Повiя
Шрифт:
– Та й заморили ви нас, отець Миколай.
– Як саме?
– Не повiрите, у ротi пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, - жартував вiн, весело граючи очима.
– Що ти тут точиш?-перебив його Загнибiда.
– Чесний отче! Благословiть сей хлiб-сiль.
Отець Миколай устав i почав благословляти.
– Починається… Чуєте! починається!
– вискочивши в другу хату, гукнув Колiсник.
– Що починається?
– Он, - указав вiн на свiтлицю.
Там бiля столу христосалися чарками гостi з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш… Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очi… Туди кинувся її Колiсник.
–
– Спасибi вам, що не цураєтесь, не забуваєте.
– А ви таки наготували чимало!
– мовив до нього батюшка.
– Тiльки й нашого, отець Миколай! Тiльки й нашого… Що нам зосталося з старою? Дiтками господь не благословив… Отак добрi люди зiйдуться, погомонять… Тiльки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо - не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! Хто ж пiсля першої закушує?.. А ви чого стоїте?
– гукав Загнибiда на дяка.
– Гай-гай!
Знову усi заколесили бiля столу; помiж другими й старий дяк тiпає головою.
– А ти, гляди, менi й сьогоднi не налижись, як учора!
– гарикнула до нього висока суха баба з бiлими, наче олив'яними, очима, сiпнувши так за рукав, що той аж поточився.
– Єфросинiя Андрiївна! Єфросинiя Андрiївна!
– мовив дяк тихо.
– Он - чужi… он - люди…
– А вчора бачив людей? А молодиць, небiйсь, бачив?
– Так його, так!
– умiшався Колiсник у змагання дяка з дячихою.
– Одзолiть його, Єфросинiя Андрiївна! Хай не буде такий голiнний до вашого брата. А то - апостола у церквi читає, а набiк молодицям "шерденько" шепче.
– I ви на мене!
– мовив дяк, вихиливши чарку горiлки.
– У мене он зубiв у ротi немає!..
– I вiн показав йому свої почорнiлi ясна.
– А нащо тут зуби? Щоб поцiлувати та ще й укусити!
– жартував Колiсник.
Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лицi мiнилася та очима, як вiдьма, водила. Дяк мерщiй подрався помiж людьми у кухню.
– Ви таки його стережiть, Єфросинiя Андрiївна, - цькував Колiсник.
– Ви не вдаряйте на те, що зубiв у його немає. Вiн i без зубiв нiкому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!
– Хiба я не знаю?
– гримнула дячиха.
– Зяяю! Прожила сорок лiт з ним - знаю! Сказано: як жеребець той!
Крик реготу знявся кругом неї i розкотився по всiх хатах. Люди - лоском лягають, аж за животи беруться; а Колiсник - хоч би тобi моргнув - тiльки очима грає.
– Правду, святу правду мовите, Єфросинiя Андрiївна, - клiпає вiн, - нестеменний жеребець! От i тепер: чоловiк у кухню тiкає? Знаємо ми… Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди вiн стриже!
Дячиха аж запiнилася i, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося пiти подивитись, що буде з дяком.
– Ходiмо!
– кликали Колiсника.
– Хан їм!
– одказав той.
– Почудачили - ходiмо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пiшов за Колiсником до столу, де поважно розсiлися батюшка, диякон, Рубець, Книш.
– Що тепер наша служба? якiї нашiї доходи?
– мовив батюшка до Рубця.
– Як у панiв хрестяни були - ото так! Тодi - доходи! Бог дав святоЗараз i везуть тобi з економiй: той - того, той - другого… цiлими хурами… А тепер що? З отих шагiв потягнеш? Та ще й то як почнуть дiлити!
– Господь не оску дiває в своїй милостi!
– пiдводячись, гарикнув диякон i потягся до чарки.
Молодий
батюшка тiльки головою скрутнув.– Любимець протопопiв, так йому нiчого, - мовив тихо, зiтхнувши.
– А вже в нас протопоп!
– додав Рубець.
– Христос воскрес!
– наче з великого дзвона вдарив диякон.
– Воiстину!
– одказав Колiсник, пiдходячи до його.
– От!-зрадiв диякон.
– Оце так! А то бiдкається!.. Доходiв немає; молодiй попадi шиньйонiв справляти нi з чого, - бубонiв вiн до Колiсника буцiм тихо, а так, що усi чули.
– Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, - додав i побрався геть.
За столом почали судити протопопа. Загнибiда казав, що не любий вiн усiм парафiянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче - як не двадцять п'ять рублiв, то й не повiнчає, умирає хто - ложи десять рублiв, а хрестити - готуй три карбованцi. Рубець вичитував його провини перед покiйним отцем Григорiєм: вiн його до того довiв! вiн його у могилу вложив! Книш чудував усiх тими бумагами, якi лучалося йому стрiвати в полiцiї… Отець Миколай тiльки глибоко зiтхав.
А в кухнi тим часом стояв несамовитий регiт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, вiн коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь i залицяється. Чи буде то стара баба, чи замiжня молодиця, - в одну шкуру - виходь та й виходь за нього замiж! У його - i хата своя, i скриня е; у скринi сувоїв З десять полотна. I землi йому з руги перепадає десятин до п'яти; з кружки доводиться рублiв п'ятдесят: та ще не без того, що й за подзвiн хто перекине. Вiн один знає, по кому i як дзвонити. Хто скiльки дасть - так i дзвониш! Даєш ти гривню - на гривню задзвоню, сорокiвку - на сорокiвку, а за карбованця - так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити - потяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзвона з невмитою пикою не йди!
Усi знали, що вiн жонатий; один вiн не признавав, бо такий п'яний вiнчався, що й свiту не бачив. До того i жiнка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий - вiн був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу - де те i завзяття вiзьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.
От i тепер. Чи давно вiн сидiв у кухнi на лавi самотою, звiсивши на груди свою понуру голову? Його нiхто не прохав випити-закусити, вiн нiкому нiчого не казав. Христя, стоячи коло печi i позираючи на його, думала: чого сей чоловiк сидить сам собi, не їсть, не п'є i нiхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.
– Тимофiю! А ти чого сидиш тут, понурився, не п'єш, не їси?
– i, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.
Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофiй уже другим чоловiком: вирiвнявся-випрямився, очi грають, брови так i ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя нiяк не здержалася, щоб не засмiятися.
– Ти чого регочеш? Ти хто така?
– присiкався вiн до Христi, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не смiятися, та нiяк не здержиться.
– Та се… - почав товстий крамар, ледве язика у ротi повертаючи, - дiвчина!
– А коли дiвчина, то чому замiж не йдеш?
– питає Тимофiй.
– Та вона б, може, i теє… та, бач, не трапляється жениха.
– Ху!
– хукнув Тимофiй.
– Якого тобi жениха треба?
– Сватай, Тимофiю, - хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.
– А що? Хiба не пiдеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв!
– скрикнув вiн, тупнувши ногою, як пiвень, i моргнув усом так, що усi аж за животи вхопилися.