Повiя

Як грiм, гуркотiв регiт по хатi, та Тимофiй на те не вдаряв. Вiн близенько пiдiйшов до Христi, почав любенько заглядати їй у вiчi. Христi спершу було смiшно, а як насунули люди дивитися, то їй i соромно стало, i страшно… Опустивши у землю очi, вона геть подалася до кочерг. Тимофiй за нею.

–  Серденько!
– скрикнув вiн тонко та голосно i аж пiдскочив.

–  Чого ви пристали до мене? Гетьте!
– образливо одказала Христя.

–  Панiкадило душi моєї!
– гукнув вiн удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.

Люди так i покотилися зо смiху, а Тимофiй стоїть перед Христею, б'є себе в груди та вичитує.

–  Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об'ятiя!
– I, розставивши руки, уже намiрявся був обхопити Христю.

–  Тимофiю! Що се ти!
– роздався ззаду його голос.

Тимофiй озирнувся - i руки опустив: перед ним стояв батюшка.

–  Зовсiм засоромив дiвчину, - сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та макiвка, аж горiла у порога.

Тимофiй на п'ятах поступився назад, даючи батюшцi дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гiстьми.

–  Отець Миколай! А на колiсницi хiба не треба?
– мовив Заї'яибiда, приязно заглядаючи в очi.

Отець Миколай зареготався:

–  На колiсницi? А щоб вас! Давайте вже!

–  Я вам наливочки, - турбувався Загнибiда.
– Такої наливочки - губоньки злипаються! Олена Iванiвна! наливочки сюди! позаторiшньої!
– гукав вiн на жiнку.

Олена Iванiвна принесла пляшку.

–  Сама ж попотчуй. Од тебе смачнiша!
– сказав Загнибiда. Олена Iванiвна налила.

–  Добра, добра!
– прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.

–  А вам, отець диякон? Наливочки!
– припрохує Загнибiда.

–  Ет! свинячого пiйла!
– гукнув той.
– Сiрка! менi - сiрка!

–  А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок - у нiмця брав.

–  Не терплю я отих загранишних пундикiв. Вiд їх тiльки в животi булькотить та голова болить. Нема кращого зiлля, як наш рiдний сiрко! Чим бiльше його п'єш, тим смачнiше здається! Так?
– скрикнув вiн, ударивши Колiсника по плечi.

–  Правда ваша. Ромок до чаю - дивна штука.

–  Ото-то-то! А так, наголо - сiрка! Смикнув за хвiст - та й все! Дерзай, чадо!
– гукнув вiн, перекидаючи чарку в рот, i мерщiй напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуцi, дожидався.

–  О, бодай вам щастя служило!
– реготався Колiсник.

За дияконом услiд вийшли хазяїн, хазяйка, посунув i дехто з гостей.

–  Пропустiть! пропустiть!
– шамотiв беззубим ротом дяк, протискуючись помiж народом.

–  Ти ж чув, що я тобi наказувала, старий чорте!
– гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.

–  Чув, чув!
– вириваючись, мовив дяк i скрився в сiнях.

–  Ох ти, моя неписана!
– скрикнув Тимофiй, ущипнувшiї ка виходi Христю за руку.

Та не видержала i зо всього маху всадила кулака в Тимофiеву спину, аж по хатах загуло.

–  Ото посватала! Молодець!
– хтось промовив.

–  Хто кого?
– спитався Колiсник.

–  Он та дiвка Тимофiя.

Колiсник скинув на Христю очi. Червона i гнiвна стояла вона у порога коло печi.

–  Де ти, серденько, була?
– спитався вiн, пiдступаючи до неї.
– Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!

Поки Христя зiбралася, що їй одказати, як Колiсник уже й обняв її.

–  Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попiк!
– гукав ззаду його товстий крамар.

–  I я не христосався!
– десь вирискався гнилозубий миршавий чоловiчок i - цмок Христю в щоку.

Товстий крамар i собi приложив жирнючi та слинявi губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, млiла. Вона не знала - чи їй плювати в очi сiй п'янiй зграї, чи лаятися, чи плакати.

–  Стiй!
– гукнув Звi'чнбiда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у мiцних Колiсникових обiймах.

–  Костянтине! Що се ти? Пiдожди ж, я жiнцi похвалюся, - повернувся вiн до Колiсника.

–  Нема, братику, дома, - одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати i трохи в сiнях не збила з нiг хазяйки.

–  Куди се, як божевiльна, несешся?
– спитала Олена Iванiвна.

–  Та он… вони… Хай їм!
– з плачем жалiлася Христя.
– Коли так, то я й кину.

–  Що там таке?
– спиталася Олена Iванiвна.

–  Цссс!..
– заходило в кухнi.

–  Не руш хазяйського добра!
– вийшовши серед хати, гукав Загнибiда.
– Не руш.

–  Чого ти желiпаєш?
– сказала вона чоловiковi.
– Он - люди, он - благороднi!
– I гнiвна пройшла у свiтлицю.

–  Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, - сказав Загнибiда, чухаючи потилицю.

–  Отак i в мене, - хитаючи головою, одказав Колiсник.

–  Лихо, брат, - не жiнки сi!
– мовив Загнибiда.

–  Лихо, - пiдказує Колiсник.

–  А коли лихо, то його й залити, - умiшався товстий крамар.

–  А справдi!
– додав Колiсник.

–  Ходiмо, - сказав Загнибiда.

–  Пiдожди. Отi пани нам! I нащо ти їх напросив до себе?
– каже крамар.

–  Хiба я їх просив? Самi набилися. Не плювати ж менi їм у вiчi! Тiльки що проказав се Загнибiда, як з свiтлицi виходять Рубець i Книш.

–  Попили, поїли у вас, Петро Лукич, - сказав Рубець.
– Пора й додому.

–  Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.

–  Вживали, вживали i геть-то!
– простягаючи руку, мовив Книш.

–  Боже ж мiй! Та, може б, ще трошки посидiли?

–  Нi-нi! Жiнки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотнi птицi.

–  Скажи, хай не задержує, - мовив тихо товстий крамар Колiсниковi на вухо.

–  Та хоч на дорогу!
– побивається Загнибiда.
– Антон Петрович! Федiр Гаврилович! По однiй, наливочки. Жiнко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.

–  Од тебе не одчепишся!
– сказав Рубець.

–  Звинiть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись - не пнись, а до панiв далеко. Звинiть.

–  Дай, боже, i нам те мати, що у вас!
– утiшав Книш, беручи чарку наливки.