Повісті та оповідання, драматичні твори

Мабуть, що підглядів Петро про сі їх сходьбища, а вже не чув ні від кого, бо ніхто її ніколи не бачив під вербою, як вони зіходились. Хіба, може, тільки Петро як-небудь підуздрів їх, бо пильно слідив за Оксаною і коли й бачив, то вже нікому ні «ловсчка не сказав, бо був парень чесний, душу добру мав і берігся, щоб кого зайняти або словом осудити. Як то там було, ми не знаємо, а тільки раз надвечір прийшов він до Векли вп’ять за тим же словом.

— Як дочка хоче,— відвіт дала Векла,— так нехай і буде. Якби по мені, так я б її сьогодні віддала. Та я не така мати, силувати не буду. Кажи, доню, як знаєш.

Думала Оксана, думала; щипала той рукав у сорочки довгенько, аж нитки повидьоргувала, і через силу намірилась сказати: «Семеновичу! бачу я, що ви мене дуже лю-бйте... дякую вам за те, що ви маєте мене щасливою зробити... ні з ким не буде мені такого^щастя, як з вами.., та підождіть ще...» Далі зглянула на Вога, перехрестилась і каже: «От вам хрест святий! Коли до покрови... не вмру або що-небудь.,, тогді, мамо, як знаєте, так і робіть».

Здвигнув Петро плечима, покивав головою, та скп* завши: «Глядіть, щоб тогді вже не пізно було»,— махнув рукою та й пішов з хати.

— Що се за річ така? — думавши довго Векла 1 дивлячись на дочку, спитала її.

— А хто його зна, мамо, що се він сказав. Може, що-небудь до себе: або у дорогу піде, або другу дівку знайдо, так ми щоб не жалковали...

— ОкеЯно, Оксано, гляди!..

Вже Оксана і на шиї у матері, вже й обняла, 1 виціловує її. «Чи можна, щоб твоя Оксана та довела тебе хоч сльозинку об своїй долі спустити? Я тебе радуватиму, я щастя і тобі принесу. Ніколи не заплачеш через мене, по здихнеш об мені... бо й мені лучче оттут зараз перед то-' бою на сім столі лягти, чим погубити себе, та не тільки погубити — і славу пустити на себе». Та се сказавши, стриб-стриб з хати до копитана, що вже дожидав її під вербою.

— Що ж, мій орлику, що з сього нашого женихання буде? До мене Петро пристає; мати швидко присилує, а дівчата чули від салдатїв, що ви швидко підете від нас у шход...— Так казала Оксана, сидячи у копитана на колінках, обнявши його одною рукою, а другу він держав.— Коли ти підеш, а мене тут покинеш... почуєш... про мене...

— А от що буде,— сказав копитан,— ми збираємося у поход, я з тобою звінчаюсь і тебе озьму з собою.

І стали вони любитись, і скільки раз не зіходились, уперше ще копитан сказав, що озьме її за себе.

Що ж Оксана? Руками сплеснула, затрусилася уся.., і ледве промовила: «І сьому ж правда?.. Скажи ж мені* як перед богом?» .

Як перед богом, кажу тобі, моя Оксаночко, що так воно є. Я давно узяв би тебе, та бумага на наше вінчання не прийшла ще з полку. Я думав, як вона прийде, не кажучи нічого, узяти тебе за руку та й повести до церкви...

— Так я ж матері об сім скажу...

Ні, моя Оксаночко, ще не час їй об сім казати, Я думаю ось як: ні словечка їй не кажучи, ми звінчаємося, і прийдемо до матері, і принесемо їй і шовкових плать-їв, і платків, і хусток, і золотих очіпків, і усього, що звичайно для панеї, бо й вона стане панею, як буде копи-танська теща. А що тебе вже виряджу, так..,

— Мені нічого не треба,— кинувшись йому на шию, стала його виціловувати та приговорювати,— тільки б мені у сії чорнії оченьки дивитися та їх ціловати, і сі що-чечки, і сі губочки, ¹

Так довго женихавшись і порадившись зовсім, щоб у неділю їм вінчатись і тогді вже матері об’явити, розійшлись собі. Оксана біжить додому і землі під собою не чує... Копитан, котрого вона так любить, озьме її, вона буде панею, мати буде у розкоші, у багатстві жити... «Чи є така щаслива, як я?» — думає Оксана, убігши у хату... і досадно їй, що мати вже лягла спати, як се й частенько бувало, що не діждеться дочки, та й ляже; а тепер Оксані досадно, що нікого їй пестовати та ніжити, бо сама не тямить з радості.

Неділенька недалеко — треба б Оксані збиратись заміж; та чого їй збиратися? Хоч одежа, хоч сорочки, вже їй сього не треба, вже в неї усе панське буде... і рушники ж, і подарки, в них усе не по-нашому... так дума наша сердешна Оксана і ні об чім не дума, коли б тільки швидше неділенька прийшла.

У суботоньку увечері, тільки зійшлись під вербою, копитан і каже Оксані:

— Знаєш що, душко? Завтра уранці ми йдемо у поход...

— А як же се? — аж скрикнула Оксана, злякавшись,

— Але! Не бійся нічого. Моя бумага у полковника. Я завтра відведу салдатів до нього, озьму бумагу та й явлюсь тут ік вечеру. Гляди, дожидай мене, не заходи де далеко. І матері ні півсловечка не кажи... Що за гарну спідницю я їй справив! люстринову, і юпку парчеву.;. Що вже на усю губу пані буде...

Вже коли Оксана чула, що матері її буде гаразд, тут вже вона ні об чім більш не думала, і хоч що їй скажи, усе зробить і у всім послуха. Тут стала споминати, як мати здивується, як зрадується... «Коли б у нашій церкві вінчатись, щоб і дівчата подивились, як я панею наряджуся!..»

Чого то вже тут копитан не брехав? Чого не вигадував, щоб тільки одурити нашу Оксану! А вона, сердешна, як рибонька на удочку, так сама й кидається, і чіпляється.

Хоч тільки і до завтрього розходились вони* та Оксані щось дуже на серці ^калко було... Усе б вона плакала і сама не зна чого... «Та се, мабуть, від того, що я заміж йду, що маю покинути і своє село, і свою хату, і скриню?.. Нехай хто хоче забира; я вже панею буду, піду у поход.;. Яково то ще мені на панстві буде?» Та й сплакнула.

Ранком у неділю проводили салдатів з села, як довг велить. Копитан верхи, кланявся і прощався з стариками, і туди поклонився, де жінки і дівчата стояли і Оксана з ними; поклонився та й покрився конем,' аж скільки ви дію!

Тут чогось підійшов Петро до тії купи, до Оксана стяла та, розговорюючи з подругами, реготалась... Петро подививсь на неї, здвигнув плечима га й пішов собі.

— От так ти, мамо, зроби, як наша Явдоха Горпіко-возівпа! — сказала веселенько Оксана, вернувшись до матері.

— А що там таке вона зробила? — питала мати, кришачи локшину.

— Помандрувала за салдатами.

— Йо?

— Далебі! Та ще середу дня. Усі бачили, а вона ув обозі ховається. Демко її сміявся, так ще й язик йому висолопила.

— Що ж мати?

— Голосить, не що.

— І не вмерла від туги та від сорому людського?

— Аж жалко на неї дивитись, як то плаче. Зосталася на старості як перст! У! Якби я піймала отту бузувірку, я б їй голову відтяла, щоб не кидала матері та не робила стида на усе село.

Так їм сеє чудно було, що увесьденички усе говорили об Явдосі і об її бідній матері. Оксана нікуди з хати не виходить, хоч мати і посила її до подруг. «Не хочу, мамо. Мені і з тобою весело». Тільки сонечко повернуло, вже вона й вигляда копитана, а його нема. Вже й надвечір — нема. Сонечко зайшло — копитана нема. Оксана у сльози... «Що ж?—каже.— Хоч і обманув, та не посміявся:.. Коли не вмру з журби, то зможу забути його. На собі усе лихо перетерплю, а вже нікому не скажу».

Так сидить на завалині І світом нудить, а вже й смеркло. Як ось копитан хап її за руку... «Пойдьом, Оксано, вінчатись». У Оксани так серце й захолонуло... «Піду ж я до матері!»— каже.