Поміж ворогами

–  А бу­дин­ки звідсіль які по­етичні! Не­на­че якась вілла на бе­резі озе­ра в Італії, як ма­лю­ють на кар­ти­нах. Яка по­етич­на кар­ти­на!
– ска­за­ла Ва­тя.

–  Чого це сьогодні на те­бе най­шла та­ка по­езія?
– гу­ка­ла Ан­то­ся з дру­го­го чов­на.

Ватя й са­ма зди­ву­ва­лась, звідкіль зли­ну­ла на неї сьогодні та­ка по­езія, не­на­че во­на нат­ра­пи­ла на якісь ча­ри там, де їх пе­редніше й не пос­теріга­ла; і во­на са­ма не пос­теріга­ла, звідкіль узя­ли­ся, звідкіля по­ли­лись на неї ті ча­ри. Во­на бу­ла бай­дуж­на до кра­си на­ту­ри, а чи­та­ючи повісті, навіть по­ми­на­ла ті місця, де об­мальову­ва­лись чу­дові виг­ля­ди на­ту­ри, аж сер­ди­лась, що во­ни пе­ре­ба­ран­ча­ють їй слідку­вать за оповідан­ням про лю­дей. Те­пер во­на чо­гось нес­подіва­но приміти­ла кра­су бе­регів, по­езію тієї кра­си, їй за­ма­ну­лось співать, схотіло­ся гук­нуть пісню го­лос­но й ве­се­ло, як гу­ка­ли дівча­та, бе­ру­чи во­ду в бе­резі; хотілось вил­ля­ти й виспівать усю радість, кот­рою бу­ло пов­не її сер­це. Але во­на зна­ла, що в неї не та­кий міцно­си­лий го­лос, як в Ан­тосі, що її го­лос не на по­каз для публіки. І во­на за­ве­ла ти­хенько, сли­ве ниш­ком пісню, і як за­ве­ла, во­на й са­ма нез­чу­лась. Гля­ну­ла во­на на чорні Ле­онідові бро­ви та очі і тоді од­ра­зу од­га­да­ла, звідкіль зли­ну­ла та радість, та ве­селість на її сер­це, й освіти­ла увесь світ, і зак­ра­си­ла і бе­ре­ги, і во­ду, і сон­це, і не­бо.

Ваті по­до­бав­ся не один па­нич, але те­пер во­на впер­ше по­чу­ва­ла, що по­чи­нає лю­би­ти га­ря­че, що в її душі за­ча­ло­ся щось но­ве, не­бу­ва­ле й дуж­че, об­гор­тає всю ду­шу й за­па­лює сер­це пал­ким ог­нем.

«Це мені тим так гар­но тут та радісно, що я див­люсь на йо­го. Я люб­лю йо­го, по­чи­наю ко­хать оті ви­сокі бро­ви, по­чи­наю лю­би­ти йо­го ве­се­лу ду­шу», - ду­ма­ла Ва­тя, пильно при­див­ля­ючись до тих ви­со­ких брів.

Леонід Се­ме­но­вич, що сидів з вес­лом про­ти неї, вло­вив той пильний пог­ляд і, по своєму сільсько­му зви­чаю, тро­хи не морг­нув на Ва­тю по-па­ру­боцькій. Але по­важність Ваті, її гор­до­витість вдер­жа­ла йо­го.

Паничі знай­шли при­шиб і прис­та­ли до бе­ре­га. Па­ничі й пан­ни схо­ди­ли з човнів на бе­рег. Хисткі ри­бальські чов­ни­ки хи­та­лись під їх но­га­ми й гна­ли од се­бе по став­ку ши­рокі хвилі. Хвилі та брижжі пішли кру­жа­ла­ми да­ле­ко од бе­ре­га, а пан­ни з ре­го­том по­су­ну­лись че­рез густі ло­зи, од­хи­ля­ючи їх од ли­ця ру­ка­ми.

–  Ну, в цих ло­зах доб­ре ла­зить ко­зам, а не пан­нам, - гу­ка­ла в ло­зах Ан­то­ся.

–  Мабуть, не тільки ко­зам, але й пан­нам, ко­ли во­ни те­пер ла­зять в ло­зах, - десь в листі обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, не­на­че за стіною.

–  Ліпо! при­дер­жуй-бо ло­зи, ко­ли йдеш по­пе­ре­ду! Ти пус­каєш гілки, а во­ни ме­не б'ють та й б'ють по лиці, - кри­ча­ла Ан­то­ся до ма­лої сест­ри.

–  Це прав­да, що ми влізли в морське де­ре­во! Ось і ме­не морс­ну­ло та­ки доб­ре по носі, - ска­зав десь в ку­щах один вчи­тель.

За ло­за­ми ву­зенька сте­жеч­ка на пра­ву ру­ку по­ви­лась бе­ре­гом по траві до са­мої греблі. Пан­нам за­ба­жа­ло­ся йти на про­гу­лян­ня на греб­лю. І пан­ни й па­ничі пішли тією сте­жеч­кою, роз­тяг­нув­шись дов­гим ряд­ком. Ва­тя зос­та­лась по­зад усіх і не­на­че по­га­ня­ла той дов­гий ря­док. Ле­онід Се­ме­но­вич прис­тав до неї. Во­на йшла сте­жеч­кою, він плу­тав­ся но­га­ми в не­ко­шеній густій по­бе­режній траві.

Ставши по­руч з Ва­тею, Ле­онід Се­ме­но­вич по­чу­тив, що на йо­го най­шла по­важність. Охо­та до жартів, до смішків, що ніко­ли не по­ки­да­ла йо­го, не­на­че зслиз­ла й зник­ла в од­ну мить. Він і сам не стя­мивсь, чо­го це най­шла на йо­го та­ка по­важність, чо­го він не­на­че по­чав при­лад­жу­ваться до Ва­ти­ної вдачі. Тон йо­го роз­мо­ви став солідний, не­пус­тот­ли­вий.

–  Яка розкіш тут у вас! І ста­рий са­док, і старі вер­би в бе­резі, старі груші та ли­пи на цвин­тарі. Вид­ко, що тут культу­ра дав­ня, не вчо­раш­ня, - по­чав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Цей са­док, ці вер­би са­див ще мій дід, як був мо­ло­дим, то й не ди­во, що культу­ра в цьому місці дав­ня.

–  А от у нас на ху­торі та­ка культу­ра тільки що за­чи­нається. Мій па­но­тець, ку­пив­ши зем­лю, пос­та­вив дім і завів осе­лю на но­во­му місці за се­лом, на своєму не­дав­но куп­ле­но­му ху­торі. Скрізь го­ло, по­рожньо! Ні на чо­му очей спи­нить! Са­док тільки що ви­ла­зить з землі, а вер­би в бе­резі над течією ще стрим­лять, мов по­за­би­вані кілки.

–  Як по­жи­ве­те, то й діжде­те, що і в вас бу­де та­ке са­ме, як і в нас, - обізва­лась Ва­тя.

–  О, дов­генько, ма­буть, до­ве­деться до­жи­дать. А по­ки що в нас та­ка нудьга кру­гом, не­на­че десь се­ред сте­пу. О, вам тут ве­се­ло жить се­ред та­кої роз­коші!
– ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  То вам так здається, бо ви тут впер­ше. А я вже до цього всього при­ди­ви­лась, то мені про це все бай­ду­же, - обізва­лась Ва­тя.

–  Невже ви тут нудьгуєте в цьому раї?
– спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

–  Влітку ме­не не ду­же-то бе­ре нудьга. Все-та­ки по­хо­диш тут, по­гу­ляєш. Приїдуть на ва­кації не­божі, сест­рині діти, - пла­ваємо чов­ном по став­ку. А от взим­ку так ме­не й справді бе­ре нудьга. Цей са­док за­не­се снігом, ста­вок за­мерз­не. Си­ди в хаті та ший або веш­тай­ся ко­ло ха­зяй­ст­ва.

–  Взимку ви, ма­буть, все чи­таєте? Ви лю­би­те, пев­но, на­укові книж­ки?
– спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич, бо йо­му зда­ло­ся, що Ва­тя з тих сього­час­них мо­ло­дих паннів, котрі люб­лять сього­часні на­укові книж­ки.

–  Трохи люб­лю, але мені їх труд­но дос­та­вать. Та­то лю­бить чи­та­ти тільки га­зе­ти й не ку­пує на­уко­вих кни­жок, а в «Ни­ве» не­ма нічо­го та­ко­го по­важ­но­го, ціка­во­го, щоб вар­то бу­ло чи­тать, - ска­за­ла Ва­тя.

Але во­на го­во­ри­ла це так собі. Во­на, прав­да, чи­та­ла до­дат­ки до «Ни­вы», але тільки ро­ма­ни та повісті і про­пус­ка­ла без най­мен­шої вва­ги навіть ті не­ве­личкі розвідки, які там зна­хо­ди­лись. На­уко­вих кни­жок во­на не лю­би­ла чи­та­ти, як більша част­ка сього­час­них мо­ло­деньких паннів. А як ча­сом во­на й по­чи­на­ла в зимні ве­чо­ри чи­тать якусь на­уко­ву річ, то на неї на­па­дав та­кий сон, що во­на ви­пус­ка­ла книж­ку з рук і книж­ка летіла сторч до­до­лу. В школі во­на вчи­лась з не­ве­ли­ким поспіхом.

–  Я без­щас­на че­рез те, що не маю ні сест­ри мо­ло­дої, ні бра­та; не­ма в ме­не то­ва­риш­ки в хаті. Ма­ма вже ста­ра, та­то теж ста­рий. І я не­на­че ніби ста­ла ста­ра ко­ло їх, - ска­за­ла Ва­тя й засміялась.

Леонід Се­ме­но­вич і собі засміявся, але сміх йо­го був не шту­карський. Ва­тя бу­ла та­ка ще мо­ло­да, що мог­ла без­печ­но ска­зать та­кий жарт про се­бе, і той жарт вий­шов смішний.

–  От ви жи­ве­те в Києві цілий рік. Ме­не бе­ре за­висність до тих, що жи­вуть не на селі, а в місті, - по­ча­ла Ва­тя.
– Ви ба­чи­тесь з жи­ви­ми людьми, і людьми освіче­ни­ми, за щось по­важ­не по­ба­ла­каєте, про щось по­чуєте, поміняєтесь дум­ка­ми.

–  Це прав­да.

–  Що прав­да, то прав­да… - ска­за­ла Ва­тя й за­ду­ма­лась. Во­на лю­би­ла місто, і її тяг­ло ту­ди, як і усіх те­перішніх до­чок свя­ще­ників, що вчи­ли­ся в Києві чи в гімназіях, чи в ду­хов­них шко­лах. Усі такі пан­ни стра­шен­но ну­дяться на селі й ма­рять день і ніч, як­би доб­ра­тись до Києва або й жи­ти хоч не в Києві, то поб­ли­зу в яко­мусь місті.

–  В вас є на­род­на шко­ла в селі. От би вам стать за вчи­тельку в школі, то й ро­бо­та бу­ла б, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Сказав він це зовсім не че­рез те, що ду­же спо­чу­вав до на­род­ної просвіти. Йо­му про це бу­ло бай­ду­же, але це сло­во так прий­шло­ся до речі.

–  Мій та­то не доз­во­лив би мені бу­ти вчи­телькою. Прав­да, мої дві близькі сусідки й то­ва­риш­ки пос­та­ва­ли вчи­телька­ми в сільських шко­лах, але, ма­буть, че­рез те, що їх батько ду­же сім'янис­тий: в йо­го п’ять до­чок. Дві оті старші за­роб­ля­ють собі гроші на оде­жу, а це вже ве­ли­ка по­легкість для батька. Мені цього не тре­ба, бо ми лю­де за­можні…