Повiя

Антон Петрович подав Книшевi руку, поздоровкався i посунувся геть, даючи гостевi бiля себе мiсце… Колiсник собi пiдвiвся.

–  Сiдайте. Де ж капiтан?
– пита хазяїн.

–  Вiн там, - мотнувши на хати головою, сказав Книш.
– А ви все чайок попиваєте?

–  Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним i вийшли на свiже повiтря.

–  А тут у вас гарно: садочок, квiтки коло крильця. Се вже, видно, Пистина Iванiвна кохається?
– пита Книш.

–  Усi разом, i вона трохи. А що ж се там капiтан робить? Капiтан! Капiтан!
– гукнув хазяїн.

–  Iду!
– роздався товстий охриплий голос, i на дверях показався Селезньов; чорний, височенного росту, вiн, як iндик, виступав i трохи не вдарився головою об одвiрок, та похопився прихилитися.

–  Как?
– крикнув вiн, подаючи хазяїну руку.
– Еще и не готово?

–  Чого не готово?
– спитався хазяїн.

–  Как чего? Зеленого поля нет!
– I Селезньов махнув так рукою, що аж досяг Колiсникової голови. Той усмiхнувся своїм широким червоним обличчям i посунувся геть.

–  Извините, - прогув Селезньов, поклонившись боком Колiсниковi.

–  А чаю, Костянтин Петрович? Чаю!
– роздався ззаду його жiночий спiвучий голос, i незабаром показалася на крильцi панiйка; помiрного росту, бiлява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лицi свiжа, рум'яна.

–  Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина Ивановна?
– лебезив перед нею, увиваючись, капiтан.
– Уж не знаю, когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.

–  Буде, все буде, - утiшала його Пистина Iванiвна.
– Тiльки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз… - I з цим словом вона скрилася у хату.

Селезньов сiв коло Книша, сопучи. Колiсник стояв аж коло схiдцiв, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити.

–  А ви чого стоїте?
– повернувся до нього Антон Петрович.
– Сiдайте, сiдайте, чай будемо пити.

Колiсник примостився на самому крайку лави. Селезньов спiдлоба дивився на нього, мiряв з нiг до голови очима.

–  Партнер?
– випалив далi, наче з рушницi, дивлячись на Колiсника.

–  Що зводили питати?
– спитався його той, як жар займаючись.

–  Нi-нi, не грає, - одказав хазяїн.

–  Черт с ним!
– прогув басюкою Селезньов.

–  А-а… в карти?
– догадався Колiсник.
– Не вмiю i в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!

Тут саме дiвчина принесла на пiдносi два стакани чаю i подала їх Книшевi i Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одiта по-городянському: у темнiй корсетцi з червоною облямiвкою, у ряснiй спiдницi, з бiлим, як снiг, попередником; невеличкi помiрнi черевички на ногах з зеленими застiбочками. Все те нове, блискуче, як блискучi чорнi її очi, як i довга коса, вичесана та заплетена рожевими кiсниками… Все то на їй так привiтно виглядає, все бере на себе очi.

–  Это откуда у тебя такая взялася?
– спитав Селезньов хазяїна, коли дiвчина, вiддавши чай, скрилася у хату.

–  А що? запала в око?
– зареготався Рубець.

–  Ну что - запала! Девка, как есть девка - настоящая! Не наших городских шлюх, - бубонiв Селезньов.

–  Та вона чогось менi по знаку; я її десь бачив, - казав Книш.

–  Бачили? Нi, такої ви зроду не бачили!
– реготався Рубець.

–  Да ну, не дури! Говори, где взял?
– напира Селезньов.

–  Найняв. Недавно найняв, - повiдав хазяїн.
– Виходжу раз на базар - стоїть дiвчина-селянка. "Ти чого, - питаю, - стоїш тут? Винесла що продавати?" - "Нi, - каже, - найматись…" - "На ловця, - думаю, - i звiр бiжить". Я саме свою комнатну розщитав… Ледащо великої руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. "Служила", - каже. "У кого?" У кого б ви думали?

– спитався хазяїн, помовчавши. Всi тiльки дивились на нього i ждали одказу.

–  У Загнибiди!
– випалив Рубець.

–  Та-та-та… - затарабанив Колiсник.
– Знаю, знаю; бачив, бачив… Христею зоветься?

–  Христею, - одказав хазяїн.
– Як сказала вона менi - у Загнибiди, то я й задумався, - почав вiн далi.

–  То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, - перебив його Книш.
– Десь я її бачив. А я ж її у полiцiї бачив, її пригоняли на слiдствiе.

–  Отож i менi страшно стало, - хвалиться Рубець.
– Чутка ходила, що дiвчина задавила Загнибiдиху. А гляну на неї - щось не вiриться, щоб така давила. "Ти, - питаю, - коли служила?" Думаю: "Може, давно коли, може, се не та".
– "Оце, - каже, - пiсля смертi хазяйки одiйшла".
– "Так ти та сама, що казали, задавила хазяйку?" - питаю її. А вона у сльози, як заридає! "Чого ж ти плачеш?" - "Та як же, - каже, - через ту брехню немає менi просвiтку. Ось другий день стою; спитає хто: де була? одкажу, - зараз i назад". Подумав я: "Коли б вона справдi була винна…"

–  Та то її вплутав Загнибiда, щоб затягти дiло. Потiм сам в усьому признався, - перебив Книш.

–  Та постiйте ж бо, - одказав хазяїн.
– Подумав ото: "Коли б була винувата - не пустили б її"; та й кажу їй: "Пожалуй, я тебе найму, тiльки попереду справлюся де слiд".
– "То наймiть, зробiть милость", - просить сама. Привiв я її додому, а сам - до слiдователя. I от, як ви кажете, що то її Загнибiда вплутав, так i слiдователь каже… Так я її учора й договорив.

–  А дорого?
– спитався Книш.

–  Десять рублiв, на моїй одежi.

–  Талан!
– скрикнув Колiсник.

–  Питаю її: що за рiк? А вона: "Що хочете, тiльки на вашiй одежi". Кажу - десять буде? "Буде", - одказує. На тому i порiшили.

–  Дурна селянка!
– смiється Колiсник.

–  Та якщо така вона й далi буде, - повiдав Рубець, - то я їй i двадцять дам. Господь з нею! Адже куховарцi плачу три карбованцi на мiсяць, а що З неї? Тiльки й того, що обiд зваре; а як оддала обiд, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.

–  То ще - поки не роззнакомилась. А от, пiдождiть, москаля наживе - почне, як i всi, бiгати, - увернув Книш.

–  Правда ваша, правда, - каже Колiсник.
– У мене з села була. З пiвроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями - зараз i пiшла у хльондри. Що тi москалi лиха з слугою роблять!

–  Що москалi - то москалi, - умiшався Рубець, - а то ще и такi, як у мене куховарка. Зараз i почне нашiптувати та наставляти: i того не роби, i то не твоє дiло; i води не носи, i грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: нiхто кращого борщу не зварить, як вона: їм - не об'їмся! Зате ж i зло неабияке: коло печi не стiй, нiчого не кажи, нi в вiщо не мiшайся, - так зразу i присне, так i палахне вгору!

–  Городська, городська, - мовив Колiсник.
– Се вже коли городським миром помажеться - пиши пропало!

Тут саме увiйшла Христя за порожнiми стаканами - i розмова стихла.

–  Ну, а за що ж то Загнибiда загубив свою жiнку?
– спитався Колiсник, коли Христя вийшла.

–  За що? Хто ж його знає, за що, - повiдав Книш.
– Усяко кажуть: однi його винуватять, другi їi. Вона, кажуть, ревнива дуже була… Вiн їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася… Ну, вiн i пом'яв…