Поміж ворогами

Тим ча­сом Ва­тя пос­та­ви­ла ста­ка­ни чаю в гос­тинній на столі й поп­ро­си­ла па­ничів та паннів до чаю. Вчи­тельша сиділа нарізко од усіх, в ку­точ­ку, мов си­ро­та, і ні до ко­го не го­во­ри­ла. Ва­тя поп­ро­си­ла й її до сто­ла. Вчи­тельша сіла на ка­напі по­руч з Ва­тею. Па­ничі та пан­ни обсіли й обс­та­ли стіл навк­ру­ги. Вчи­тельша в чор­но­му уб­ранні, з своїм не­ве­се­лим, навіть сум­ним ли­цем, се­ред мо­ло­деньких паннів зда­ва­лась ніби яко­юсь ди­рект­ри­сою інсти­ту­ту, а ще більше ски­ну­лась на ігу­менію па­нянсько­го мо­нас­ти­ря. В гос­тинній між пан­на­ми та па­ни­ча­ми роз­по­ча­лась та­ка го­лос­на роз­мо­ва, як і в сто­ловій між ста­ри­ми. Зда­ва­лось, два го­лосні хо­ри тяг­ли якісь дрібненькі співи в ду­же швид­кому­ al­leg­ro, роз­сип­час­то­му та ве­ред­ли­во поп­лу­та­но­му. Ве­се­ла Ан­то­ся та Ле­онід Се­ме­но­вич да­ва­ли то­му кон­цер­тові тон. Їх най­більше бу­ло чуть між інши­ми дзвінки­ми го­ло­са­ми.

Почувши че­рез двері, яку політи­ку про­повіду­вав о. Са­ва, па­ничі підня­ли цю політи­ку на сміх.

–  Чи чуєте, який ге­роїзм про­ти прус­саків про­повідує о. Са­ва?
– про­мо­вив один мо­ло­дий вчи­тель.

–  Хоче пот­ру­сить їх та­ба­кою. Це якась політи­ка тю­тю­ну, політи­ка чи лист­винська, чи кор­сунська, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  А ви лю­би­те чи­тать про політи­ку?
– спи­та­ла Ва­тя в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

–  Борони ме­не бо­же! Чо­го вже чо­го, а політи­ки не люб­лю. Так пе­ребігаю очи­ма га­зе­ти, аби знать, що на світі діється. От Ан­тоніна Гри­горівна так лю­бе політи­ку: пе­ре­чи­тує «Свет» од дош­ки до дош­ки, - ска­зав насмішку­ва­то Ле­онід Се­ме­но­вич, ще й ско­са зир­нув на Ан­то­сю насмішку­ва­тим оком.

–  І ви­га­да­ли! Де ж ви чу­ли або ба­чи­ли, щоб я чи­та­ла той «Свет»?
– обізва­лась Ан­то­ся.

–  Мені со­ро­ка на хвості це при­нес­ла, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  То та со­ро­ка, ма­буть, по­ми­ли­лась: не з на­шо­го дво­ра летіла, а тільки пот­ра­пи­ла в ваш хутір, - ка­за­ла й ре­го­та­лась Ан­то­ся.

–  Ба ні, з ва­шо­го дво­ра, бо во­на мені роз­ка­за­ла!..

–  Чудна якась со­ро­ка!

–  Я ду­же люб­лю чи­тать про маркізів, про їх зам­ки та па­ла­ци. Чи­таєш книж­ку, не­на­че каз­ку, - обізва­лась Ва­тя.

–  Якби хто на­пи­сав повість за на­шу бо­гус­лавську Рив­ку, я з ве­ли­кою охо­тою про­чи­та­ла б її. Рив­ка, що про­дає дамські убо­ри, ця вже зовсім по­етич­на. Раз я тор­гую в неї літній ка­пе­люш, а во­на ка­же: пан­но, ку­пуй­те в ме­не ка­пе­люш, бо ті усі пан­ни, що в ме­не по­ку­пи­ли ка­пе­люші, усі до­чис­та по­ви­хо­ди­ли заміж, - ска­за­ла Ан­то­ся.

–  От ба­чи­те, Ва­лен­ти­но Ар­темівно! Хіба ж це бу­ла б не по­езія?!
– ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і бист­ро зир­нув на Ва­тю очи­ма, ще й засміявсь. З-під тем­них ву­сиків заб­ли­ща­ли йо­го довгі білі чи­малі зу­би, котрі якось зак­ра­си­ли йо­го гост­ре мефісто­фелівське підборіддя. Той осміх кра­сив йо­го ве­се­лий вид. Ва­тя за­ди­ви­лась на йо­го бро­ви на ви­со­ко­му чолі, на йо­го ве­се­лий вид і приміти­ла, що в неї в серці щось за­во­ру­ши­лось, приміти­ла по­чу­ван­ня, приємне й радісне. Во­но май­ну­ло швид­ко й пруд­ко, як промінь сон­ця ча­сом прор­веться че­рез хмар­ки й май­не по став­ку од бе­ре­га до бе­ре­га; і ста­во­чок ніби по­ве­селішає й засміється між зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми. Щось радісне зли­ну­ло на її сер­це, її чи­малі очі засвіти­лись; во­на по­чу­ти­ла в нер­вах жвавість, якусь більшу живність і ста­ла ве­селіша й про­ворніша.

Ватя шви­денько та про­вор­но підве­ла­ся з місця, вхо­пи­ла два по­рожні ста­ка­ни й не пішла, а ніби побігла в сто­ло­ву, щоб на­лить чаю. Во­на са­ма зди­ву­ва­лась, де це взя­лась у неї та­ка хіть до ро­бо­ти, жвавість та про­ворність! Ан­то­ся ки­ну­лась по­ма­гать своїй при­ятельці й по­од­но­си­ла реш­ту по­рожніх ста­канів в сто­ло­ву. І Ан­то­ся біга­ла з ста­ка­на­ми, і Ва­тя біга­ла; обидві не­на­че гра­ли в хре­щи­ка, не­на­че хотіли од­на дру­гу ви­пе­ре­дить.

Вчительша сиділа й мовч­ки пог­ля­да­ла на паннів; во­на втя­ми­ла, до чо­го йдеться та біга­ни­на й тя­га­ни­на, чо­го то обидві пан­ни не­на­че гра­ли в хре­щи­ка. Вчи­тельша бу­ла з тих, що в гос­тях си­дять і мов­чать, нічогісінько не го­во­рять і тільки мовч­ки спідло­ба пог­ля­да­ють на дру­гих гос­тей; але за всіма кмітять і мовч­ки слу­ха­ють, за що тільки ба­ла­ка­ють. І вже вдо­ма з близьки­ми при­ятелька­ми при­га­ду­ють усе, що хто ска­зав, хто як сту­пив, і все це пе­ре­суд­жу­ють, до­да­ють сво­го, приб­ре­хав­ши, і всіх га­нять, і всіх осуд­жу­ють.

Почалась роз­мо­ва між па­ни­ча­ми. Мо­лоді вчи­телі семіна­рис­ти роз­ка­зу­ва­ли про шко­ли, за свої хо­лодні не­топ­лені та вогкі квар­ти­ри при шко­лах, за своє біду­ван­ня, за те, яка то труд­но­та вчи­ти дітей по ве­ли­ко­руських шкільних книж­ках. Ле­онід Се­ме­но­вич прис­тав до їх роз­мо­ви. Мо­лоді хлопці по­ча­ли зачіпать усякі пи­тан­ня: і шкільні, і національні ук­раїнські, і соціальні. Па­на­сен­ко роз­мов­ляв за ці усі пи­тан­ня з ве­ли­кою охо­тою, роз­ви­вав їх, ог­ля­дав їх з усіх боків. Роз­мо­ва йо­го ли­лась плав­ко й швид­ко, навіть бу­ла ле­пет­ли­ва, але во­на в йо­го про­ва­ди­лась тільки як са­ло­но­ва роз­мо­ва, і більше як мод­на. Ні од­но пи­тан­ня, кот­ре він зачіпав, не ціка­ви­ло йо­го ду­же; ні до од­но­го пи­тан­ня не ле­жа­ла в йо­го ду­ша. Пог­ля­ди йо­го бу­ли свіжі, навіть вольні, лібе­ральні; але все це го­во­ри­лось так собі, аби го­во­рить та не мов­ча­ти. Па­на­сен­ко го­во­рив, не­на­че млин мо­лов, не­на­че вітряк ма­хав кри­ла­ми; тільки йо­го млин мо­лов на по­рожній камінь.

Ватя тільки й слу­ха­ла, тільки й чу­ла Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. І йо­го ве­селість, і йо­го го­во­рючість ду­же спо­до­ба­ла­ся їй.

«От з ким я про­жи­ла б вік щас­ли­во й ве­се­ло!
– за­во­ру­ши­ла­ся в неї дум­ка десь гли­бо­ко-гли­бо­ко в душі без її волі, без її хіті.
– Як я люб­лю ве­се­лих, го­во­рю­чих лю­дей! Хоч би й не хотілось слу­хать, то бу­деш слу­ха­ти! Хоч би те­бе й нудьга взя­ла, то та­кий ще­бе­тун ви­тяг­не з тво­го сер­ця нудьгу до ос­тан­ку. І на серці стає лег­ко, і на душі ве­селіше, не­на­че щось світлом засвітить в са­мо­му твоєму серці».

Але ця па­ничівська роз­мо­ва про шко­ли та усякі вищі пи­тан­ня бу­ла ду­же нуд­на й неп­риємна для паннів. Во­ни мов­ча­ли й сло­веч­ком не вми­ку­ва­лись в ту роз­мо­ву. Ве­се­ла Ан­то­ся тро­хи не позіхну­ла й на пре­ве­ли­ку си­лу вдер­жа­ла свої ро­жеві ус­та од позіхан­ня. Вчи­тельша сиділа не­по­во­руш­но, не­на­че єги­петський кам'яний сфінкс. Ва­тя тільки ву­хом ло­ви­ла ті нецікаві для неї речі й більше пог­ля­да­ла на чорні Ле­онідові бро­ви.

Випили чай. В залі ста­ло душ­но. Ва­тя од­чи­ни­ла скляні двері, що ви­хо­ди­ли в са­док. З две­рей повіяло хо­лод­ком. Сон­це вже спус­ка­лось ік за­хо­ду. Над­хо­див вечір, розкішний літній вечір в селі, з своєю про­хо­ло­дою, з гус­ти­ми дов­ги­ми тіня­ми в сад­ку, в бе­резі, об­сад­же­но­му гус­ти­ми вер­ба­ми. Ан­то­ся вибігла че­рез двері на ма­ленький ґанок. За нею вибігли менші її сест­ри. За пан­на­ми вий­шли па­ничі.

–  Чи в вас, Ва­лен­ти­но Ар­темівно, є чо­вен?
– спи­тав в Ваті Ле­онід Се­ме­но­вич.
– От би гар­но бу­ло поп­ла­вать чов­ном на став­ку!

–  Є, тільки не­ве­ли­кий. Уся на­ша ком­панія в йо­му не поміститься. Але там в бе­резі є чов­ни ди­рек­то­ра ґуральні, на кот­рих ри­бал­ки лов­лять ко­ро­пи. Ми за­бе­ре­мо й ті чов­ни, - ска­за­ла Ва­тя.

–  А хто хо­че піти на ве­че­рю до ко­ропів, той піде з на­ми на чов­ни, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Ну, на це я не прис­та­ну, - ска­за­ла Ан­то­ся.

–  Навіщо ко­ро­пам та­ка честь? Ми самі по­ве­че­ряємо ко­ро­па­ми. Та в цьому став­ку труд­но і вто­питься, хіба зап­ли­ве­мо аж он­деч­ки ту­ди під го­ру, під той ліс, - ска­за­ла Ва­тя, - там та­ки чи­ма­ла ков­ба­ня.

–  Буде старій жабі по коліна?
– спи­та­ла Ан­то­ся.

–  О, бу­де й по шию най­старішій жабі!
– ска­за­ла Ва­тя.

–  Коли так, то не страш­но. Ру­шай­мо! Ліпо! ви не боїтесь жаб?
– спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Ні, не бо­юсь,- ска­за­ла не­ве­лич­ка пан­на й зня­лась з місця та й побігла по довгій стежці че­рез ста­рий са­док, за­рос­лий ку­ща­ми буз­ку та бу­зи­ни.

Леонід Се­ме­но­вич ки­нув­ся її до­га­нять.

–  Одже ж до­же­ну!
– гу­кав слідком за Ліпою Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Ба не до­же­не­те, - гу­ка­ла про­вор­на Ліпа й не­на­че клуб­ком ко­ти­лась по стежці.

–  Ба до­же­ну!
– гу­кав Ле­онід Се­ме­но­вич. Він пус­тив­ся навз­догінці на всі свої ци­баті но­ги й по­чав наз­до­га­нять Ліпу. Ліпа ніби з пе­ре­ля­ку ки­ну­лась вбік і схо­ва­лась в гус­тих ку­щах бу­зи­ни. Ан­то­ся й собі побігла стеж­кою, за нею побігла про­вор­на Ле­ся. Навіть Ва­тя, ро­зо­хо­че­на тією біга­ни­ною, не втерпіла й побігла слідком за гур­том, але за­раз-та­ки зос­та­лась по­зад усіх.