Пiд тихими вербами

–  Я б її узяв… Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в їх не хата, а хлiв… а мiй батько багатир на все село. Каже менi: "I в голову собi того не клади, щоб Химку сватати. Нiколи того не буде!" А мiй батько такий, що як що сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив… усе ходив… бо так i порива… Ну, а то раз я на баштанi був… баштан стерiг… Прибiгає вона до мене: "Ой Ониську, прийшла по мене смерть!" -"Чого ти?" -"Утекла з дому, бо там мене вб'ють, як побачать". А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то и чоловiка вб'є, а мачуха ще його й пiддрочує… Ну, там у куренi й народилася дитинка… Взяла його Химка, положила до себе на колiна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над ним плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химцi з їм додому прийти. "Я,- каже вона,- пiду в город".-"Як же ти пiдеш туди без пашпорта? Та й хто ж тебе вiзьме з дитиною?" Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце й крається!.. А далi як почала мене клясти!.. I жаль менi її, i вже чую, що й мене за серце вхопило. "Цить,- кажу,- не клени! Хiба менi самому легко?" А вона: "Та ти ж устав та й пiшов, та взяв собi другу, та й житимеш iз нею вiк свiй у добрi та, в щастi!.. А я ж пiду попiдтинню!.. Та менi ж через його тiльки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобi сонце праведне не свiтило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалiв мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм що хочеш!.." Та взяла тую дитинку та й положила менi на колiна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем,- як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: "Через тебе,кажу,- прокляте, все це сталося!" Та й кинув його до неї знов… А воно… бiдненьке… i не… писнуло… i притихло… Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить… I не ворухнеться… Химка до його: "Ой боже ж! Дитина нежива!.." Та тодi знов у плач!.. Це ж як я його струсонув, то i дух iз його витрусив. Сидимо над їм та тужимо. Тужили-тужили - трохи не до свiту… а тодi… закопали його… От так… От i все…

–  _ Ну, а як же довiдались?

–  Собаки вигребли та й витягли… Ой боже мiй!.. Боже мiй… оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..

I парубок iзнову почав хлипати, а його великi сiрi очi зайшлися сльозами. Рештанти всi притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:

–  Чортбатьказна-що! Слухають того плаксiя!.. "Писцiть! писцiть!.." Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!

I, покинувши парубка, взялися знову до горiлки. Але з того часу чорний i просвiтку не давав Ониськовi. Тiльки зуздрiв, що той сiв собi в куточок або просто замовк, нiчого не говорить,- зараз починав:

–  А що? Вже пищить? Га? Пищить?

У безщасного вiд того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сiрi очi туманiли… А чорний, незважаючи на те, знущався:

–  Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з болю. Дехто з рештантiв iнодi казав:

–  Та ну-бо, годi! Чого ти причепився до його?

Здебiльшого ж не зважали на те. Чорного всi боялися.

Одного разу, пiд час такого мордування, Зiнько вже не стерпiв бiльше. Вiн пiдiйшов до чорного i промовив тремтячим голосом:

–  Не кажи йому цього!

–  А тобi яке дiло? Ти що за пан?
– визвiрився той.

–  Таке менi дiло, що ти його мучиш. От же не муч!..

–  Чи ба, який милостивий!
– зареготався чорний.- Плювать менi на тебе! Хочу казати й казатиму!

–  Нi, не казатимеш!..- Зiнько почував, що голову в нього мов огнем обнiмає.

–  А що ж ти менi зробиш, як казатиму?
– глузливо питав чорний.

–  Зроблю, що тобi зацiпить!

–  А поки те буде, дак я з твоєї морди зроблю настоящего патрета! Бачиш?
– I вiн пхнув йому пiд нiс свого здоровенного кулака.Нюхай!

Рештанти притихли, всi обличчя повернули до Зiнька й до чорного. Цей був такий здоровий, що Зiнько здавався перед ним трохи не хлопчиком. Видко було вже й зараз, хто подужає, коли прийде до бiйки.

–  Геть з кулаком!
– промовив Зiнько голосом, що дзвенiв i тремтiв, як струна.

–  Нюхай!
– I чорний штовхнув йому кулаком у зуби.

Ще одна мить, i Зiнько вiдштовхнув би вiд себе нахабного, i тодi мусила б початися бiйка. Але враз чиясь дужа рука дала такого штурханця чорному, що той аж поточився й одскочив набiк. Перед їм стояв палiй.

–  Ти чого штовхаєшся?
– крикнув чорний, кидаючись до його з кулаками. Але ще не встиг i вдарити до дуття, а вже сам здобувся такого стусана по вуху, що голова його вiдразу схитнулася набiк i сам вiн, пото-чившися, за малим не впав на пiл. Розлютований, скаженiючи, ухопив вiн важку кавратку, що нею рештанти пили воду, i кинувся знову до палiя. Але ту ж мить кiлька рештантiв вчепилось за його ззаду, не пускаючи.

–  Пустiть мене! Пустiть!..- пручався вiн у їх в руках.- Пустiть, я йому голову розвалю!.. Гетьте!..

–  Ану, розвали!

– казав палiй, стоячи зважливо I ладен щохвилини збити знову чорного додолу, хоч i сам був блiдий як крейда.- Або я тобi твою пельку заткну, щоб ти бiльше не в'яз до хлопця.

Тим часом рештанти вiдняли в чорного кавратку i, хоч вiн пручався, одвели його й посадили геть далi в кутку. Помалу все затихло.

Чорний з того часу зненавидiв i Зiнька, i хлопця, i палiя, але не займав уже нiкого: почував, що там бiльша сила. А Зiнько того ж вечора розговорився з палiєм, i той по щиростi розказав йому про свою пригоду. Вона не здалася Зiньковi дивною i була дуже проста.

Давидовi (так його звали) було тiльки дев'ять рокiв, як його батько вмер, а за їм незабаром i мати. їх було тiльки двоє - брат та сестра, - обох їх громадськi опекуни пороздавали по наймах. У батькiвську хату Пустили якогось чоловiка, а землю вiддали другому. Як парубок, вирiсши, схотiв оженитися i домагався свого добра, то мiг вернути собi самi голi, пооблупуванi стiни батькової хати. Уся худоба десь розтеклася, а той чоловiк, що колись узяв його землю, тепер її не вiддавав. Почалися позви, судова тяганина. Давидiв кривдник напував сiльських суддiв горiлкою, давав де треба хабарiв, i тiї суддi скрутили всю справу. Позивався-позивався Давид та, зневiрившися зовсiм, що зможе вернути своє добро, вилаяв старшину й суддiв; старшина кинувся його бити, а Давид, обороняючися, вдарив його. За це вiн одсидiв з рiк у тюрмi. Вийшовши з неї, не вернувся додому, блукав по заробiтках, аж поки одного разу сталося так, що йому не вислано з волостi пашпорта. Яко безпашпортного, його "по етапу" одведено додому й приведено туди рештантом. Виявилося, що в волостi старшина (давнiй ворог Давидiв) удвох iз писарем завели такi порядки, що хто не пришле їм трьох карбованцiв хабара, дак тому не посилають пашпорта. А що Давид тих трьох карбованцiв не прислав, то за те мусив проходитися додому. Вiн знову вилаяв старшину, а той його знову побив i замкнув до холодної. Втiкши з неї вночi, Давид пiдпалив старшину, а за їм згорiло й iще багато хат…

–  Тепер я пропав навiки!
– казав Давид.- Зашлють на Сибiр, та й годi,запакують! Якби тепер, то я б уже його й не палив - нехай йому лихо! А тодi дак так мене за серце вхопило, що й не тямив нiчого. Бачу, як за старшиною ще людськi хати займаються, та й не жалко менi їх, аж радiю: так вам i треба - думаю собi,- попускаєте кривдити людей отаким глитаям - от же маєте!.. Таке запекле серце тодi було. А тепер' жалко… Як iзгадаю, скiлькох людей i хати, й худоби позбавляв, то так стане погано, що аж… Вiриш, iнодi вночi як здумаю, дак хоч по-вовчому вий, та й годi!..

Давидовi Зiнько розказав усю пригоду з собою - досi вiн нiкому її не оповiдав. Цей йому вiри поняв одразу:

–  Дак це виходить, що й з тобою таке зроблено, як зо мною!
– сказав вiн.

Вiд його довiдалися про Зiнькову справу й парубок Онисько, а тодi й дiд Клочко - отой, що голову сусiдi пробив. Цей теж ускочив у лихо так, що й не схаменувся: напившися п'яний, та й хекнув колякою по головi. Тепер вiн усе зiтхав та молився вночi. За їми незабаром i всi рештанти знали про Зiнька. Бiльша частина йняла йому вiри, iншi мовчали. Чорний лютував, але не зачiпав. За Зiнька зараз би оступилися i Давид, i Онисько, i Клочко, може, й iще хто.

Мiркуючи Зiнько тепер про свої товаришi темничнi, трохи iнакше уже гадав про їх. Тепер цi люди здавалися йому не так уже лихими, а бiльше нещасливими. Бо й справдi ж! Ну, хоч оцей Онисько: i сам не хотiв того, а зробив. Якби вiн не був такий роздратований та трохи зручнiше вхопив тую бiдолашну дитину, то й, не було б нiчого. Таке, як з Ониськом, то з усяким може трапитися, а ще бiльше може трапитися таке, як з дiдом Клочком. Хiба мало по селах напиваються п'яними та й б'ються, та ще й як! Поб'ються та й живi зостаються, а цьому трапилось так, що вдарив незручно - i вбив чоловiка. Хто п'є горiлку, то тому й може це трапитися,- а хiба їх багато таких, що не п'ють? Та й Давид… хоч вiн i дуже погане дiло зробив, пiдпалив,так же його призведено до того! Нащо ж його стiльки кривджено, що вже й терпець увiрвався чоловiковi? I пограбували, i в тюрму закинули, й по етапу тягали, а тодi ще й пашпорта не дають! Чоловiковi ж треба щось їсти, треба десь заробити, а йому не дають змоги й заробити. Звiсно, чоловiковi й памороки заб'є з такого горя… От i сталося!.. I якби так добре розбирати, через що той та цей злочинець своє лихе дiло зробив, то, може б, i за кожного щось можна б сказати… Говоримо на вовка, та скажiмо й за вовка!..