Повiя

Мов п'яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз неї входили в хату i виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…

–  Це ти сидиш?
– почувся над головою знайомий голос. Христя глянула - перед нею стояв Загнибiда.

–  Чуєш: тiльки слово кому - не животiтимеш!
– прошептав вiн i пiшов З двору.

Христя мерщiй втекла пiд комору.

Нiч була хоч i зоряна, та темна, як бувають веснянi ночi. У густому мороцi, вздрiвається, снують по двору щось за тiнi; чутно гомiн людський; а хто гомоне - не видно. У причiльне вiкно свiте свiт. Боляче вiн урiзується у вiчi, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одiрватися вiд того свiту - вона не зможе. Оце й похнюпиться, а свiт стане над головою i печепече… То воскова свiчка горить у головах покiйницi; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очi: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сидiли вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селi, серед лугiв, на широкiм просторi…

Ще вертаючись у мiсто, Христя запам'ятала ту мiсцину пiд липою, звiдки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйцi. А прийшла - що застала?..

Холодний страх пройняв її наскрiзь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавнiй прихiд. Ось вона у двiр ввiходе… Пусто; сiнешнi дверi Зачиненi. Вона йде у кухню… Тихо, сумно; сiрi померки окривають хату… Де ж люди? Пiшла в свiтлицю - немає, далi - в кiмнату… Там на лiжку щось чорнiє… Христя пiдходе. То ж - хазяйка… Блiда та бiла, мов з крейди вистругана; однi очi горять - тлiють, мов роздута жарина… "Що це з вами? недужi?" Вона тiльки хитає головою та щось шепче губами… Так шелестить суха трава восени… "Не було… не було… Ох, смерть моя!" - тiльки Христя i розiбрала з того шепоту. Потiм вона пiдняла руки, темнi, у смугах, i зразу опустила; повернулася, зiтхнула - i закрила очi… Далi Христя нiчого не пригадає… Чує гомiн людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку… Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу… Зємля пiд ногами у Христi захиталасяпосунулась, наче попливла куди…

Блiдий вранiшнiй свiт стояв уже над землею, коли Христя прокинуласьопам'яталась. Кругом нiкого не видно, тiльки сизий туман хитається у повiтрi. Крiзь його курище миготить iскорка свiту: то жовта пляма вiд свiчки гойдається по шибцi. Христя зразу розiбрала - що то за свiт i звiдки… Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидiти сю лиху годину? Та й пересидiвши - що далi? Iти у село до матерi? А тута ж як кинуть? Загнибiда ж її i з-пiд землi видере!.. їй тепер - як тому чоловiковi, що в степу заблудився: i туди ткнися - пусто, i туди никни - голо: кричи, гукай - тiльки твiй голос розходиться по нiмiй пустинi!

Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає; в очi - наче хто пiску понасипав. Вона пiдвелася устати, та зразу й сiла: ноги мов хто косою пiдкосив. Сумна, похнюпившись, сидiла вона i слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокiйно билося серце.

–  А ти тут спала?
– роздалось коло неї. То питався Загнибiда.

–  Знаєш що?
– почав вiн далi.
– За те, що ти вiрно служила, добре робила, - на тобi та йди собi з богомГ - i ткнув їй у руки якусь бумажку.

Христя глянула на бумажку - сiра та нова, вона ще такої зроду не бачила; пом'яла в руках - лопоче… "Чи грошi це, чи так - шматок паперу?.." Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. "Треба показати… розпитатись…" I вона сховала бумажку за пазуху. Глянула - бiля неї нi духу… Вона сидiла i думала, мов чуманiла…

Сонце почало викочуватись з-за гори; першi iскорки його застрибали понад землею; туман рiдшав, осiдав на траву густою росою; з улицi доносився гомiн та гук… То люди поспiшали на базар.

"Справдi: чого я тут сидiтиму?
– подумала Христя.
– Розщот дано… пiду в базар, може, кого з своїх селян побачу - упрошуся, щоб пiдвезли додому".

I, пiдвiвшись, вона тихо вийшла з двору. На улицi чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнябiда та верне її знову? Мерщiй, мерщiй утiкай, Христе, додому!

I глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з мiста.

VII

Уже цiлий тиждень живе Христя в селi i нiяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима… її жовте тiло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витрiщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хатi. Христя боялася сама зоставатись. Iде мати куди - i вона за нею, а настане вечiр - вона i з матiр'ю боїться. На улицю, до дiвчат - i не кажи! Уже Горпина з подругами з усiх бокiв забiгала - не йде. По селу пiшла чутка, що воно щось та значить. До того Прiська якось раз понуждалася в грошах i попрохала Карпа розмiняти їй ту бумажку, що принесла Христя.

–  Та се аж пiвсотнi рублiв!
– скрикнув Карпо.

–  Пiвсотнi?
– здивувалася Прiська.
– Пiвсотнi! Се - великi грошi. Де такi грошi Христi взяти?
– I важкi думки обняли її серце.

–  Де се ти взяла цi грошi?
– прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христi.

–  Хазяїн дав.
– I Христя розказала, як то було. Прiська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, i не примiчала, як та бумажка трiпалась у її руках.

–  Ти - брешеш!
– суворо гримнула вона i ще прикрiше подивилася дочцi у вiчi, неначе хотiла подивитися їй у душу.

Христя змiнилася у лицi. Що ж це - i мати не вiрить?!

–  Це знаєш скiльки?
– пита Прiська.

–  А почiм я знаю!
– вiдказує неспокiйно Христя.

–  П'ятдесят рублiв… Де ти взяла?
– пристає мати. Христя заплакала.

–  Боже! I ви не вiрите менi!
– скрикнула вона.
– Недаром тi гаспидськi грошi наче огнем пекли мене, недаром я не хотiла їх брати… I сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках…,

–  Та я… вiрю… Я - вiрю… тiльки… дитино моя!
– з плачем уже почала Прiська.
– Такi грошi дурно не достаються… Уп'ять же - i смерть та… Не занапасти ти своєї i моєї голови!
– заплакала мати.

Христя не знала, що казати матерi, про що це вона натякає їй.

–  Хай мене бог поб'є, коли я крала!
– тiльки й одказала Христя.

Прiсьцi жаль стало дочки. "Нi, вона не така, - думалося їй… - I забреде таке в голову? Дитина ж, зовсiм дитина, - дивлячись, як плакала Христя, жалiла Прiська.
– Скорiше всього - хазяїн помилився. Хiба йому мало було клопоту бiля помершої? Певно - помилився. Не буду я мiняти сих грошей; заховаю. Може, вiн, як прийде до помки, кинеться, тодi вiддам йому. Нащо нам такi грошi? Чоловiк помилився, а ми затаїмо… Господь з ним, з його грошима! I то гаразд, що Христю одпустив до строку".

I Прiська, хоч їй i нужда була в грошах, не пiшла мiняти їх, а заховала глибше в скринi.

Здається, кому б знати про тi грошi?

Отже Карпо не витерпiв i в шинку похвалився, якi то добрi заробiтки в городi. Люди зразу пiдхопили ту чутку - i полетiла вона стрiлою вiд хати до хати, з одного краю села до другого.

–  От i пiди ти з Притикiвною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! I то ж тiльки одну бумажку показувала, а бог його знає - може, їх у неї з десять або й того бiльше! Дивно тiльки, як вони легко добулися… Не було нi шеляга, а це зразу - така сила! Тут щось не так; тут щось та е, - гомонiли мiж собою люди.

–  Що в? Я знаю, що е: украла або… там у городi на таких огрядних ласi, - казав Супруненко.

–  Дивись, коли дядько Грицько не одгадав?
– пiддержували чоловiки.

–  Це значить - на легкi хлiба пiти?
– спитався один.

–  Та воно щось пiдхоже, - додавали жiнки, - бо недаром вона нiгде не показується. Бiгали дiвчата закликати на вулицю - не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.

–  Чи не помагала лиш i вмирати?
– пiдструнчував Грицько, усмiхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала новi суди та пересуди. По селу заходили страшнi вiстi. Однi казали, що Христя продала себе якомусь жидовi; другi - що обiкрала хазяїнiв та втекла; третi - що злигалася з самим хазяїном i вкупi уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидiти додому, а там знову пiде в город, та вже не служити, а господарювати на покiйницi добрi… В чiм була правда, а в чiм брехня - нiхто нiчого не знав… Чули, що є грошi, i добивалися, де б тим грошам узятись…