Повісті та оповідання, драматичні твори

Не поживився наш копитан кватирою. Незабаром — рип у хату до Векли старости; один таки сусід її, а другий— підтакачка, салдат. Почали говорити законні речі. Векла слуха, а Оксана з кімнати і не показується, прислухається,, що з того буде. Як договорили до кінця, так за кого ж се вони прийшли сватати? Еге!.. За копитаиового денщика... «Віддай,— кажуть старости,— паніматко! Дочці твоїй добре буде: і у хороші походить, і у добрі поживсть»— і се і те їй приставляли... Сердешна Оксана так вдарилась у груди та впала в подушки, щоб мати не почула її голосіння, що так і рида! А стара Векла, вислухавши їх, та ще під веселий час, не стала їм виговорювати, бо дуже добре розібрала, до чого воно є, та дивиться на них веселсиько І каже: «А що? Чи не з Брехунівки ви, люди добрі?»

— Щоб то як? — спитався перший староста.

— Та так,— каже мати.— Я бачу, що воно є. Нема у вашому ділі ні словечка правди. Бачу, для чого воно робиться. Так слухайте, люди добрі! € на небі бог милосердний! Він не повеліва гнушатися над сирітством! Тяжкий гріх зобиджати і усякого чоловіка, не то що сироту! Як сонце на небі, так у усякого чоловіка слава. Лихо тому, хто загубить її; лучче тогді на світі не жити. Що ж за чоловік, що підкопується під чужу славу, та ще під дівочу, під сирітську? Не хочу я ні золота, ні срібла, коли за нього погубити славу своєї донечки, моєї утроби, мойого народження!.. Лучче я маю своїми руками нав’язати їй камінь на шию та утопити у річці, чим віддати на согрішеніе, на поругательство!.. Господи милостивий! Чим я тебе прогнівила, що чую таке мені посміяніє? — Тут аж сплакнула; далі й каже: «йдіть, люди добрі; туди, відкіля прийшли, і до того, від кого прислані. Гріх, стид, сором тому копи-танові! Він благородний, він письменний, він зна, за що гріх і чого не можна робити... других би навчав, а не так робити...»

От у такі сливки ускочили наші старости! Піймали облизни — не знаю! Поточилися з хати, не озираючись. Ка« жуть, як розказали копитанові, що їм було у Векли, так, кажуть, аж зубами заскреготав.

Оксано, Оксано! Де твої шутки та жарти? Де твої танці та скоки? Де твої ігри та щебетання?.. Усе минулося!.. Гай-гай! Та ж дівка, та вже не та! Нігде її у бсседі не видко, у розговорах не чути. Сидить усе дома та дома, ні сло-< вечка не промовить, ні пари з уст не пустить. Держить у руках або рукав від сорочки, а голочка застромлена спо-чива... або хоч за гребнем, то веретено долі лежить і мичка на гребні цілісінька. Руки спустить, голову похилить, дивиться — і нічого не бачить; а часом слізочки тільки кап-кап! Була червона, як мак, тепер щодень усе блідніпіа, усе блідніша. Щоки були повненькі, теперечки позападали. Очиці, що грали як зірочки, тепер притухли, і мов чим заволочені, що мов і не бачать нічого. Хоч цілий день з матір’ю сидітиме, то коли та до дочки не заговорить, то не почуєш від неї ні півсловечка. Коли що мати і спитає — «не знаю, мамо» — один у неї одвіт. А часом і так буває, що мати питає про ложки, а вона їй каже про теля...

— Що з тобою, моя доненько, сталося? Чи в тебе що болить? — питає мати.

— Не знаю, мамо! Бачиться, нічого.

— Чи журишся об чім!

— Ні, мамо!

— Так-бо я знаю, що ти журишся, і знаю об чім. Ти об тім сокрушаєшся, що копитан думав про нас, що ми пустимося на гріх і що я продам твою славу, а через неї і мою душу? Бодай він сього не діждав! І бодай йому так тяжко і важко було, як мойому серцю, бачачи, що моє миле дитя; моя порошина ув оці, мій квіточок зав’ядає, сохне, як билиночка...— та й пригорне її до серця... і плачуть укупі.

Після такого пестования та бачачи материні сльози, туж-туж Оксана не признається, що се вона плаче, сумує і вбивається об тім, що, любивши дуже кріпко копитана, чула від нього і він їй заприсягався, що любить і її від щирого серця і що не покине її довіку, і що вона йому і краще, і миліше усіх... та й чимало чого він їй не наговорив... Та після сього що задумав? Як вона від нього під вербою насилу вирвалась; як він хотів у них на кватирі стати, щоб швидше згубити її славу; як хотів узяти за свого денщика, щоб після орудовати нею як би захотів... та, збираючись об сім пожалітись, стида ради не зможе вимовити ні словечка, та тільки що сплакне, та вп’ять за свою думку, що як то копитан звів її.

Як невидко було на вулиці і нігде Оксани, то подруги її часом, було, приходять до неї або шити, або прясти, щоб розважити її то пісеньками, то усякими розказами; так усе нічого! І дивиться, і слуха, та й не всміхнеться, як тії регочуться. Бідна Векла-, глядячи на неї, журиться; накупить їй і горішків, і медяничків, і тарані, і гороху їй спряже... покуштує, бачить, що другі дівчата їдять, а вона й байдужеі «Не хочу, мамо; у душу мені ніщо не йде»„,—<

т

та худя собі и,-і лихо, що зовсім тільки що їй» :»ішіиті.ш. ІЗс.і .тлхурок та без ворожок не обііішлОеі.: шиншили переполох, вмивали від уроків, шептали від очеіі і що не робили — усе нічого та й нічого...

Опріч дівчат, приходили провідувати Оксану і жінки,і молодиці, бо Оксану усі селом любили. ГІромеж ним її була Мелашка, молодиця проворна; не було того весілля, де б вона не була свашкою; на масниці волочити колодку — вона перша приводниця; відколядують дівчата — вона, зібрала свій ватажок молодиць, пішла поперед усіх; спарувати парубка з дівчиною — їй подавай — вона зведе. От як стала вона ходити до Оксани, як стала з нею шупу-шупу, аж гульк! — наша Оксана стала потрошку віддихати. Вже й борщику поїсть, капустки з свининою заба-жа, і вже часом і всміхнеться як чому. Далі та далі, вже й каже: «Піду я, мамо, проходжуся; або па вдвір’ї посиджу, або до Мелашки сходжу»;

Мати радісінька, ще й сама її випроводжа. І що піде Оксана до Мелашки, то вернеться усе веселенька, усе ніби здоровіша; далі минулося усе лихо: стала наша Оксана і здорова, і повновида, і рум’яна, як була; і наряджається, і чепуриться щодня, і вп’ять узяла свою натуру: і щебече, і сміється, і вигадує, і регочеться, і до матері ластиться; ще троха не веселіш стала, чим попереду була.

Що ж то їй так Мелашка починила? Мабуть, ворожила над нею або що-небудь таке зробила, що як з води витягла нашу Оксану?.. Еге! Вона добре поворожила; вона підлізла до Оксани та й стала їй розказувати, як то копитан її любить, як вбивається за нею, чуючи, що вона недужа, і що й сам — хоч вмирати, що не бачить її.

— Так же то й люблять, як він,— стала скрізь сльози казати Оксана, а самій аж повеселішало трохи, що є кому своє горе розказати і про копитана поговорити.— Якби любив справді, так він би ие хотів мене погубити, він би не топив моєї слави!..— Тут і розказала усе, до чого копитан мав її підвести; а сама так і заливається слізьми.

Мелашка тут і пустилась з своїми лясами. Тільки їй того й треба було, щоб Оксана стала жаліться на копитана... тут вже вона і почала, і почала... вже така щебетуха не вибреше, як кого захоче!.. І почала, шепчучи, казати, як і сам копитан тепер жалкує, що так робив; що вже тепер не буде і що вже в нього вже й думки такої нема; що коли б тільки йому побачитись з Оксаною, то він їй розкаже, що дума робити...

— Що йому зо мною робити? — сказала Оксана.— Покинути мене, бідну; нехай пропадаю!., Не слухати було його попереду, не признаватись, що І я полюбила його.., А тепер що? Він мене не озьме, а на безчестя я не піду, хоч нехай мене й пече, й ріже.

— Та тільки послухай його, що він скаже,— усе своє товкла Мелашка і щодень усе об сім толковала.

Перш Оксана і руками й ногами: «Не хочу й не хочу, Я бачу, що я швидко вмру; задля чого ж вій мені? Нехай здоров живе та других піддурює». Далі, слухаючи Ме-лашки, стала вже казати: «Не хочу його бачити, бо й мені жалко». Далі каже: «Я б і пішла, а як же він вп’ять прийметься за своє?» Тут же, як забожилася і заприся-глася Мелашка, що він і не дума нічим досаждати, а тіль* ки хоч би побачитись, хоч на часинку, то Оксана й сказала: «Піду, коли мати пустить».

От і пішла.

Не з біса ж лукавий і копитан! Аж заплакав, як вздрів Оксану, і тільки що голубив її та кріпко пильно просив, щоб вона ні об чім не журилася, одужувала б швидше, і що він має таке гарне щось сказати, що їх щастя усіх буде.

Оксана, як дуже кріпко любила копитана, то й повірила йому, і, бачачись з ним частісінько, не думала про нього, щоб він ішов на погибель її. Знай приходить до Мелашки, що в бога день, бачиться з копитаном; а далі він її довів до того, що чим до Мелашки ходити далеко, стали вони жоден вечір зіходитись під вербою, біля Век-линої хати.