Причепа

–  Ви ще мо­лоді лю­ди, - про­мо­вив о. Хве­дор вже зовсім іншим, не жар­тов­ли­вим го­ло­сом, - ще по­чи­наєте тільки жи­ти в світі, опи­ни­лись між інши­ми людьми, не та­ки­ми, як бу­ло ко­лись пе­редніше. Я вам батько, хоч, мо­же, вам те­пе­реч­ки і не ба­жа­лось би ма­ти ме­не за батька, і ска­жу вам, що з ве­ли­ко­го панст­ва ба­га­то гро­му та хмар, а ма­лий дощ. Ви жи­ве­те не для панів, а для се­бе. З усього то­го пансько­го бри­кан­ня, то­го ви­со­ко­думст­ва, гор­дощів для вас ко­ристі, як з ца­па - мо­ло­ка. Ко­ли од­вер­нуться во­ни од вас, то ви по­верніться по­ти­ли­цею до їх! Ко­ли в їх своя стеж­ка, то не­хай бу­де і в вас своя! Га­ня­тись за ни­ми, пес­ти­тись та підли­зу­ва­тись до їх, до­го­жа­ти їм, поїти, го­ду­ва­ти їх? Та не­хай во­ни швид­ше всі по­виз­ди­ха­ють, ніж я мав би за­тяг­ти їх до сво­го до­му та ше й панька­тись ко­ло їх та дя­ку­ва­ти за це, як за ве­ли­ке для се­бе щас­тя!

Серединський мах­нув ру­кою і по­чав ще швид­ше веш­та­тись та ни­ка­ти по хаті. Йо­го очі ди­ви­лись на сте­лю, аж горіли вог­нем; ру­ки бу­ли по­зак­ла­дані в ки­шені.

–  Годі вам, та­ту!
– про­си­ла Га­ня.
– Що ж ро­би­ти, ко­ли ми жи­ве­мо те­пер і єднаємось з па­на­ми. Тут не те, що бу­ло ко­лись в Нес­те­рин­цях.

Розпрощались батьки з дітьми. Се­ре­динський десь зник, зійшов з до­му і не вип­ро­ва­жу­вав навіть їх з дво­ра.

–  Кидаю те­бе на во­лю бо­жу!
– го­во­рив батько до дочки, бла­гос­лов­ля­ючи її ве­ли­ким хрес­том.
– Приїжджай до нас, бо я вже до тво­го чо­ловіка не приїду. Візьметься він, сво­го ча­су, за ро­зум, тоді ти бу­деш знов щас­ли­ва. Він ще мо­ло­дий. В йо­му заг­ра­ла шля­хетська кров, за­чув­ши арис­ток­ра­тичність, ба­гатст­во, панст­во. Не­хай грає! Тільки важ­ко бу­де тобі тан­цю­ва­ти! Та вже тан­цюй, моя ди­ти­но, по­ки йо­го кров тро­хи про­хо­ло­не.

А ма­ти обніма­ла доч­ку і пла­ка­ла ра­зом з нею.

–  Ішла ти, Га­ню, заміж, - ду­ша моя вже по­чу­ва­ла ніби щось не­доб­ре. Не­дур­но я так три­во­жи­лась, не­дур­но я не хотіла те­бе заміж за йо­го да­ва­ти. Не до па­ри він тобі. Не по-моєму ж хіба й вий­шло?

–  Ат! вер­зеш бог зна що!
– го­во­рив отець Хве­дор, си­дя­чи на возі.
– Прий­шла дурість в го­ло­ву, то й дуріє, та й годі. Пе­рет­реться-пе­рем­неться та й так ми­неться ко­лись.

Вернувсь Ясь до­до­му і по­чав за­раз чіпля­тись до Гані.

–  То ти оце батькам своїм жалілась на ме­не! про­ше­ния по­да­ва­ла! В своїх вчин­ках я вольна лю­ди­на. Що ж во­ни мені за­подіють у моїй гос­поді? Ко­ли б ти на­ка­за­ла своїм, щоб во­ни ме­не не тур­бу­ва­ли та більше не приїжджа­ли до нас! Ото бу­ло б най­кра­ще.

І батьки Га­нині вже більше до йо­го не приїжджа­ли. Зос­та­ла­ся Га­ня са­ма без по­ра­ди, без то­ва­рист­ва; са­ма, як би­ли­на в полі, з своєю ма­лою ди­ти­ною та з своїм го­рем.

XII

Вже ста­ла над­ворі осінь. Од­но­го дня Лемішковський ду­же зди­ву­вав­ся, по­ба­чив­ши в вікно якусь здо­ро­ву жидівську ба­ла­гу­лу, кот­ра під'їжджа­ла під ґанок. З ба­ла­гу­ли вилізла од­на си­та, аж глад­ка пані, а за нею вилізла дру­га, ще глад­ша, чіпля­ючись но­га­ми й ру­ка­ми за по­луд­раб­ки, не­на­че лізла че­ре­па­ха. Обидві во­ни бу­ли пов­би­рані в чор­ну оде­жу, по­за­пи­нані чор­ни­ми хуст­ка­ми. В ру­ках у їх теліпа­лись чорні ри­ди­кулі. Жид по­да­вав їм з во­за якісь скриньки та тор­бин­ки.

–  Що во­но за невіра!
– ду­має Яким.
– Чи не чер­ниці ча­сом приїха­ли про­си­ти на мо­нас­тир?.. Зо­сю!
– гук­нув він до жінки, - глянь лиш, які опу­да­ла лізуть до нас у ха­ту. Чи не чер­ниці які або стран­ниці-про­хач­ки?

Зося вже хотіла взя­ти двері на клям­ку, але гля­ну­ла в вікно і пізна­ла своїх сес­тер, Лю­ци­ну й Ру­зю. Швид­ко в ха­ту поввіхо­ди­ли сест­ри і привіта­лись до Зосі і Яки­ма. Обидві бу­ли вже не мо­лоді, та гладкі, як го­до­вані. Зо­ся ки­ну­лась до їх на шию. Не­дав­но пе­ред тим во­ни пи­са­ли до Зосі, що ма­ють у Києві не­ве­ли­ку служ­бу в ключ­ни­цях, а Зо­ся про­си­ла їх до се­бе в гості і обіця­лась знай­ти їм служ­бу у сусідніх по­ляків-дідичів. Во­ни най­ня­ли ба­ла­гу­лу і пов­би­ра­лись в чор­не за про­чан, щоб на до­розі заїжджа­ти на ночівку або на по­пас до сільських свя­ще­ників, де їх віта­ли по-патріархально­му, да­ва­ли їсти й пи­ти, кла­ли спа­ти на пе­ри­нах і ко­ням дос­та­ча­ли вво­лю сіна й вівса.

–  Ох, яка я ра­да, що ви оце приїха­ли до нас на зи­му!
– го­во­ри­ла Зо­ся.
– Як ми те­пе­реньки ве­се­ло бу­де­мо жи­ти з на­шою ми­лою Те­одо­зею, з ва­ми, з Се­ре­динськи­ми і всіми на­ши­ми но­ви­ми приємни­ми сусіда­ми!

–  Та як же ти, Зо­сю, роз­жи­ла­ся!
– про­мо­ви­ла Лю­ци­на, ог­ля­да­ючи ха­ти, - які ки­ли­ми, дзер­ка­ла, мебіль. Це ба­га­то кра­ще, як бу­ло ко­лись у тес­тя Лемішки.

Зося щось шеп­ну­ла на ву­хо сест­рам, а во­ни осміхну­лись. А Яким сто­яв, як при­шиб­ле­ний з-за вуг­ла мішком. Він ди­вив­ся, як ро­дич­ки зно­си­ли свої дрібні по­жит­ки, скриньки, свої завініння, свої тор­бин­ки, і в душі йо­го хо­ло­ло. Сест­ри зай­ма­ли собі кімна­ту, при­би­ва­ли, при­би­ра­ли, ста­ви­ли речі, навіть не пи­та­ючись у йо­го. Швид­ко во­ни зовсім умос­ти­лись у йо­го гос­поді і по­ча­ли жи­ти, ніби на­завсіди.

–  Отче Ми­ки­то, го­луб­чи­ку, ба­теч­ку! по­радьте, що мені ро­би­ти?
– жалівся Яким от­цю Ми­киті.
– Приїха­ли сест­ри моєї жінки з Києва, ситі, гладкі, як го­до­вані льохи, зви­ли гніздо в моїй хаті, об'їда­ють, об­ди­ра­ють ме­не. Десь, знать, жи­ли в за­мож­них панів, поз­ви­ка­ли до міських зви­чаїв та роз­коші. Сли­ве що­тиж­ня най­мич­ки но­сять во­ду, гріють їм ок­ро­пи в золійни­ках на купіль, тільки те й роб­лять, що ко­ло їх туп­ця­ють. А во­ни си­дять собі, поз­гор­тав­ши білі руч­ки, нічо­го не роб­лять; оце ви­ку­па­ються в ванні та знов на ліжко, п'ють чай вранці, ле­жа­чи в пос­телі. В ме­не сім'я; во­ни мені швид­ко ву­ха об'їдять.

–  А ти, го­лу­бе, не знаєш, що ро­би­ти? візьми доб­ру ло­ма­ку та й по­ви­га­няй з ха­ти.

–  Як же во­но так? Бу­де це нез­ви­чай­но тро­хи, якось не до ла­ду.

–  А ву­ха об'їда­ти - це зви­чай­но? га?
– спи­тав отець Ми­ки­та.

–  Ой, не насмілюсь, їй-бо­гу, не насмілюсь! Я й жінці не смію сло­ва ска­за­ти.

–  Бо ти та­ки і справді Лемішка!

Яким зби­рав­ся по­ба­ла­ка­ти про це з Зо­сею, та все в йо­го язик не по­вер­тав­ся, все він одк­ла­дав на дру­гий день.

А Зо­ся й справді не нудьгу­ва­ла цілу зи­му в то­ва­ристві двох сес­тер, та Те­одозі, та Се­ре­динсько­го, та кількох ли­сих ка­ва­лерів, котрі вна­ди­лись і бу­ва­ли тро­хи не що­ве­чо­ра в їх ком­панії, яка їм при­хо­ди­лась як­раз по вдачі.

Кожного дов­го­го зимнього ве­чо­ра се­ред кімна­ти зас­те­лявсь дов­гий стіл, ко­ло яко­го пи­ла чай уся ця збірня. Потім Зо­ся, як гос­по­ди­ня, сіда­ла край од­но­го кінця сто­ла в здо­ро­во­му м'якенько­му фо­телі. По правій руці ко­ло неї сиділа Те­одо­зя, по ліво­му боці - сест­ри й доч­ка. Во­ни ро­би­ли більше панську ро­бо­ту, ма­ло потрібну в ха­зяй­стві: пле­ли з ни­ток ска­терті, якісь кру­жельця з га­ру­су під ліхтарі, якісь ки­се­ти на тю­тюн. Чи­та­ли ду­же рідко. Ча­сом Ру­зя або Те­одо­зя го­лос­но чи­та­ла будлі-який по­га­ненький ро­ман, по­зи­че­ний в будлі-кот­ро­го сусіда. За­те ж во­ни ле­пе­та­ли без­пе­рес­та­ну, без упи­ну.

Серединський бу­вав на та­ких ве­чо­рах сли­ве щод­ня. Тоді Те­одо­зя да­ва­ла йо­му місце по правій руці в Зосі. А як приїжджа­ли лисі ка­ва­ле­ри, то во­ни при­мо­щу­ва­лись ко­ло трьох паннів. Яки­мові не бу­ло місця ко­ло то­го сто­ла. Про йо­го ніхто й не дбав, навіть ву­хом не вів, і він сам по­чи­нав ста­ва­ти ос­то­ронь од їх усіх і навіть од своєї жінки.

–  Розказуйте, мої ко­хані, де хто бу­вав, що чу­вав! Ви ба­чи­ли ба­га­то світу, ба­га­то лю­дей; з ва­ми трап­ля­лись усякі ви­пад­ки й при­го­ди. Оповідай­те, а ми пос­лу­хаємо.