Пiд тихими вербами

–  Та Зiнько ж Сивашенко.

–  Хм… I не сусiда йому, а перший побачив… Сусiди ще не кинулись, а вiн уже й побачив…

–  Та й Юхим же слiдком за їм, бо вiн,- каже,- в двiр, а Зiнько з сiней!

–  Отож-то й то, що Зiнько з сiней! А як на вашу думку, Григорiє Павловичу,- мабуть, той, хто перший побачив, той найбiльше й зна про це дiло?

–  Тобто - щоб Зiнько?
– здивувався Копаниця.

–  А що ж? Хiба Зiнько такий святий, що не може цього зробити?

–  Та нi… а тiльки не впада на його… Нащо б йому це робити?

–  Нащо? Хе!
– засмiявся Рябченко.- Ну, скажемо так: ходить Зiнько до Грицькової молодицi,- це ж ви чули?

–  Та чув… Про це по всьому селу плещуть…

–  Отож, ходить до Грицькової молодицi. Ну, а шила. в мiшку не втаїш, коли вже все село його бачить. Побачив його й Грицько.

–  Ну?

–  Ну, то як ви думаєте, чи то йому дуже вподобалося, що його жiнка в гречку скаче?

–  Та нi… Дак що ж?

–  Як то - дак що ж? Хiба вам цього мало?

–  Та я не розберу, чим воно притуляється до цього душогубства?

–  От такої! Ну, скажемо так, полiз Зiнько нищечком до Ївги, а натрапив на Грицька. "Ти чого?" - "Я - не я, я - так собi…" -"_А,_ дак ти до моєї жiнки, на ж тобi!.." I завелись!.. Ну, куди ж Грицьковi проти Зiнька?.. Та ще, може, вiн удвох iз Ївгою на його. Бехнули його добре, так той i лiг.

Старшина дивився на Рябченка здивованими очима й мовчав. Нарештi озвався:

–  Глядiть, що й приходиться… Ну, а як же не вiн?

–  Ну, дак що? А як не вiн, то й не осудять його. Посидить трохи на царськiй квартирi та й вийде. А поки вiн сидiтиме, дак ми всi свої справи так пiдкрутимо, що вже йому ходу не буде, хоч би й вернувся. Вам же треба на його доказательство постачити? Оце ж i воно.

Копаниця аж iз мiсця зiрвався.

–  Ну й митець iз тебе, Яхреме Семеновичу! От митець!.. Це штука!.. Та це й мiсяць у головi длубатися, то такої штуки не видлубаєш! Це справдi, що задля такого так можна начхати й на ярмарок. Ну, як ув око влiпив! Iменно, iменно, iменно так! Попався, голубчику, попався! Не викрутишся!

–  Стривайте лиш, Григорiю Павловичу, не радiйтебо вiдразу так дуже! Бо це, бачите, ми з вами так говоримо, а як про-це слiдствуватель скаже?

–  Слiдствуватель? Та там таке молоде та дурне, що йому що хочете можна в голову натурчати. Я йому таке подозрiнiє накрутю,- побачите!.. А ви, Яхреме Семеновичу, тим часом пiдiть та чоловiка чотири хоч направте таких, щоб вони на нашу руч казали, та вкупi з їми -й приходьте до волостi, як слiдствуватель прийде.

–  Гаразд! Тiльки треба ще так пильнувати, щоб уже нiхто не вискочив у свiдки такий, що на iнший бiк хилитиме… Щоб нiхто не згадував, сказати, про сварку з братами… Бо як слiдствуватель про це довiдається, то щоб iще в той бiк не повернув… Дак треба таких назад, назад!..

–  Зiб'ємо й назад!
– одказав Копаниця.- Це добре, що ви нагадали: буду пильнувати.

Пiсля полудня прибiг слiдчий з лiкарем. Не спиняючись у волостi, звелiв старшинi везти себе до Грицькової хати. Старшина примостився на передку з поштарем, i всi поторохтiли туди, а врядник пiдтюпцем побiг за їми. Слiдчий не хотiв нiчого розпитувати, аж поки сам побачить убитого. Вiн був дуже молодий i дуже певний, що вмiє розплутувати найзаплутанiшi справи. Насамперед узяв собi до уваги "обстановку злочинства". Видима рiч, що Грицько не сам завiсився, а вже мертвого його повiшено. Кров на сорочцi, пробитий висок, усе тiло побите,- видно вiдразу, що воно було. Була якась боротьба, покiйник за життя нiби змагався, бився з кимсь, вельми дужчим за себе, i той його пом'яв, понiвечив. Хто це зробив? З хати не взято нiчого. Виходить, що це зробив не злодiй, а такий чоловiк, що йому життя Грицькове було на завадi, ворог убитому.

–  Старшина!

–  Iздесь, ваше високоблагородiє!

–  Що цей… Григорiй Момот… як вiн, ладнав з людьми? Не було в його яких ворогiв абощо?

–  Хто його знає, ваше високоблагородiє,- здається, не чуть було…якимсь непевним голосом одказав старшина.

"Бреше! Видимо бреше! Силкується покрити справу",- подумав слiдчий, бо мав таку гадку, що слiдчий завсiгди мусить нiкому не йняти вiри, тiльки собi самому - тодi найшвидше збагнеш справу. I вiн сказав:

–  Як же це так? Чоловiк завсiгди має ворогiв,- без цього не можна. Коли не вiн, дак жiнка.

–  Хiба що через жiнку… Це iменно, ваше високоблагородiє, що через жiнку… бо жiнка… звiсно… вона…

Копаниця плутав умисне, мов не хотiв виказувати, а слiдчий думав: "Брешеш! Не викрутишся!.."

–  Ну, кажи ж! Чого став? Хто з їм через жiнку ворогував?

–  Та тут один чоловiк… Зiнько Сивашенко…

–  А через що ж вiн ворогував?

–  Та якось i казать нiяково, ваше високоблагородiє… Воно… так, бачите…

–  Не мни ото язиком, а кажи просто!
– крикнув слiдчий.- Менi треба все по правдi казати,- як батюшцi на сповiдi!

–  Та що ж… ваше високоблагородiє, й самi вже бачите… Що ж вам уже й казати?.. Звiсно, Зiнько Сивашенко та злигався з Грицьковою жiнкою Ївгою,- ну, через те в їх i ворожнеча була… Це все село знає…

"Таки виказав! От так їх треба ловить!" - подумав, радiючи, слiдчий i додав голосно:

–  Бач, усе село знає, а ти думав од мене сховати!

–  Простiть, ваше високоблагородiє, я не догадавсь, що вам про таке дiло треба знати,- вiдповiдав Копаниця, спускаючи очi додолу та покiрненько кланяючись.

–  Не догадавсь! Ви всi такi, що не догадуєтесь, поки аж примусиш вас догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер менi все по правдi казав! Сам Григорiй Момот знав про це?

–  Спершу - нi, а тодi вже, як усе село знало, то не iнак, що й вiн довiдався… Ну й сердився здорово покiйник на жiнку…

–  Ну?..

–  Сварилися часто… Бо вона за тим Зiньком пропадала… Оце той самий, що первий побачив сьогоднi вранцi вбитого…

–  Ах, дак це той самий!
– сказав слiдчий, а вислухавши, що сусiд Юхим зустрiв Зiнька, як вiн виходив од убитого, подумав: "Ну, тепер видима рiч: злочинцiв тягне на те мiсце, де злочинство вчинено… I дiтей одведено, щоб не були на завадi…"

Вiн почав розпитувати Копаницю далi i "таки примусив" його сказати, що вiн нi на кого не думає, тiльки на Зiнька.

"Так їх ловити! Так!" -думав слiдчий i звелiв старшинi привести Зiнька, Юхима, Ївгу та ще кiлькох свiдкiв, яких простiсiнько пiдказав йому "нехотя" моторний Копаниця. Тим часом лiкар скiнчив свою справу, i вони вдвох подалися до волостi - допитувати свiдкiв.

Свiдки вже були там готовi. Ївги самої ще не було з Чорновуса: нiяк не могли її там iзнайти.

"Дiло просте!
– думав собi слiдчий, сiдаючи за стiл.- Один з грубих сiльських романiв, та й годi. Ну, треба трошки напружити нерви в героя цього роману,- тодi легше буде його пiймати. Облишмо ж його на сам кiнець, на закуску". I почав допитувати Юхима.

Свiдкiв усiх добрано таких, що вони в один гуж тягли. Дедалi слiдчий упевнявся все дужче й дужче, що вiн нiяк не помиляється. Найбiльше - Рябченкове свiдчення подавало йому силу дрiбниць, з яких можна було скласти щось суцiльне, i те суцiльне зовсiм обвинувачувало Зiнька.

Вiн хотiв би допитати його навiть пiсля Ївги, та Ївги все не було. Доводилось заходитися спершу коло нього.

–  Зiновiй Сиваш!

Зiнько давно вже дожидався на волосному рундуцi своєї черги i трохи дивувався, що всiх допитано, а його так довго держать. Зрадiв, як нарештi почув своє прiзвище. Увiйшов у волость, уклонився двом панам, що сидiли за столом, i став бiля дверей.