Повiя

–  Бувайте ж здоровi!
– привiтався Рубець. Випив, оддав чарку i, подавши на прощання одному Загнибiдi руку, мерщiй подався у сiни. Книш, прощаючись зауряд iз знайомими й незнайомими, собi похилив за ним. Загнибiда пiшов проводжати.

–  I слава богу!
– легко зiтхнув товстий крамар.

–  Та вей Книш ще нiчого: обхiдчастий чоловiк, - сказав Колiсник, - а ще наш секретар - о-о! то цяця!

Обидва одним миром мазанi! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тiльки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!

–  Випровадив, слава тобi боже!
– сказав Загнибiда, вертаючись.
– Ну, тепер ходiмо до столу. Тепер наша черга. А вже менi сi пани!

– I всi разом повалили у свiтлицю. Там за столом сидiла вся жiноча кумпанiя.

–  Iдiть лишень до нас, - мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловiка жiнка, червона, як та наливка, що держала в руках.
– Годi вам усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися!
– додала вона, стрiльнувши на Колiсника своїми масляними очима.

–  З вами, кумо, випити? От добра кума!
– мовив Колiсник, пiдходячи до молодицi, i опустився коло неї на лавi.

–  Та воно-то кума - кума, а христосатися з кумою й нема!
– укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жiнка.

–  Чого нема? I тепер ще можна!
– мовив Колiсник.

–  Огледiлись, як наїлись!
– одказала, запишавшись, кума.

–  От i опiзнились! Саме тепер в смак!
– виправляється жартами Колiсник.

–  Не в вашу дяку!
– укоряє крамариха.

–  З наймичками йдiть спершу христосатись!
– уколола дячиха, сверкнувши злими очима.

–  З наймичками буває часом краще, нiж з ким другим, - додав гнилозубий чоловiк.

–  Ще й ти туди! Ще й ти! Не гнiви вже хоч бога!
– призро одказала його жiнка.

Гнилозубий чоловiк зморщився, скривився й ще миршавiший здався, нiж був до сього.

–  Що ж я? Я нiчого. Не личком же, бач, шитий!
– виправлявся вiн.

–  Коли не ликом, то валом!
– скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другi жiнки теж зареготалися.

–  Коли ж так, - мовив Загнибiда, - коли вони нас не приймають, - не хочемо ж i ми бути з ними! Хай вони собi осiбно, а ми - осiбно. Ходiмо.
– I, взявши за поперек гнилозубого чоловiка, Загнибiда напрямився в кухню.

–  Куди ж ви?
– неспокiйно на них зиркнувши, спитала Загнибiдиха.

–  На просторе… Хай вам!
– мовив Загнибiда. Олена Iванiвна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблiдло, очi похмурилися.

–  Куме! куме!
– крикнула навздогiнцi крамариха i завела:

–  Ой куме, куме, Добра горiлка.

–  Випиймо, куме, для понедiлка, - товсто одказав Загнибiда, вертаючись назад до куми, котра уже й мiсце для його одiбрала. Загнибiда сiв.

–  Отак буде краще! Посiдаймо рядком та побалакаймо ладком; посiдаймо близенько та вип'ємо по чарочцi повненько!
– сказала гнилозубого чоловiка жiнка, Колiсникова кума.

–  Сам бог глаголе вашими устами!
– скрикнув Колiсник, опускаючись коло неї. Товстий крамар i гнилозубий чоловiк собi примостилися до гурту.

–  Жiнко-голубко!
– мовив Загнибiда.
– Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мiй, люблю посидiти з добрими людьми, погомонiти, поспiвати.

–  Уже ж коли спiвати, то божественної, - сказала дячиха.

–  Божественної! Божественної!
– загукали кругом.

Крамариха завела "Христос воскресе!"; другi пiдхопили. Жiночi голоси тонко-тонко виводили; чоловiчi, мов жуки, гули; один Колiсник гукав товстого баса, аж вiкна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колiсник мов i не чув тих духопеликiв - спiвав; зате на кiнцi так придавив, що кума не здержалася i з усього маху стусонула Колiсника межи плечi; той векнув. Усi зареготалися, а Колiсник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стiл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся брязкiт битого скла.

–  Стiйте! стiйте! не бийте!
– хтось скрикнув.

–  Нiчого, нiчого. Де п'ють, там i б'ють!
– одказав Загнибiда.
– Жiнко! попотчуй ще.

Пiсля сiєї уже не примiчали, як слiд спiвати, якої держатись. Дячиха завела "Удiвоньки"; крамариха - "Куми"; червонопика Колiсникова кума - "Не чiпайте мене, хлопцi, - по телята я йду"… Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибiда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловiк, приткнувшись до стiни головою, хропiв на всю хату; Колiсник пiдгукував Загнибiдинiй кумi. Одна Загнибiдиха, бiлабiла, як крейда, позирала на всiх палкими очима та болiсно усмiхалася…

Христя, почувши нестямний галас, пiдiйшла до дверей подивитися. Вона Зроду-вiку не бачила нiчого такого! "Це подурiли люди, показилися! Один на одного лiзе, один другого не бачить. I це багатирi, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться", - подумала Христя й мерщiй проскочила повз дверi до столу, щоб хто не примiтив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогоднi не їла; у ротi засхло; зачерствiла паска становилася руба. Пiд гам, гомiн i чужi спiви їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до спокою, червоним свiтом обдаючи землю. Обпершись на стiл i позираючи в вiкно, вона задивилася на те криваве полум'я та й задумалася…

Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до свiтлицi. Там серед хати копицею лежав крамар. Вiн поривався було устати, та не здержався - поточився i - як два зняло!
– розпластався серед хати. Загнибiдиха скрикнула.

–  Не лякайтеся, Олено Iванiвно; не вiзьме його лиха година!
– сказав Колiсник i, ухопивши крамаря за ногу, поволiк його в кiмнату.

–  А цей чого тут куняє?
– забачивши гнилозубого чоловiка, каже Колiсник i, взявши на оберемок, понiс до крамаря.

–  Очищайте, очищайте мiсце!
– гукає йому услiд гнилозубого жiнка i, коли той вернувся, надiляє його поцiлунком.

–  Отакого б менi чоловiка! А не гнилозубого та сопливого!
– цiлуючи, шепче вона, так що всi чують.

–  О, матерi його дуля! Вони цiлуються, а менi й не можна!
– скрикнула крамариха й кинулася до Колiсника з Другого боку.

Обаранили Колiсника; одна в одну щоку цiлує, друга - в другу. Колiсник гукнув, ухопив обох на оберемок i понiс по свiтлицi. Жiнки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна однiй Колiсника цiлувати.

Загнибiда сидiв i похмуро дивився на Колiсника: досада щипала його за серце.

–  Костянтине; - гукнув вiн, засовавшись на мiсцi.
– Покинь! Колiсник пiдняв жiнок аж пiд стелю, звiв докупи i зразу опустив на землю. Воно б, може, тим i скiнчилося, коли б Колiсникова кума незнарошне не збила з Загнибiдиної куми очiпка.

–  За що ти, сучко, збила з мене очiпок?
– скрикнула та, упинаючись у патли гнилозубого жiнцi. Другий очiпок полетiв додолу. Колiсникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоцi рукою, аж виляски пiшли!

–  Так ти ще й битись!
– скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку.