Пiд тихими вербами
Шрифт:
Вiн подивився на його, повагом заховав у кицiеню, тодi повернувсь до неї й промовив:
– Ну?
– Адже це острог?
– Ну?
– Тут мiй чоловiк сидить… Зiнько Сиваш…
– Ну?
– Пустiть мене побачити його!
– Гм… Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають.- I одвернувся.
– А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!
Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:
– Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?
– Нi…
–
– А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..
– Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер - марш собi, не стiй тут, не можна!..
– Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..
– Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..
Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: "Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!"
Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла,- вона їм розказала…
– Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.
Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:
– Сидiр Харченко!
Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:
– До вашої милостi…
– Чого тобi?
– Менi чоловiка побачити.
– Якого чоловiка?
– Мого… Зiнька Сиваша… вiн у острозi…- А! ну, добре… посидь тут, пiдожди!.. Вона сiла ждати. Довго ждала…У же всi люди перейшли, тiльки двоє зосталося, уже й сонце пiдбилося вгору та й униз почало сiдати,- вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але все одно вiд його чула:
– Пiдожди!..
– Знаєш що, молодице?
– сказав один чоловiк.- Я вже бачу, що з твого дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а тодi писарчук вибiжить та й скаже: приходь завтра,слiдствувателевi нiколи сьогоднi!
– Ой боже мiй!
– злякалась Гаїнка.- А що я робитиму? Менi ж треба сьогоднi!
– Та що робити? Пiвкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то нiчого не буде.
Гаїнка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку… Її покликано до слiдчого.
– Що тобi?
Вона низько-низько вклонилася:
– Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша… пустiть!..
– Не можна його бачити. Вона так i похолола.
– Не можна бачити,сказав слiдчий,- бо вiн дуже впертий, нiяк не признается.
– Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..
– Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер - нiякi
– Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..
– I
не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.
– Дочко! Дочко! Що тобi?
– злякалася мати.- Що тобi сталося? Чи ти бачила Зiнька?
– Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…
– А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!…
А Гаїнка тiльки стогнала…
Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
– А що, Остапе, чути за твого зятя?
– Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.
– Ну, одначе, що ж саме за його чути?
– Да така чутка, що вже й не вернеться.
– Ну, таке дiло… А що ж тодi твоя дочка? Адже вдовою буде…
– А буде…
– Знаєш що, Остапе, я тобi скажу? Що, якби нам сватами бути?
Остап глянув на Терешка.
– Як то?
– Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто - це вже я знаю,- що вiн до Гаїнки прихильний… От би тодi вдвох дiла робили!..
Остап подумав…
– Треба пiдождати суду.
– А заведено! Дак виходить - так?
– Нехай буде й так.
– Чудесна штука буде! Оцього тiльки боюсь: що, як вона та схоче за їм слiдком iти?
– Ну, то дурниця!
– вiдказав Остап.- Я не попущу.
– А як же ти не попустиш, коли вона пiде до тих судейських та й сама скаже?
– Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що бiда. Ну, та дарма! Я цьому лиховi запобiжу. Вiзьму її жити до себе та й не пускатиму нiкуди.
– I пречудесна штука!.. Глядiть же, свате, нехай ваше слово крiпке буде!
– Буде, свате, крiпке.
– А свасi… поки нiчого не кажiть… А то знаєте - жiнота ця… Якби не попсували справи…
– Гаразд!
I новi свати розiйшлися, радi з самих себе. Другого дня пiсля того, як Гаїнка ходила в город, Остап увiйшов у хату до Сивашiв.
– Здоровi! З вiвторком!
– Здоровi, свате!
– вiдказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.
– Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?
– Таке вже наше здоровля!
– вiдказала за неї стара.- Он учора ходила в город, хотiла побачити Зiнька, дак не пущено… Сiдайте-бо в нас!.
– Не пущено, кажете? Гм… Нi, я не сiдатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?
– Кажуть тi iроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тодi пустять.
– Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: iди до нас,- мати тебе кличе.
– _ Не пiду я тепер.
– Iди, бо дуже треба!
– Узяв за руку та й звiв з полу, як малу дитину.- Убирайсь!