькова…

–  _ Як коли: буває й нi.

Зiнько подумав про Ївгу. Пiсля тiєї подiї в вербах йому не хотiлося до Грицька й ходити, щоб з нею не стрiватися, та не можна було. Одначе зона сама почала його обминати, не дивилась йому в вiчi. Вiн думав, що покаялась, не знаючи, що вона добирає способу, як йому' зiлля дати.

–  Не люблю я її!
– сказав вiн до Гаїнки.

–  А чом не любиш?

–  Бо в'язне до мене.

Гаїнку мов iмпетом пiдкинуло, але вона зараз же примусила себе знову лягти й спиталася:

–  Як то в'язне?

–  Тепер, оцi днi, сказати - нi. А то дак була штука…

I вiн по щиростi розказав Гаїнцi всю подiю в вербах.

–  Я вже так наважився,- казав далi Зiнько,- як буде чiплятися, то хоч i Грицьковi скажу… Чи, може, краще йому, бiдоласi, вже не казати такого? Як ти порадиш, серденько?

I враз Зiнько почув, як маленькi руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.

–  Ой Зiнечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..

I вона стискала його, пригортала, цiлувала.

–  Ой, серце моє! Ой, дружинонька моя вiрная!

–  Гаїнко, голубочко! Яка ти гарна!

–  Я погана! Я нiкчемна! Я лиха! Ти - як сонечко праведне, як барвiночок зеленесенький, а я як… як… як хмара чорна!..

–  За що ти так себе лаєш?

–  Менi наказано, що ти ходиш до Ївги, а я…

–  А ти повiрила?

–  Не повiрила, тiльки… тiльки сумно було, страшно, як у темнiй пустцi самiй… Нi, я трошечки, трiсi-трiсюнi повiрила - як на мачиночку дрiбнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, єдине серденько!..

–  Ну, дак я ж тобi скажу, що й менi про тебе наказано.

Вона так i схопилася:

–  _ Про мене?! Про мене?!

–  Що до тебе Васюта стежку топче.

–  Васюта?.. Ха-ха-ха!..

–  Цить, дурне, а то мати почують.

Гаїнка реготала так дуже, що й справдi мати могла почути, хоч i в другiй хатi.

–  Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..

Ледве втишив її.

–  А ти ж повiрив?

–  Чи я ж дурний?

–  От бач! От бач!
– почала вона стукати себе кулачком у голову.- А ця голова дурна як пень, бо повiрила!.. Повiрила!..

Забрав її руки, щоб не била себе:

–  Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобi казав?

Розпиталися. Зiнько подумав…

–  Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство промiж себе… Стривай, стривай. А ти ж чого була в баби Мокрини?