Повісті та оповідання, драматичні твори

— Не можна, Оксано. Опісля прийдемо.

— А благословитись?

— Вона після нас поблагословить. Ходім, душко, Швидше, піп дожида.

Не пішла Оксана, а він її повів...

— Куди ж ви йдете? Адже онде церква, а се вже з села...

— Не можна, душко; я полковий, так треба, щоб нас вінчав полковий піп...

— Так де се?..

— Ген у тім селі, де полк ночує, п’ятнадцять верстов відсіля.

— Так що ж отеє? — вже не йде, а копитан тащить її; і в неї руки й ноги одубіли.

— Отто, що треба швидше поспішати. І піп дожида, і гості на весілля зібралися... Скоріш йди, осьде й бричка моя. Поїдемо.

— А мати?.. Ох, вернуся я та скажу...

— Та куди ти будеш вертатись? Вона вже далеко, а осьде й бричка. Швиденько сідай, ми зараз до неї вернемося...

— А не обманюєш ти мене?

Тут копитан і почав божитися й заприсягатися, що усьому правда і що тільки полковий піп їх звінча, так і вернуться до матері і озьмуть її з собою... Та се кажучи, зовсім не-чувственну Оксану упхнув у бричку, сів сам, крикнув: «Па-шол!», і помчались коні як стріла!..

Оксана навзрид плаче, а копитан її уговоряє і усе їй приставля, як от-от приїдуть, звінчаються і вернуться до матері...

Незабаром і добігли. Копитан увів Оксану в свою ква-тирю ні живу ні мертву... так і впала на постіль та слізьми обливається!..

Копитан зараз і крикнув: «Горбунов! Біжи скажи батюшці, щоб ішов вінчать скоріше!»

— Слушаю, ваше благородіє! — крикнув салдат і побіг.

— Дайте нам чаю! — гукнув копитан.— Напийсь, душко, чаю; ти зовсім зомліла, впадеш під вінцем.

— Я його зроду не пила і не хочу! Відвезіть мене до матері.

— Треба випити хоч трошки, привикай. Тепер будеш панею, треба усякий день пити. На хоч ложечку, коли любиш мене.

Нічого Оксані робить, узяла ложечку,— солодке, горло промочила, що дуже запеклось у неї... «На ще ложечку!»— ще ложечку прийняла. «Хлисни з чашки, хоч трошки»,— хлиснула і удруге, і утретє, і уп’яте... і випила усю чашку.

Трошки полежавши, піднялась, вже й веселенька; не відмагається від другої... очиці посоловіли... защебетала наша Оксана! Знай розказує, як вона нарядиться під вінець, як прийде до матері, як та здивується, зрадується... а тут сама третю чашку, сама узяла і, випивши, вже сидить у копитана на колінах і сама собі весільних пісеньок приспівує... далі щось забормотала і голову похилила.

Напилась Оксана панського чаю! Будеш, сердешна, тямити — і повік оскоми не збудеш!..

— Пропала я тепер на світі!..— крикнула сердешна Ок* сана, як прокинулась уранці, дивлячись, де попа і що з нею сталося... Господи милостивий!., стоїть і на місці не устоїть, блідна як смерть, труситься усім тілом, як зчепила руки, так вони в неї і закостеніли; розплетені коси пошісли по плечам, очі й дивляться, та не бачать, що тут лежить копитан, погубитель її, і спить, не чуствув, що він нароби»!..

Прокинувся він скоро і, бачачи таку Оксану, що зовсім як смерть, кинувся до неї, щоб уговорювати її, схопив її за руки —рук не розведе; посадив її на постіль —вона й сіла.,. хилиться, хилиться... і впала з постелі додолу... і нежива зовсім.

То водою відлили, то натирали їй виски, то уксусу давали нюхати,— сяк-так зівнула сердешна... звела очиці до бога... і ледве-ледве промовила: «Заріжте... мене... .зовсім...» Тут копитан кинувся до неї, став її розважати, став прохати, став умоляти, щоб не вбивалася так, щоб не журилася, що се нічого, що от же приньмуть закон, звінчаються — і усе він покриє, як довг велить.,.

Оксана хоч і дише, сидячи на ліжу, куди посадили її, і не бачить, як він коло неї вбивається і що він їй говорить; зирнула очицями... «Мамочко!.. Де ти?..» — промовила... та як зарида...

Горбунов, денщик, і той став плакати, дивлячись па неї.

А копитан усе в’ється коло неї та просить, щоб не журилася, що се нічого, та щоб убиралась швидше, що вже нора їхати...

Не слухаючи його нічого, так, сердешна, і повалилась йому у ноги. Охватила їх руками, цілує, облива слізьми гіркими, не з очей вже, а від самого серця, і стала його молити:

— Копитанчику мій! ваше благородіє! Не знаю, як вас ще вище возвеличати? Будьте мені братиком, ще пуще — батеньком рідиим!.. Послухайте мене, бідную, погибшую зовсім... озьміть ніж, виріжте моєю рукою серце, моє, ріжте мою душу, заколіть мене! Я не достойна жити иа світі божому; мені не можна бути з людьми!.. Я вбила матінку мою ріднесеньку! Що вона тепер без мене?.. Вона не переживе такого сорому!.. Я згубила свою славу... Я запропастила душу свою! Ріжте, коліть мене, не боячись гріха!.. Я й сей гріх озьму на свою душу. Нащо мені жити без слави, з безчестям?.. Коли ж, мій копитанику, прямо у серце! Не бійтесь гріха... ви вже мене гірш вбили* ви погубили мене на віки вічнії; ви, шутячи, сміючись, відняли в мене, що було у мене дорогшого, святішого... доріжте мене; се вже вам буде замість іграшки... Я погибшая на сім світі... Як згадаю про матіночку мою, жива б у землю пішла... Матінко моя, рідненькая!.. Що я тобі наробила!.. Чи се ж твоя Оксана?.. Чи се ж радість твоя?..

Тяжко, жалібно приговорювала Оксана, а сама перш пла-кала-плакала, аж слізьми підплила... волосся на собі рве, у груди б’ється, а далі вп’ять зомліла й покотилась...

Салдат убіг до копитана і крикнув: «Пожалуйте, ваше благородіє; усе готово, вас ждуть».

Копитан, обтерши сльози, бо й сам, хоч і запекла душа, а сплакнув-таки, ухватив безчувственну Оксану, завернув у салдацьку шинелю і виніс її на руках, і уложив у бричку... Поїхали дальш!

Ні жива ні мертва лежить наша Оксана у бричці; очув-ствується трохи, бачить — везуть її, денщик біля неї. Згля-не на бога... «Господи милосердний!.. Чи се я! І отеє зі мною зробилося? Матіночко моя! Не проклинай же тієї, що була твоєю доненькою...»

Стали на кватирю на другу ніч. Оксана злягла зовсім. Ні їсти, ні пити, нічого не хоче, і не згадуй їй.

— Чи не хоч, душко, чаю? — спитав копитан, хлебчучи його з люлькою.

— Будь проклят він від мене,— аж крикнула, затрусившись Оксана,— то не напиток, то пекельний вогонь...— і як замовкла, замовкла, і вже що копитан не говорив до неї, як то вже не розважав її, так ніякого одвіту не дала, а усе здихала тяжко, а часом і перехреститься... Мабуть, що-небудь замишляла.

Як ось уночі прочувається Оксана, усі добре сплять... вона тихесенько устала, чи обулася, чи ні, чи вдягла що, чи не вдягла, та тихою ступою йде... йде, аж дух притаїла... йде... та до дверей... рип і вийшла. Тут їй вже легше стало дихати, і вже сміліш пішла до дверей надвірних... Налапала поночі засув і що то вже довго його двигала, потихесеньку та помалесеньку, щоб не стукнути та не розбудити денщиків, що у хаті сплять. І дви-га засув, і боїться, і уся труситься, і* дума собі, як-то як вискочить надвір, як побіжить, куди очі, сховається де-небудь, поки світ стане, а там піде прямісінько до матері... Відсунула... і двері тихенько відчиняються, спасибі, й не риплять... от і зовсім відчинила.,. «Хто йде?» — крикнув .часовий, що тут біля двері стояв... Оксана так і змертвіла! Престрашеиний салдат, з предовгим оружжом, як схопить. Оксану за руку, як потаска її у хату, та, відчинивши двері, так і впхнув її, крикнувши: «Ви спите, а дєвка ваша ушла було...» Тут денщики прокинулись, підняли Оксану, що впала було., як її салдат пхнув. А тут і копитан прокинувся і етап виговорювати Оксані, зачим попа дума втікати? Сього вже не можна й подумати.

Уранці не поїхали нікуди: треба було салдатам перестояти. От і прийшов охвицер до копитана; розглядав Оксану і став йому завидувати, що таку красиву дійку до(>ув собі. Далі, буцімто й добрий, і каже, що ходив, каже, піп до попа, щоб Оксану з копитаном вінчать, так зовсім би діло, зараз би повінчали, так нема від її матері бумаги, а бо:) того не можна вінчати. Послали, каже, якомога швидше, щоб поспіла бумага, коли не сьогодні, так завтра чуть світ.

Оксана сидить, похиливши голову, і нічого їм пе каже.