Причепа

–  Бог зна, що ти вер­зеш!
– од­ка­зав Ясь, спус­тив­ши очі до­до­лу і не зва­жу­ючись чо­гось гля­ну­ти їй прос­то у вічі.

Швидко, швид­ко хвильова дум­ка блис­кав­кою про­май­ну­ла че­рез йо­го го­ло­ву. Сло­ва Га­нині не впа­ли в по­рож­не­чу повітря, не зги­ну­ли навіки без сліду, як ги­не ба­га­то людських слів, ки­ну­тих з язи­ка на вітер. Во­ни за­че­пи­ли в Ясевій душі вже нап­рав­ле­ну стру­ну, кот­ру на­тя­гав по­волі вже дав­но пан Хоцінський, кот­ру нап­ра­ви­ла Зо­ся ми­нув­ши­ми дня­ми своїм ко­кетст­вом, своїм то­ном. Та стру­на сти­ха обізва­лась у Ясевій душі якось не­са­мохіть, обізва­ла­ся і… і тро­хи зля­ка­ла са­мо­го Яся. Так нес­подіва­но, так прос­то, лег­ко й навіть жар­тов­ли­во торк­ну­ла Га­ня по тій струні. Чи зна­ла во­на, чи сподіва­лась во­на, шо тим лег­ким сло­вом во­на ви­рек­ла собі смер­тельний вирік, на­ве­ла Яся на ту дум­ку, кот­ра тільки накльову­ва­лась у йо­го в серці? А та дум­ка од­на­че вже за­ро­ди­лась у йо­го в го­лові, вже пот­ро­ху навіть стиг­ла.

–  Нічого мені таїтись пе­ред своїми, - про­мо­ви­ла Га­ня, тро­хи пе­ре­го­дя.
– Я пе­ре­ка­жу їм, щоб во­ни вдру­ге не приїжджа­ли, як бу­де в нас бал або вечір, та й годі!

–  Та ко­ли той бал ще бу­де!
– од­ка­зав Ясь зне­хо­тя, все не підійма­ючи очей од ска­терті, - Ні, Га­ню, кра­ще не ка­жи про це нічо­го батькам. На­що їх бен­те­жи­ти яки­мись панськи­ми прим­ха­ми? Ще і од нас од­цу­ра­ються! Бо­га ра­ди, не ка­жи їм нічо­го. А пот­рап­лять знов на бал або на по­ляків-гос­тей, - то не­хай бу­де, що бу­де…

Ганя на­ли­ла по дру­го­му ста­ка­нові чаю і сіла ко­ло Яся. Роз­мо­ва пе­рер­ва­ла­ся. Ясь знов за­ду­мав­ся, ко­ло­тя­чи срібною ло­жеч­кою чай. Га­нині сло­ва знов на­вер­ну­лись йо­му на дум­ку: «А мо­же, ти взяв ме­не че­рез те, що був сам бідний! Мо­же, те­пер, при те­перішньому місці, і не взяв би ме­не». І зда­ва­лось йо­му, що Га­ня йде по льоду, підли­то­му во­дою, посіче­но­му теп­лим вес­ня­ним промінням, що во­на са­ма, ніби зу­мис­не, зійшла на про­ли­зи­ну, де че­рез діря­вий лід булькотіла ка­ла­мут­на во­да. І зда­ва­лось йо­му, що її но­ги ввігну­ли тон­кий лід, шурх­ну­ли в про­ли­зи­ну, шо во­на ввіхо­дить під лід. Ясь по­ди­вивсь на неї. При блис­ку­чих проміннях сон­ця її пов­не ли­це аж ся­ло кра­сою; карі очі світи­лись доб­ром. Ясь по­чу­тив, що жаль стис йо­го за сер­це; він по­чу­вав, що лю­бить Га­ню, що та свя­та іскра ще жевріла, ще не згас­ла в йо­го серці, хоч і по­чи­на­ла вже зга­са­ти.

Вставши з-за сто­ла, він нес­подіва­но об­няв її, щи­ро й га­ря­че при­гор­нув і поцілу­вав, що аж Га­ня са­ма зди­ву­ва­ла­ся, і поїхав до робітників…

XI

Одного ве­чо­ра звелів Ясь зап­ря­га­ти коні.

–  Куди ду­маєш, Ясю, їха­ти?
– спи­та­ла йо­го Га­ня.

–  А хіба ж ти не поїдеш зо мною до Лемішковських?
– спи­тав її Ясь.

Ганя на хви­лин­ку за­ду­ма­лась, їй з пер­шо­го ра­зу не по­лю­би­лась ні Зо­ся, ні Те­одо­зя.

–  Як до Лемішковських, то їдь сам. Я поїду іншим ча­сом.

–  Та й мені не хо­четься, але тре­ба. Лемішковська - да­ма ве­ли­ки­ми за­ба­га­ми, хоч і з ма­лим за­со­бом, ро­зуміє зви­чаї ви­що­го світа. Мені не хо­четься, щоб во­на наз­ва­ла нас прос­та­ка­ми. Нігде дітись: до­ве­деться бу­ва­ти в їх, ко­ли вже за­че­пи­ли всі. Та ще ко­ли б ти зна­ла? Тре­ба їй од­вез­ти оте дзер­ка­ло…

–  А то навіщо?
– спи­та­ла йо­го Га­ня. Не­до­мисл засвітив­ся в її очах.

–  Може, по­зи­чає на­що? На ве­чо­рок, або­що?
– го­во­ри­ла далі Га­ня.

–  Ой, де там тобі! тре­ба по­да­ру­ва­ти! Я й сам і не ра­дий, та нігде дітись, ко­ли сло­во з язи­ка зслиз­ло. Ба­чиш, на ба­лу по­ча­ла мені Лемішковська роз­ка­зу­ва­ти, що не взя­ла своєї дочки на бал, бо ніби во­на ще ма­ла ди­ти­на…

–  Гарна ди­ти­на! час на зміну ма­тері!
– обізва­лась Га­ня.

–  Нібито во­на по своєму пог­ля­ду на ви­хо­ван­ня дітей ма­ла за не­час­не так ра­но во­зи­ти її на ба­ли. Потім во­на мені роз­ка­зу­ва­ла, як її доч­ка пла­ка­ла, як во­на обіця­ла­ся при­вез­ти їй з ба­лу гос­тин­ця, цу­керків… І на­да­ло ж мені на той час гля­ну­ти на те дзер­ка­ло! Я мах­нув ру­кою на дзер­ка­ло і… обіцяв прис­ла­ти її дочці дзер­ка­ло, щоб во­на тільки не пла­ка­ла. Так тобі сло­во вис­лиз­ло для комплімен­та! А те­пер тре­ба до­дер­жа­ти сво­го сло­ва, тре­ба вже од­вез­ти. Не ду­же до­ро­го кош­тує.

–  Шкода тро­хи дзер­ка­ла… - про­мо­ви­ла Га­ня та й за­мовк­ла.
– Од­ве­зи вже, ко­ли обіцяв…

Дзеркало бу­ло ту­алет­не, дов­го-круг­ле, з срібни­ми ра­ма­ми, на то­че­них ніжках з чор­но­го де­ре­ва. Ясь не­дав­но привіз йо­го з Оде­си зад­ля се­бе. Та­ко­го ж са­мо­го ви­ро­бу, тільки трош­ки більше, він ку­пив і для Гані.

Дзеркало зня­ли з сто­ла, за­ви­ну­ли в ска­тер­ти­ну і ви­нес­ли за Ясем до екіпа­жа.

Вже сон­це за­хо­ди­ло, як приїхав Ясь в Тхорівку. Яки­ма не бу­ло до­ма. Ясь зас­тав са­мих дам. І Зо­ся, і Те­одо­зя аж спах­ну­ли на ви­ду, як він всту­пив у бідну гос­тин­ну. Вечірнє сон­це че­рез вікно освіти­ло йо­го розкішне, з чор­ним дов­гим ву­сом, вже спаніле ли­це, і за­раз чер­во­не проміння заб­ли­ща­ло на срібних ра­мах, на блис­ку­чо­му склі гар­но­го дзер­ка­ла, кот­ре Ясь пос­та­вив на столі про­ти вікна і об­ти­рав по­рох своєю тон­кою хус­точ­кою.

–  Я до­дер­жав сво­го сло­ва, привіз вашій дочці гос­тин­ця, привіз навіть кон­фетів, - про­мо­вив Ясь до дам і ви­тяг з хуст­ки зав'яза­ний в па­пері гос­ти­нець.

Швидко потім вий­шла й доч­ка, уб­ра­на в най­ко­рот­шу сук­ню, щоб тільки зда­ва­тись ма­ленькою. Во­на дриґну­ла но­гою і присіла пе­ред Ясем, за­чер­вонівшись. Тоді Ясь по­дав їй кон­фе­ти, взяв її за ру­ку, привів до дзер­ка­ла, про­сив заг­ля­ну­ти ту­ди, по­ди­ви­ти­ся, чи не зап­ла­кані в неї очі! Бідній дівчині оче­ви­дяч­ки бу­ло ду­же ніяко­во, що з нею гра­ються, як з ма­лою, ти­чуть їй у ру­ки кон­фе­та, ніби ди­тинці. Але як гість сів ко­ло неї і по­чав роз­мов­ля­ти з нею, сміли­во заг­ля­да­ючи їй в вічі, во­на тоді зовсім інак­ше пос­та­ви­ла се­бе до гос­тя, вертіла оче­ня­та­ми, кру­ти­ла го­лов­кою не згірше своєї матінки й гу­вер­нант­ки, їй зда­ва­лось, що Ясь привіз гос­тинці та­ки справді зад­ля неї, а не для ко­гось іншо­го.

Подали світло в бідненьких підсвічни­ках, по­да­ли і не­по­га­ний чай, та в по­га­но­му по­суді. Ма­ти ви­ря­ди­ла доч­ку спа­ти. Яки­ма все не бу­ло; Зо­ся й Те­одо­зя ба­ла­ка­ли з гос­тем.

Зося сиділа по­руч з Ясем на ка­напі. Во­на бу­ла уб­ра­на по-бу­ден­но­му, але в то­му нед­бай­но­му уб­ранні бу­ло знать доб­ре вимірку­ва­не ко­кетст­во. Чор­на шов­ко­ва ман­тиль зовсім спус­ти­ла­ся на її стан і одс­ло­ни­ла її шию і повні плечі. Тро­хи ши­ро­ка сук­ня з ши­ро­кою вирізкою на шиї, яку во­на надіва­ла в спе­ку, пе­ре­со­ву­ва­лась то на од­не пле­че, то на дру­ге, і плечі, круглі, як ве­ликі яб­лу­ка, ви­ри­на­ли зовсім з-під сукні по черзі, не­на­че підійма­лись на те­ре­зах. При роз­мові Зо­ся при­хи­ли­лась тро­хи до Яся, і пле­че її ви­ри­на­ло на­верх, бли­ща­ло при чорній сукні, ніби ви­то­че­не з мар­мо­ру. Те­одо­зя сиділа в фо­телі по дру­го­му боці Яся. Як польки, во­ни, зви­чай­но, хва­ли­ли все і всіх, про ко­го тільки го­во­ри­ли, але не ле­генько ги­ка­лось то­му, ко­го во­ни зга­ду­ва­ли й хва­ли­ли, їх хва­ла жа­ли­ла, як жал­ка кро­пи­ва, вже тим, шо бу­ла без міри ве­ли­ка. Щоб втя­ми­ти їх мо­ву, тре­ба бу­ло прий­ма­ти їх сло­ва нав­па­ки.

–  Яка ми­ла рідня ва­шої жінки!
– по­ча­ла Те­одо­зя.
– Яка ша­нов­на її ма­ти, спокійна, та помірко­ва­на, та доб­ра; вже й не­мо­ло­да, а та­ка гар­на, та­ка приємна, що й ска­за­ти труд­но. Її доч­ки зда­ються мен­ши­ми її та­ки сест­ра­ми.

–  А сест­ри ва­шої жінки, - підхо­пи­ла Зо­ся, - що за гарні дівчат­ка, що за милі! як ті пташ­ки, все гор­ну­лись до ма­тері.

–  Я ду­же ра­да, що поз­най­оми­лась з ни­ми, - підхо­пи­ла Те­одо­зя, - так на­ба­ла­ка­лась з ни­ми за цілий вечір, мов з рідни­ми сест­ра­ми.

Ясь ба­чив, як Те­одо­зя присіла бу­ла ко­ло їх на хви­лин­ку, але за­раз одс­ко­чи­ла, не­на­че її хто шпиг­нув шпилькою.

–  Яка ми­ла осо­ба ва­ша жінка!
– по­ча­ла знов Зо­ся.
– В неї є щось ду­же сим­па­тич­не, приємне, що ча­рує вас та­ки од­ра­зу! Яка во­на гар­на, з тією оригінальною кра­сою ук­раїнською, з ти­ми примітни­ми ри­са­ми ли­ця, з ти­ми чор­ни­ми бро­ва­ми. Я од­ра­зу по­лю­би­ла її, впо­до­ба­ла її. Яка во­на смир­на! Як во­на лю­бить помірність, навіть мо­дою нех­тує, убо­ра­ми жерт­вує зад­ля то­го, щоб тільки об­ми­ну­ти той ефект, хоч без­вин­ний, але все-та­ки ефект. Так прос­то і так до­ла­ду бу­ла уб­ра­на.