Повiя

Аж ось минули крамницi й високi кам'янi будинки. Далi пiшли обiдранi хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишнiше i теплiше; далi рiдше та рiдше. Он край однiї й тину немає; у другої й димар розвалився; третя - зовсiм на бiк похилилася, з вiкон, замiсть шибок, визирає ганчiр'я, по двору-смiтнику бiгають трохи не голi дiти… "Боже! якi злиднi та недостачi! Бiсовi крамарi та пани найкращi мiсця пiд себе позаймали, все найдорожче собi наздирали, а бiдноту виперли аж на край мiста в смiтники та пустки", - думала Христя.

Пiднялися на гору. Перед ними, розбiгаючись на всi боки, розлягалися поля, рябiючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшеницi, то чорною грудою рiллi… Христi наче хто камiнь зняв з душi: зразу стало i вiльно, i легко… Сонце, пiднiмаючись угору, привiтно сяє-грiє; вiтерок легенький дише; жайворонки, в'ючись над дорогою, щебечуть; там, у темному лiсочку, кують зозулi… Красно так усюди, просторо, вiльно!.. Христине серце не б'ється мов, а стиха токоче; очi бiгають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу на темнi яри, з яру - на зеленiї бурти… Якiсь тихi та радiснi почування проходять нею, колишуть… Ой, та й гарно ж тут як! Боже, гарно!..

– тьохкоче її зрадiле серце.

Шкапiйчина тюпа; колеса тiльки гудуть, котячись по сухiй землi. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку i хiба коли-не-коли уверне слiвце про хлiб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засiвали, а бач, як пiднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя i рада тому мовчанню: нiщо їй не забороняє думати про себе, нiщо її не розговорює, не порушує нiмої одради. Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну мiсцину, любується та милується… Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимi полежати, надихатися вiльного польового повiтря! А то що за хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря i кучеряво розвивається в прозорчатому повiтрi… Що то за хутори? Невже Йосипенковi? Так, вони… Вони, iдучи в мiсто, спочивали там… I перед нею, мов жива, стала блiда Мар'я з чорними очима, стара гариклива Явдоха… Чи то ж то вони обидвi живi-здоровi? Явдоха подавньому гризе свою невiстку? А Мар'я мовчить? Чи вже, чого доброго, у мiсто удьорила? "Така вже, - казала вона, - удалась я, такою i пропаду…" Городянка!.. I що там, у тому городi, доброго? Достаткiв бiльше, достатки кращi? У кого ж тi достатки, то й добре; а як бiдному - то всюди погано, Та часом i при достатках лихо: як нема долi, немає талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: i багата, а нудиться серед свого багатства… Воно як кому!

Проїхали ще трохи… Це - Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся i прикро подивився на неї:

–  Чого ти?

Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки, де соцький Кирило провалився. Христi, мов живе, усе те стало вочевидячки: i як Кирило крався через снiг, i як шурхнув ногами у рiв, як вилазив - лаявся… Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки слухав. "Дiвча!
– думав вiн.
– Все-то їй на думцi реготи та смiхи".

Це шкапiйчина, наче що вкусило її, кинулась, сiпнула й пiшла скоком. Карпо мерщiй ухопився за вiжки.

–  Тпррру!.. Iч, почула свою землю та - скоком!
– сказав вiн, здержуючи коняку.
– А небiйсь, у мiсто ледве ноги волокла. Це вже наша земля, - повернувся до Христi Карпо i почав показувати, де чия. Невеликi все то клаптики були, однi свiжо заскородженi, другi злегка прикритi зеленою рослиною.

Христi здалося, що тут i лани були дрiбнiшi, i хлiба нижчi, нiж бiля мiста. Там - широкi та довгi, густо, як щiтка, заросли; а тут - де-не-де зеленiє блiде зажовкле стебло… Христя не витерпiла похвалитися про те Карповi.

–  Достаткiв там бiльше, - почав той, - переорюють краще, та й земля ситнiша. Тут з глиною - руда, а там, як угiль, чорна. Небiйсь, городяни хитрi: все собi найкраще забрали. Воно, бач, i тут нiчого, коли б хоч трохи бiльше землi тiєї… А то - всього жменя, а ти крутися бiля неї, тягни звiдти i на податки, i на прожиття… - Карпо важко зiтхнув, зiтхнула i Христя. Мовчки пiднялися на гору. Хрест мар'янiвської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далi й покрiвля зазеленiла; показалися садки, хати… Село! село! I серце Христине неспокiйно заколотилося у грудях.

Прiська того дня, попоравшись коло печi, сiла спочити, їсти їй - капельки не хотiлося. Думки розбирали голову… Як там у городi? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Прiську наче за поли тягло пiти довiдатися.

"Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна наймичка - люба, поки здорова… Здоров'я - усьому голова", - думала Прiська, збираючись до Здора.

Вона застала Одарку за роботою: та купала дiтей. Чорноока Оленка, вимита-вибiлена, лежала на подушцi i щось весело сама з собою щебетала. Бiлоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплiй водицi. Все йому хотiлось пурнути з головою; i вiн то присiдав, то прилягав, допитуючись матерi - чи видно його голову. Одарка сидiла на лавi й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки… Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробi намiгся!

–  Води ж чистої немає, - казала Одарка.

–  Я i в тiй, що Оленку купали.

Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщiй сорочину З себе та - в ночви…

–  Я не так, як Олеся, - кричав радий Миколка.
– Я i плавати, i пуринати вмiю!..
– I розходився так, що аж вода з ночов виплiскувалась.

–  Що се ти, Одарко, дiтей купаєш?
– здивувалася Прiська, мерщiй зачиняючи за собою дверi.

Одарка не вспiла одказати, як закричали дiти: "Бабуся! бабуся!" Оленка, простягаючи до неї свої пухкi та бiлi рученята, свiтила чорними очицями й нетвердо вимовляла: "Бач… бач… бiля… купалася…" Прiська пiдiйшла до Оленки i, взявши за ручку, цiлувала малi пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:

–  Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну… Дивiться - з головою!

–  Гарно, гарно, - похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.

–  Ви-бо не дивитесь, - гукав Миколка.
– Дивiться-бо. Прiська мала повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й затуляючи носа, прилягав у ночвах.

–  А що, глибоко?
– допитувався.

–  Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…

–  Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, - храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.

Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:

–  Що, не було? Не вертався?

–  Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час i бути, а його немає… Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде - пообiдаємо разом.

–  Спасибi тобi. Я так тiльки, довiдатись… - зiтхнувши, одказала Прiська i мала була йти. Одарка не пускає.

–  Тiльки пiдете - розсердюся й нiколи до вас не прийду!
– посварилася вона.

Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"

–  Карпо! Карпо!
– скрикнула Прiська i мерщiй надвiр. Стрiвши Карпа, вона разом i здоровкалася, i допитувалася:

–  А що, як Христя? Чи жива-здорова?

–  Та Христя тута!
– каже Карпо.

–  Як тута?!
– скрикнула злякана Прiська.

–  Тута… Приїхала.

–  Коли приїхала? Де приїхала?
– бурмоче Прiська. По її старому обличчi бiгають смуги i радостi, i разом нестямної муки; очi горять; вся вона труситься.

–  Христя пiшла до вас, - каже Карпо.

Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.